До тебе, Україно, наша бездольная мати, Струна моя перша озветься. ( за творчістю Т. Шевченка, Л. Українки ) На подвійному листочку написати твір, в якому розповісти, які ідеї у своїй творчості хотіли донести до нас ці письменники.На основі вивчених творів.
Відповідь:
У цьому світі для кожної людини важливо бути почутою іншою людиною, відчувати, що ти не сам у житті, що в тебе є підтримка. Тому найстрашніше, коли люди, що знаходяться поряд, не йдуть назустріч один одному, не помічають чужих проблем і тривог. Проблему егоїстичного ставлення до оточуючих порушує в "Казці про яян" Емма Андієвська — надзвичайно неординарна поетеса й письменниця нашого часу.
Цей твір нескладний за сюжетом, лаконічно викладений, але надзвичайно глибокий за змістом, спонукає до філософських роздумів. Саме тому "Казку про яян" можна назвати притчею-казкою. Пастушок, перестрибуючи по скелях за козою, падає в провалля, а коли отямлюється, опиняється в загадковому місті, вулиці якого складаються з недобудованих веж. На запитання пастушка жителі міста не відповідають, вони зайняті тільки собою. Кожний будує сам свою вежу. У цьому контексті згадується й відома біблійна Вавилонська вежа, яку пихаті будівники хотіли звести вище неба. Бог розгнівався і змішав мови людей, які перестали розуміти один одного й розійшлися по всьому світу, кинувши будівництво. Так само й жителі казкового міста ніби покарані за свій егоїзм. Вони знають тільки своє "я" і чують лише себе. Тільки себе кожний яянин вважає найрозумнішим.
Єдиний житель міста, що має найнижчу вежу, чує пастушка. Це дідок, який знесилився, втратив внутрішні підпори, що тримають кожного яянина. Старий розповідає, що харчуються яяни виключно власним "я", і вихід з міста може знайти лише людина, що зможе сказати одній із брам "ти". Очевидно, невипадково авторка обирає число сім для позначення кількості брам міста, адже відомо, що сім — це знакове число, яке неодноразово зустрічається в Біблії.
Жодний яянин не може вимовити просте слово "ти", оскільки в їхніх устах воно неодмінно обертається на "я". І виходить, що жителі міста приречені на безсмертне існування, яке нічим не примітне, адже парадоксальною видається ситуація, в якій сенс буття людини полягає в безкінечному будуванні вежі власної пихатості й егоїзму, вежі власного "я". Пастушок не хоче перетворюватися на яянина, він готовий не просто сам вибратися за межі міста, а й до старому. Хоч дідок і відмовляється, проте пастушок бере його на плечі, бо хоче, щоб бодай перед смертю старий вдихнув свіжого повітря. Пастушок мислить категоріями "ти" і "ми", і це дає йому можливість не залишитися в страшному місті. Винагородою за це є самоцвіти, в які перетворюється дід, коли вони виходять на волю. Очевидно, це самоцвіти, що символізують скарби душі, духовну цінність, яку зберіг пастушок.
Емма Андієвська навмисно не подає жодного імені, бо образи казки-притчі узагальнені, це ніби носії філософських ідей. Зрозуміло, що будь-хто, забувшись і ставши самозакоханим егоїстом, може стати таким яянином — без імені, душі і, найголовніше, без повноцінного життя. Від кожного з нас залежить, чи зуміє "я" промовити "ти", чи відкриється брама до прекрасного світу гармонійних людських стосунків.
Із сюжету твору можна зробити однозначний висновок: людина ніколи не зможе вийти за межі однотипного монотонного буття, поки буде орієнтуватися лише на власні інтереси й чути лише себе.
Пояснення: