У вірші «Всякому місту — звичай і права...» Г. Сковорода розмірковує над тим, що багато людей перебувають у полоні своїх згубних пристрастей, марно витрачають життя, обманюють інших, наживаються за їхній рахунок. У ліричного ж героя поезії є одна турбота, один клопіт -— як прожити життя чесно, по совісті. Але смерть нікого не пощадить — ні царя, ні мужика, і постати перед нею спокійно може лише той, у кого «совість, як чистий кришталь». Кожна строфа вірша закінчується однією думкою — про що має турбуватися людина. У творі багато перелічень, порівнянь, дотепних висловів, які характеризують марнославство людей. Цей вірш виконується як пісня, використаний І. Котляревським у п'єсі «Наталка Полтавка».
Г. С. Сковорода — видатний український філософ, просвітитель, письменник. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. Володів багатьма талантами — гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах, створював музику до власних віршів, мав педагогічний дар, знав кілька іноземних мов.
Навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Петербурзі, виїжджав у складі російської місії за кордон і мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, знайомлячись із культурою народів цих країн.
Потім викладав поетику в Переяславському та Харківському колегіумах, був домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Не гнався за багатством і славою, до викладання підходив творчо, писав власні підручники, далекі від офіційних настанов, тому довго ніде не втримувався. Віддавав перевагу вільному, спокійному мандрівному життю, не обтяженому побутовими клопотами.
Написав збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», кілька філософських трактатів і притч.
Із його життям пов'язано багато легенд і таємниці. Прагнув до самопізнання та самовдосконалення, висунув ідею «сродної праці». Помер у с. Іванівці на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району), там же й похований. На могилі — епітафія: «Світ ловив мене, та не впіймав».
Багатостраждальна моя Україно... Мученицька доля випала тобі упродовж багатьох століть. Палили тебе, топтали вороги-чужинці. Боліло твоє знеможене тіло, а ще більше боліла душа від того, що серед твоїх кривдників були і твої власні діти, яких ти виносила в своєму лоні, вигодувала, підняла на ноги, а вони зневажали тебе, відмовились, відцурались твоєї мови, відцурались свого роду.І все ж, попри всі негаразди була ти і щасливою, бо не всі твої діти покірно сприймали образливе прізвисько "хохол", а гордо понесли у світ високе звання українця, ніколи не забували, хто вони і "яких батьків діти". Щаслива ти, моя Україно, що над усе в житті вони любили тебе, свою неньку, "свою Україну убогу", і за твої болі, за твої страждання йшли на Голгофу, карались, мучились, але не каялись. Пишайся ж, матусю, такими дітьми. До них належав і твій син Тарас. Важке життя судилося йому. Народжений матір'ю-кріпачкою, він прожив таке мученицьке життя, що його вистачило б на десятьох.З дитинства Шевченко-кріпак зазнав страждань, знущання панів. Не було в Тараса ні справжнього дитинства, ні справжньої юності. Він став вільною людиною, коли йому виповнилося 24 роки. Здійснилась його давня мрія. У 25 років, маючи можливість купатися в славі, Шевченко вибирає дорогу Ісуса Христа: цілком присвячує себе служінню Україні. Вже через два роки він видає збірку поезій "Кобзар". І в ній молодий поет питає: "Чия правда, чия кривда і чиї ми діти?"Незабаром Шевченко їде на Україну. Особистим горем були для нього страждання кріпаків. Тарас Шевченко був братом народів по духу, його серце билося в один такт із народним серцем. Потім уже в Києві поет вступив до Кирило-Мефодіївського братства, за що його 1847 року заарештовано і відправлено спочатку до Петербурга, а потім у далекі оренбурзькі степи. Але і в тюрмі, і на засланні він не перестає писати про тяжку долю України, ні на хвилину не полишає думати про свій народ. Відпустили його 1868 року, і він одразу ж ще на Україну, відвідує друзів.І де б він не був, звідусюди йшли до нього люди за порадою, за захистом, за надією. Він хоче залишитися в рідному краю, та влада забороняє, і цього разу Тарас Шевченко вже назавжди покидає Україну. Покидає з тяжким настроєм, з нездійсненними планами. І тепер на Шевченка чекає повна самотність.
Г. С. Сковорода — видатний український філософ, просвітитель, письменник. Народився в с. Чорнухи на Полтавщині в небагатій козацькій родині. Володів багатьма талантами — гарно співав, грав на багатьох музичних інструментах, створював музику до власних віршів, мав педагогічний дар, знав кілька іноземних мов.
Навчався у Києво-Могилянській академії, був співаком придворної капели в Петербурзі, виїжджав у складі російської місії за кордон і мандрував Угорщиною, Словаччиною, Польщею, знайомлячись із культурою народів цих країн.
Потім викладав поетику в Переяславському та Харківському колегіумах, був домашнім учителем у поміщика Степана Томари. Не гнався за багатством і славою, до викладання підходив творчо, писав власні підручники, далекі від офіційних настанов, тому довго ніде не втримувався. Віддавав перевагу вільному, спокійному мандрівному життю, не обтяженому побутовими клопотами.
Написав збірки «Сад божественних пісень», «Байки харківські», кілька філософських трактатів і притч.
Із його життям пов'язано багато легенд і таємниці. Прагнув до самопізнання та самовдосконалення, висунув ідею «сродної праці». Помер у с. Іванівці на Харківщині (тепер с. Сковородинівка Золочівського району), там же й похований. На могилі — епітафія: «Світ ловив мене, та не впіймав».