У творає Т. Шевченка дуже актуальною залишається тема матері та її любові до своєї дитини. Найбільше мені припала до душі його картина "Голова матері", яку він змалював у К. Брюллова, додавши у неї свої елементи. На ній зображена жінка, мабуть, мати Шевченка, яка переживає за свого сина. До речі, у багатьох творах митця провідною темою є любов матері та свого сина. Можу сказати, що у творі "І виріс я на чужині" Шевченко з палкою любов'ю згадує свою матір, яка
《Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... 》
У цих рядках він розповідає про те, як про нього піклувалася рідна мати. Вона була готова усе робити для свого сина, щоб йому ні в чому не було потреби, готова була робити все, щоб її син мав гарну долю.
Також у творах Шевченка згадується не тільки його рідна мати. Наприклад, у творі "Наймичка" розповідається про долю дівчини-покритки, яка народила свого сина поза шлюбом. І для того, щоб він мав гарну долю, вона підкидає свого сина бездітній сім'ї, а сама влаштовується працювати до них наймичкою. Ні, ми не можемо сказати, що вона не любила свого сина, навпаки - вона бажала, щоб її син не був серед інших центром приниження, бо він - дитина-байстрюк. Ганна призналася своєму синові, що вона його мати, тільки у кінці, бо берегла цю таємницю рік за роком. Вона робила це для того, щоб зберегти стосунки зі своїм сином та наймачами, бо ніхто не знає, як би відреагували вони - прийняли цей факт до себе, чи навпаки - через образу перервали стосунки.
1) Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,— тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.
2) Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську".
3) Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.
У творає Т. Шевченка дуже актуальною залишається тема матері та її любові до своєї дитини. Найбільше мені припала до душі його картина "Голова матері", яку він змалював у К. Брюллова, додавши у неї свої елементи. На ній зображена жінка, мабуть, мати Шевченка, яка переживає за свого сина. До речі, у багатьох творах митця провідною темою є любов матері та свого сина. Можу сказати, що у творі "І виріс я на чужині" Шевченко з палкою любов'ю згадує свою матір, яка
《Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б’ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
Її дитину... 》
У цих рядках він розповідає про те, як про нього піклувалася рідна мати. Вона була готова усе робити для свого сина, щоб йому ні в чому не було потреби, готова була робити все, щоб її син мав гарну долю.
Також у творах Шевченка згадується не тільки його рідна мати. Наприклад, у творі "Наймичка" розповідається про долю дівчини-покритки, яка народила свого сина поза шлюбом. І для того, щоб він мав гарну долю, вона підкидає свого сина бездітній сім'ї, а сама влаштовується працювати до них наймичкою. Ні, ми не можемо сказати, що вона не любила свого сина, навпаки - вона бажала, щоб її син не був серед інших центром приниження, бо він - дитина-байстрюк. Ганна призналася своєму синові, що вона його мати, тільки у кінці, бо берегла цю таємницю рік за роком. Вона робила це для того, щоб зберегти стосунки зі своїм сином та наймачами, бо ніхто не знає, як би відреагували вони - прийняли цей факт до себе, чи навпаки - через образу перервали стосунки.
《 Прости мене! Я каралась
Весь вік в чужій хаті…
Прости мене, мій синочку!
Я… я твоя мати.. 》
Епізоди:
1) Петро зараз догадавсь, що се, мабуть, чоловікові дав бог родини абощо, так на радощах частує вся кого, хто б не йшов або їхав улицсю. Юрба гостей зібралась уже чималенька, і все були міщане. Знаті були міщане раз уже з того, що не носили шабель,— тілько ніж коло пояса: одні пани да козаки ходили при шаблях. А вдруге, знаті були з того, що підперізувались по жупану, а кунтуші носили наопашки (тоді було коли не пан або не козак, то по кунтушу й не підперізуйсь, щоб інде носа не втерто). Іще ж із того були вони знаті, що не важились ходити у кармазинах: ходили тоді в кармазинах тілько люде значні да шабльовані, а міщане одягались синьо, зелено або в горохвяний цвіт; убогії носили личакову одежу. Через те козаки дражнять було міщан личаками, а міщане дражнили козаків кармазинами.
2) Первий запорожець був здоровенний козарлюга. Пика широка, засмалена на сонці; сам опасистий; довга, густа чуприна, піднявшись перше вгору, спадала за ухо, як кінська грива; уси довгі, униз позакручувані, аж на жупан ізвисали; очі так і грають, а чорні, густії брови аж геть піднялись над тими очима, і — враг його знає — глянеш раз: здається, супиться; глянеш удруге: моргне довгим усом так, наче зараз і підніме тебе на сміх. А другий був молодий, високий козак, тілько щось азіатське; зараз і видно, що не нашого поля ягода, бо до Січі сходились бурлаки з усього світу: прийде турок — і турка приймають; прийде німець — і німець буде запорожцем, аби перехрестивсь да сказав: "Вірую во Христа Ісуса; рад воювати за віру християнську".
3) Череваниха з дочкою самі не знають, чого злякались. Бо сі гультяї ідуть не по людськи: не глядять і дороги, а так куди здря і мчаться по гаю; тілько все крутяться поміж деревом коло ридвана; не попереджують і ззаду не остаються. А коні наче знають, чого сим шибайголовам хочеться: скачуть, як кози, то сюди, то туди поміж кущами. Аж страшно було дивитись, як та дика степова животина дряпаєчься копитами на кручу, то отеє з кручі кинеться в проваллє, і не видно її стане, тілько глухо тупотить і хропе у байраці. Наші не раз уже думали, що кінь перекинувсь назад і задавив їздця під собою; аж ось їздець, як вихор, вискочить знов на кучугуру да й заграє на сонці кармазинами.