Часто населення тієї чи іншої країни ставиться до рідної мови байдуже або навіть зверхньо, вважаючи її пережитком минулого, непотрібним відголосом бувальщини або ж зайвим елементом у повсякденному житті. Але чи правильно це? Чи можемо ми зневажати мову предків, не завдаючи шкоду самим собі? Я впевнена: ні.
Я вважаю, що рідна мова — це те життєдайне джерело, яке щодня живить наш внутрішній світ, підіймає рівень духовності, окультурює всіх разом та кожного особисто. Адже що таке людина без рідної мови? Це не ліберальний представник модної нині течії космополітизму, це не «громадянин світу», але це тварина без походження, безкультурний, невихований звір без роду та племені. Він не може стати своїм усюди, тому він усюди чужий.
Маю до Вас лише одне питання: що зближує людину з рідною країною? З народом? Із землею? Це мова й ніщо інше. Якщо брати на прикладі окремої країни, то моя Батьківщина чудово ілюструє важливість володіння рідною мовою. Українською проводяться всі релігійні та традиційні обряди. У 90% сучасних молодших та середніх навчальних закладах навчання відбувається українською мовою. В усіх престижних вищих навчальних закладах українська мова — єдина робоча. І це не є засиллям, популяризацією чи пропагандою. Це вибір. Свідомий вибір. Мова національних меншин на території України сприймається в усіх колах та спільнотах, але державній надається найвища пріоритетність.
Я не стверджую, що неньчину мову треба повсякчас й усюди пхати, ні. Світ глобалізується, і, щоб встигнути за ним, потрібно володіти не однією мовою. За статистикою, усе доросле населення нашої країни знає не лише свою рідну, а й російську, англійську, німецьку чи всі відразу. Очевидно, що не любити українську й не використовувати її в повсякденному житті — це абсолютно різні речі. Ви можете розмовляти тією мовою, якою Вам зручно, але любити свою рідну я вважаю обов’язком кожного громадянина.
Чесно кажучи, я взагалі не розумію, як можна не поважати рідну мову. Адже саме вона є тією стежкою в далекі часи, якою ми так хочемо пройти, щоб дізнатися більше про самих себе. І як можна цю стежку засипати землею? Адже ігноруючи власне минуле, людина власноруч позбавляє себе сучасного та обриває всі нитки, що ведуть до майбутнього.
Тож люди, будь ласка, любіть українську мову. Не для когось іншого, не на показ, а для себе. Люди, не обривайте нитки. Не губіть душу.
овість а. я. чайковського «за сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. хоч павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії україни! і ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.
Часто населення тієї чи іншої країни ставиться до рідної мови байдуже або навіть зверхньо, вважаючи її пережитком минулого, непотрібним відголосом бувальщини або ж зайвим елементом у повсякденному житті. Але чи правильно це? Чи можемо ми зневажати мову предків, не завдаючи шкоду самим собі? Я впевнена: ні.
Я вважаю, що рідна мова — це те життєдайне джерело, яке щодня живить наш внутрішній світ, підіймає рівень духовності, окультурює всіх разом та кожного особисто. Адже що таке людина без рідної мови? Це не ліберальний представник модної нині течії космополітизму, це не «громадянин світу», але це тварина без походження, безкультурний, невихований звір без роду та племені. Він не може стати своїм усюди, тому він усюди чужий.
Маю до Вас лише одне питання: що зближує людину з рідною країною? З народом? Із землею? Це мова й ніщо інше. Якщо брати на прикладі окремої країни, то моя Батьківщина чудово ілюструє важливість володіння рідною мовою. Українською проводяться всі релігійні та традиційні обряди. У 90% сучасних молодших та середніх навчальних закладах навчання відбувається українською мовою. В усіх престижних вищих навчальних закладах українська мова — єдина робоча. І це не є засиллям, популяризацією чи пропагандою. Це вибір. Свідомий вибір. Мова національних меншин на території України сприймається в усіх колах та спільнотах, але державній надається найвища пріоритетність.
Я не стверджую, що неньчину мову треба повсякчас й усюди пхати, ні. Світ глобалізується, і, щоб встигнути за ним, потрібно володіти не однією мовою. За статистикою, усе доросле населення нашої країни знає не лише свою рідну, а й російську, англійську, німецьку чи всі відразу. Очевидно, що не любити українську й не використовувати її в повсякденному житті — це абсолютно різні речі. Ви можете розмовляти тією мовою, якою Вам зручно, але любити свою рідну я вважаю обов’язком кожного громадянина.
Чесно кажучи, я взагалі не розумію, як можна не поважати рідну мову. Адже саме вона є тією стежкою в далекі часи, якою ми так хочемо пройти, щоб дізнатися більше про самих себе. І як можна цю стежку засипати землею? Адже ігноруючи власне минуле, людина власноруч позбавляє себе сучасного та обриває всі нитки, що ведуть до майбутнього.
Тож люди, будь ласка, любіть українську мову. Не для когось іншого, не на показ, а для себе. Люди, не обривайте нитки. Не губіть душу.
овість а. я. чайковського «за сестрою», мені здавалося, що переді мною постав герой-богатир з раніше читаних українських дум. хоч павлусю було лише п’ятнадцять років, але він часто потрапляє, а потім вибирається із ситуацій, з яких йому, здавалося б, вибратися не під силу. я розумію, що автор явно перебільшує фізичні можливості свого героя, але, певнр, він на: магався довести нам, сьогоднішнім, що такі молоді герої — окраса історії україни! і ми вже не помічаємо цього перебільшення, бо образ павлуся захоплює нас, викликає особливу симпатію; його хочеться наслідувати і бути на нього схожим.