ответ:25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілитися на дуелі з Петром Білим за селом, біля ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька…
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить, — розводить Котигорошко руками. — Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку. — До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає… Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі… Та все ж він стає у позу і з пафосом, — а це значить, що на все горло, — декламує, дивлячись на зорі:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя…
— Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. — Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.
Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати. «Ех, — думав він, — яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм — чого виєш?»
— Іди молока вип’єш, — зустрічає мати в сінях.
Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла.
«Ладно, смійся, — думає Вітька, — побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся»…
Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько. — Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина. — Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію…
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошки, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: «Вогонь!..»
І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь…
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно… Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж… І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс Двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає паперу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула… \
Дві сюжетні лінії — соціальна і любовна.
Объяснение:
Пантелеймон Куліш «Чорна рада»
«Чорна рада» (1846) – перший україномовний історичний роман,
розповідає про події 1663 року ( хроніка 1663 року).
Описуючи час кривавого розбрату, автор згадує минуле України –
славетних лицарів Петра Конашевича-Сагайдачного, Самійла Кішку, Тараса
Трясила, Остряницю та Наливайка та ін.
Основний сюжетний стержень – мотив дороги: священик Шрам із своїм
сином Петром прямує на Чорну раду, по дорозі зустрічає різних людей.
Елементи пригодницького жанру: викрадення Лесі, подорож, лицарський
двобій, запорозький суд, кара.
Зав’язка – поява Шрама на хуторі у Череваня.
Кульмінація – сама рада
Розв’язка – Шрам рятує Паволоч від Тетері ціною власної голови.
Оптимізм у тому, що житимуть нащадки Петра та Лесі
Історична основа
Діялося це незабаром після возз'єднання України з Росією. На Україні
розгорнулась складна політична боротьба за владу, що і призвела до Чорної
ради в Ніжині 1663 року, на якій було скинуто тимчасового гетьмана Сомка й
обрано гетьманом Івана Брюховецького. На раді, крім козацької старшини,
були також запорожці, селяни, міщани («чернь»), тому її і названо чорною
радою.
Після смерті Богдана Хмельницького (1657 р.) загострюється боротьба за
гетьманування. Претендентами на гетьманську булаву виступають
представники різних політичних орієнтацій.
На Правобережній Україні боротьбу за гетьманування веде представник
польсько-шляхетської орієнтації Павло Тетеря. На лівобережній Україні
козацька старшина висунула на гетьмана переяславською полковника Якима
Сомка — брата першої дружини Б. Хмельницького. На старшинській раді в
Козельці Сомка обрано наказним (тимчасовим) гетьманом. Але царський уряд
не затвердив цього обрання.
Сомко дотримувався програми об'єднання Правобережної і Лівобережної
України в тісному союзі з Росією і намагався приборкати народні рухи. Він
утверджував феодальне землеволодіння, домагаючись на цій основі
розширення автономних прав. Цим було незадоволене міщанство та низові
верстви козацтва. Вони висунули на гетьмана кандидатуру підтриманого
царським урядом кошового отамана Івана Брюховецького, який демагогічно, на
словах проголошував себе прихильником народних мас. На Чорній раді він був
обраний гетьманом. Після цього Брюховецький скарав на смерть Сомка і його
прихильників, а сам ще рішучіше своїх попередників провадив політику
козацької старшини.
Під час цих подій по Україні ширилися повстанські рухи незадоволеного
селянства. У них значну роль відіграли міські ремісники, дрібне міщанство.
Ці антифеодальні рухи були спрямовані проти заможної старшини і її
ставлеників — гетьманів, що утверджували основи феодальної економічної
системи. Ворогування між окремими групами козацької верхівки, боротьба між
претендентами на гетьманську булаву відзначалося характерними дія епохи
феодалізму ознаками міжусобиць і ворогування феодалів.
ответ:25 липня 1964 року в селі Великі Чаплі мала відбутися незвичайна подія: о сьомій годині ранку Вітька Горобець буде стрілитися на дуелі з Петром Білим за селом, біля ставка. Якраз отам, де три плакучі верби до самої води схилили свої довгі гнучкі віти, де колись Вітька потай від рибника витяг на вудку отакезного дзеркального коропа, котрого в нього потім украв кіт Васька…
Умови дуелі:
1) Дистанція — 12 кроків.
2) Зброя — вогнепальна.
3) Право першого пострілу — Вітька Горобець.
4) Секунданти: Федько Котигорошко (старший) та Юрко Гречаний.
Ой ти, перше кохання!..
Сьогодні субота. Теплий зоряний вечір. Набігавшись за день, Вітька Горобець стомлено сидить на колоді біля свого двору і неуважно слухає свого секунданта. Федько Котигорошко вже вкотре намагається оптимістично запевнити Горобця:
— Ти його з ходу клацнеш!..
— А якщо він мене?.. — Вітька задумується.
— Тоді для тебе все найгірше вже буде позаду, — зітхає в темряві секундант. — Тільки носа не вішай. Он дід Свирид каже, що двічі не вмирати, а раз — не минувати. — Секундант зневажливо спльовує і по-філософському закінчує: — Всі ми колись помремо!..
— Фе-е-дько-о-о! — зненацька лунає на вулиці.— Де ти, бісів сину? Біжи кабакової каші їсти, бо батько тобі дасть!
— Мені пора, — зводиться Федько, підтягуючи штани. — На жаль, я не можу з тобою провести останню ніч. А ти в цю ніч не спи.
— Чо-чого це? — удає спокійного Вітька.
— Так належить, — розводить Котигорошко руками. — Я читав у романах. Перед дуеллю герой мусить усю ніч ходити по хаті і думати про даму свого серця.
— Фе-е-дько-о-о! — рознеслося знову по вулиці. — Та вже каша захолонула!..
— Іду-у-у! — кричить Федько і на ходу тисне Вітьці руку. — До ранку! Нікому ні слова!..
Вітька, залишившись сам, зітхає… Може, це остання його ніч? Може, завтра лежатиме він біля ставка з грудьми і над ним у жалобі схилятимуться три плакучі верби?.. Ех, ліпше не думати таке проти ночі… Та все ж він стає у позу і з пафосом, — а це значить, що на все горло, — декламує, дивлячись на зорі:
В полдневный жар в долине Дагестана
С свинцом в груди лежал недвижим я;
Глубокая еще дымилась рана,
По капле кровь точилася моя…
— Вітька? — чується насмішкуватий батьків голос із-за тину. — Чого ти ото проти ночі виєш?.. Ану, марш спати.
Робити було нічого, і Вітька понуро поплівся до хати. «Ех, — думав він, — яке безкультур’я! Людина, можна сказати, смерті в вічі дивиться, а їм — чого виєш?»
— Іди молока вип’єш, — зустрічає мати в сінях.
Вітька вагається: пити молоко чи не пити? А раптом це не дозволено перед дуеллю? Шкода, що Федька немає, а він усе знає. Та голод бере своє. Вітька жадібно спорожняє кухоль холодного солодкого молока з хлібом і заходить до хати. Батько вже сидить біля печі та латає чоботи. Під вусом у нього мигнула ледь помітна іронічна посмішка і зникла.
«Ладно, смійся, — думає Вітька, — побачимо, як ти завтра засмієшся, коли дізнаєшся»…
Після молока Вітьці страшенно хочеться спати, так би оце й упав. Та вчасно згадує наказ секунданта ходити всю ніч по хаті і думати про даму свого серця. Заходжується сонно крокувати з кутка в куток, натикаючись на стільці. Де вже там думати про даму свого серця, тут аби на ногах утриматись.
— Та чого це ти швендяєш по хаті, як на цвіту прибитий? — кричить батько. — Ось не метеляй та не затуляй мені лампи!..
Заходить мати.
— Вітюньчику! — пильно дивиться на сина. — Що це з тобою? Чого ти такий зачумлений? Може, в тебе живіт закрутив, га? То я зараз піску нагрію та прикладу.
Вітька не встиг заперечити, як мати поставила діагноз:
— Точно, живіт болить. Постривай, я хутенько нагрію…
І Вітька Горобець, мужчина з життєвим стажем в чотирнадцять неповних років, мирно захропів на всю хату з піском на животі, та так, ніби не йому завтра доведеться із зброєю в руках ставати до бар’єра та цілитися в Петра Білого і ніби не йому старший секундант Федько Котигорошки, витерши рукавом під завжди мокрим носом, подасть жахливу команду: «Вогонь!..»
І натисне Вітька на гачок, і вирветься із дула вогонь…
Ех, Вітько, Вітько, гаряча твоя голова!.. І треба ж було тобі отак відчайдушно закохатися у Гальку Козачок! Опам’ятайся, Вітько, доки ще надворі ніч і доки у тебе пісок на животі, бо завтра вже буде пізно… Візьми себе в руки, ти ж справжній мужчина, Вітько!..
Ну що з того, що Галька хитро поводила тебе за носа, а тоді безжалісно відхилила твоє перше кохання, гарячіше за найгарячіший вогонь, і надала перевагу іншому? Звичайно, радіти тут немає од чого, але й відчаюватись та ставати до бар’єра — теж… І взагалі, коли ти, Вітько, встиг закохатися у Гальку? Ну, подумай, коли? Ви ж разом росли, ще й дружили в дитинстві. А може, це сталося тоді, як вона вчила тебе свистіти? О, в свисті Галька могла заткнути за пояс будь-якого чаплівського хлопця! Пам’ятаєш, якось ви йшли вулицею, а попереду вас дріботів дід Свирид і ніс Двох здоровенних оселедців (у клятому сільмазі ніколи немає паперу!), а Галька заклала два пальці в рот і ніби ж легенько свиснула… \
Объяснение: