"Ніколи великі перемоги не приходять легко. Усіх їх треба здобувати кров'ю, сльозами, потом і пройти через великі муки й труднощі", - сказав Василь Вірастюк на зустрічі в школі села Білки Іршавського району з нагоди представлення виданої львівським "Видавництвом Старого Лева" книги Олександра Гавроша "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу".
Присвячена уродженцю Білок, найсильнішому чоловікові ХХ століття, засновникові закарпатської школи силових мистецтв Іванові Фірцаку, книга стала першою в серії "Українська сила", що її Василь Вірастюк (який у жовтні вдруге підтвердив свій титул найсильнішої людини планети) узяв під свій патронат спільно з мережею АЗС "ОККО".
Іван Фірцак у 20 років покинув рідні Білки й у пошуках заробітків вирушив до Праги. Тоді він ще не знав, що йому судилося стати "найбільшим силачем століття" (як писала про нього американська преса), чемпіоном Чехословаччини зі штанги та боротьби, чемпіоном Європи з культуризму. Не знав, що йому аплодуватимуть у 64 країнах світу, що сама англійська королева вручатиме йому пояс, манжети та шолом, оздоблені золотом та діамантами, що люди назвуть його Іваном Силою.
У Празі спочатку знайшов роботу вантажника, і тільки згодом став артистом цирку, якому віддав 18 років життя. Історія береже випадок, як, на прохання королеви Британії, Іван Фірцак у ринзі помірявся силою із чемпіоном-суперважковаговиком Джоном Джексоном, для якого цей бій закінчився дуже сумно: точним ударом - аж тріснула рукавиця - Фірцак проламав боксерові грудну клітку. Не переживши поразки, Джон Джексон викинувся з вікна багатоповерхівки. Приятелі покійного чемпіона вирішили помститися - камінням розтовкли українцеві голову. Однак Фірцак вижив. Частину враженої кістки на його голові лікарі замінили на золоту пластину. Пластину з часом треба було міняти. Однак Іван Фірцак одного дня вирішив повернутися на батьківщину, тож утратив можливість коли-небудь це зробити, адже за часів СРСР про операцію за кордоном не було й мови. Відтак у 71 рік через нагальну необхідність такої операції Івана Фірцака не стало.
На сільському цвинтарі Білків - скромний пам'ятник, під яким силач спочиває поруч із дружиною - чешкою, повітряною гімнасткою Руженою Зікл (з якою нажив вісім дітей і яка пережила чоловіка на п'ять років) і братом Петром. Багатьом не дає спокою питання: чому цей чоловік, який мав великий талант, можливості, гроші й міг обирати, де йому оселитися, все ж наприкінці 1930-х повернувся на свою малу батьківщину, тим самим прирікши себе не лише на напівзабуття (його виступи відтоді обмежувалися сільськими клубами та площами), злиденне існування, а й на смерть. Відповіді немає. Можливо, Іван Сила і в страшному сні не міг передбачити, яка доля приготовлена його народу. А можливо, словами Лесі Українки: "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий"...
"Донедавна багато хто з нас, - говорив на презентації книжки представник АЗС "ОККО" Олесь Пограничний, - соромився своєї малої і великої батьківщини. Але правда в тому, що навіть кожна мала батьківщина має чим пишатися, не кажучи вже про велику". "Українці - нація сильних, - акцентувала головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка. - І сильними ми стаємо тоді, коли гуртуємся навколо доброї справи".
Добра справа у цьому випадку - це активізація уваги до пам'яті про людину, яка ще чекає на належне пошанування. Це дитяча книжечка, яку надумав на основі документальної книги "Кротон" молодий закарпатський літератор і починаючи з якої "Видавництво Старого Лева" започаткувало нову серію "Українська сила" (про людей не лише фізичної сили, а й сили духу). Це пам'ятник Іванові Фірцаку, про який дієво мріє його молодий шанувальник, місцевий скульптор Микола Глеба, старанно витесуючи із каменя улюбленого
героя. До речі, на прохання художника Василь Вірастюк дозволив сфотографувати власний оголений торс, аби обриси фігури Івана Сили стали реальнішими. Це, зрештою, пам'ять...
"Я діда пам'ятаю дуже добре, - ділився з "Газетою" онук легендарного силача, нині львів'янин Іван Фірцак (до речі, екс-чемпіон України з боксу, син якого - Олександр - віце-чемпіон України з боксу 1996 року). - Бувало, розважав нас тим, що на витягнутих руках тримав 30-літрові чавунні бідони з молоком, гнув рейки, зубами витягував забиті в дошки цвяхи. Нас, дітлахів, любив, балував цукерками". "Про нього ніхто злого слова в селі не сказав, - згадувала Ганна Панюта (яка нині мешкає в колишньому будинку Фірцака), коли
кореспондентка "Газети" разом із двома тележурналістами на до історичної хати. - Добрий чоловік був, не цурався ні людей, ані Бога. І веселий - готовий щось утнути, насмішити". "Еге ж, - приєднується до розмови колишній сусід силача Олександр Білинець. - Добрий сусід був. Находився світами, а не зазнався. Хазяїном був. Любив дітей. Часто збирав їх докупи та починав молитов навчати. Не всі хотіли слухатися, то ставав суворим, але суворість швидко минала".
Поэзия Василя Симоненко - настоящий гимн Родине - Украине, гимн неутомимым рукам матери, гимн очарования любви. Поэт словно находится в другом, только ему известном мире, где вместе идут «и будни и праздники» любви, где «сквозь века» слышится голос великого Кобзаря, где ласковой улыбкой улыбается ему мать. Но одновременно этот мир знаком каждому из нас, поэтому такими близкими становятся стихи В. Симоненко. Имея горячее сердце и искреннюю душу, хочется занять все накругы, поделиться своей радостью, своим счастьем. И именно это слышится мне в стихах В. Симоненко, посвященные любви: ... Буду ждать каждого часа В далеком или близком края Одну тебя, тебя единую Маленькую милую девушку мою («Я не умру от отчаяния и муки ...») Так, для любви расстояние не имеет значения. Главное, чтобы пришла любимая, а все остальное - неважно. Нельзя забыть эти строки, потому что они открывают красоту человеческой души, искренность человеческих отношений. Любовь для Симоненко - это чудо, которое подвластно только двум, и потому говорит автор: Пусть досада или гнев теплится Пусть до слез я тебя Озлю Ты для меня не только мечта, Я живой тебя люблю. («Тишина и гром») Любовь, делают мир лучше, ведь когда ты влюблен, то и облачный день кажется солнечным, улыбается все вокруг, встречаешь повсюду лишь кротких людей. Возникающие из глубины души волшебные чувства, изменяя отношение к окружающему, изменяя мир, который всегда благословляет и «солнце, встает, и сердце, что любит. Но любовь - это не только всегдашнее счастье. Бывает в жизни все бывает и в любви все: Есть в любви и будни, и праздники, Есть в нем и радость, и сожаление, ибо нельзя жизни спрятать По розовых иллюзий вуаль («Есть в любви и будни, и праздники») Но нельзя убить живые чувства, и ничто в мире не может уничтожить любовь, «мелочные облачка образы» никогда не закроют солнца от влюбленных. Пишет Василий Симоненко: ? Все равно я люблю твои глаза И волосы у тебя печально («Тишина и гром») И я верю, что так оно и есть, потому невозможно не верить этим искренним словам, которые, кажется, доносятся из самой глубины души, заставляя всех переживать такие же чувства, которые испытывает и сам лирический герой, за фигурой которого я вижу автора. И звучат знакомые слова, волнующие до боли: Нет, я бы не стал тебя огнем жечь, С тобой расквитался без сожаления: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю («Если бы тебе желал я слез и муки ...») Но любовь для Василия Симоненко - это не только чувства к любимой. Любовь всеобьемна, она вмещает в себя также и любовь к матери, и любовь к родной земле, ибо она, «как солнце, мира открывает безграничную величие человеческой красоты. Как просто и одновременно сзакрутилдетективную рассказывает В. Симоненко о своей матери: Я такую тебя всегда вижу, Образ в сердце такой несу - Материнская любовь горячую И души красоту («Матери») Мама всегда охранять покой своего сына: и в годы детства, и во взрослом возрасте, ведь сын или дочь навсегда останутся для матери маленькими детишками. И хотя «черные шелковые косы припорошила уже седина», хотя «легкие морщины лица покрыли», но они только к лицу матерям, подчеркивая их замечательную красоту. А сколько любви слышится в строках о родную Украину, сколько радости от того, что она сумела отстоять свою свободу! Каждую секунду поэт и мысленно, и в действиях вместе со своей Родиной, даже Когда сквозь отчаяние випнуться надежды И загудят на ветру степном, Я тогда с твоим именем радуюсь И скучаю именем твоим («Украине») Но настоящий шедевр поэзии В. Симоненко - стихотворение «Лебеди материнства». Это стихотворение о сказке из «материнской доброй лаской» в глазах, о матери, которая нежно баюкает своего сына, говоря: Можешь, выбирать друзей и жену, Выбрать нельзя только Родину. Можно выбрать друга и по духу брата, Но нельзя Родине выбирать. Так, Родина действительно единственная в мире, как и мать. Именно им, по моему мнению, любящим и любимым, и посвящает Василий Симоненко свои стихи. Мне кажется, что и к матери, и к Родине, и, конечно, к любимой, можно отнести его слова: Я бы пожелал тебе кого так любить, как я тебя люблю.
"Ніколи великі перемоги не приходять легко. Усіх їх треба здобувати кров'ю, сльозами, потом і пройти через великі муки й труднощі", - сказав Василь Вірастюк на зустрічі в школі села Білки Іршавського району з нагоди представлення виданої львівським "Видавництвом Старого Лева" книги Олександра Гавроша "Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу".
Присвячена уродженцю Білок, найсильнішому чоловікові ХХ століття, засновникові закарпатської школи силових мистецтв Іванові Фірцаку, книга стала першою в серії "Українська сила", що її Василь Вірастюк (який у жовтні вдруге підтвердив свій титул найсильнішої людини планети) узяв під свій патронат спільно з мережею АЗС "ОККО".
Іван Фірцак у 20 років покинув рідні Білки й у пошуках заробітків вирушив до Праги. Тоді він ще не знав, що йому судилося стати "найбільшим силачем століття" (як писала про нього американська преса), чемпіоном Чехословаччини зі штанги та боротьби, чемпіоном Європи з культуризму. Не знав, що йому аплодуватимуть у 64 країнах світу, що сама англійська королева вручатиме йому пояс, манжети та шолом, оздоблені золотом та діамантами, що люди назвуть його Іваном Силою.
У Празі спочатку знайшов роботу вантажника, і тільки згодом став артистом цирку, якому віддав 18 років життя. Історія береже випадок, як, на прохання королеви Британії, Іван Фірцак у ринзі помірявся силою із чемпіоном-суперважковаговиком Джоном Джексоном, для якого цей бій закінчився дуже сумно: точним ударом - аж тріснула рукавиця - Фірцак проламав боксерові грудну клітку. Не переживши поразки, Джон Джексон викинувся з вікна багатоповерхівки. Приятелі покійного чемпіона вирішили помститися - камінням розтовкли українцеві голову. Однак Фірцак вижив. Частину враженої кістки на його голові лікарі замінили на золоту пластину. Пластину з часом треба було міняти. Однак Іван Фірцак одного дня вирішив повернутися на батьківщину, тож утратив можливість коли-небудь це зробити, адже за часів СРСР про операцію за кордоном не було й мови. Відтак у 71 рік через нагальну необхідність такої операції Івана Фірцака не стало.
На сільському цвинтарі Білків - скромний пам'ятник, під яким силач спочиває поруч із дружиною - чешкою, повітряною гімнасткою Руженою Зікл (з якою нажив вісім дітей і яка пережила чоловіка на п'ять років) і братом Петром. Багатьом не дає спокою питання: чому цей чоловік, який мав великий талант, можливості, гроші й міг обирати, де йому оселитися, все ж наприкінці 1930-х повернувся на свою малу батьківщину, тим самим прирікши себе не лише на напівзабуття (його виступи відтоді обмежувалися сільськими клубами та площами), злиденне існування, а й на смерть. Відповіді немає. Можливо, Іван Сила і в страшному сні не міг передбачити, яка доля приготовлена його народу. А можливо, словами Лесі Українки: "Для нас у ріднім краю навіть дим солодкий і коханий"...
"Донедавна багато хто з нас, - говорив на презентації книжки представник АЗС "ОККО" Олесь Пограничний, - соромився своєї малої і великої батьківщини. Але правда в тому, що навіть кожна мала батьківщина має чим пишатися, не кажучи вже про велику". "Українці - нація сильних, - акцентувала головний редактор "Видавництва Старого Лева" Мар'яна Савка. - І сильними ми стаємо тоді, коли гуртуємся навколо доброї справи".
Добра справа у цьому випадку - це активізація уваги до пам'яті про людину, яка ще чекає на належне пошанування. Це дитяча книжечка, яку надумав на основі документальної книги "Кротон" молодий закарпатський літератор і починаючи з якої "Видавництво Старого Лева" започаткувало нову серію "Українська сила" (про людей не лише фізичної сили, а й сили духу). Це пам'ятник Іванові Фірцаку, про який дієво мріє його молодий шанувальник, місцевий скульптор Микола Глеба, старанно витесуючи із каменя улюбленого
героя. До речі, на прохання художника Василь Вірастюк дозволив сфотографувати власний оголений торс, аби обриси фігури Івана Сили стали реальнішими. Це, зрештою, пам'ять...
"Я діда пам'ятаю дуже добре, - ділився з "Газетою" онук легендарного силача, нині львів'янин Іван Фірцак (до речі, екс-чемпіон України з боксу, син якого - Олександр - віце-чемпіон України з боксу 1996 року). - Бувало, розважав нас тим, що на витягнутих руках тримав 30-літрові чавунні бідони з молоком, гнув рейки, зубами витягував забиті в дошки цвяхи. Нас, дітлахів, любив, балував цукерками". "Про нього ніхто злого слова в селі не сказав, - згадувала Ганна Панюта (яка нині мешкає в колишньому будинку Фірцака), коли
кореспондентка "Газети" разом із двома тележурналістами на до історичної хати. - Добрий чоловік був, не цурався ні людей, ані Бога. І веселий - готовий щось утнути, насмішити". "Еге ж, - приєднується до розмови колишній сусід силача Олександр Білинець. - Добрий сусід був. Находився світами, а не зазнався. Хазяїном був. Любив дітей. Часто збирав їх докупи та починав молитов навчати. Не всі хотіли слухатися, то ставав суворим, але суворість швидко минала".