Краса у житті людини... Про неї мріють, її чекають, нею захоплюються. Про красу думав і писав у своєму щоденнику знаменитий М. Реріх, людина надзвичайно високої культури, гуманіст, мислитель, художник. У самий розпал другої світової війни, 31 березня 1942 р., коли на карту була поставлена доля людства і здавалось, що духовні цінності втратили всякий смисл, він написав:
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Основна ідея комедії «Мартин Боруля» Карпенка-Карого, як і комедії «Міщанин-шляхтич» Мольєра, полягає в тому, що не аристократичне походження, а особисті якості людини визначають її роль і місце в суспільстві.
Сюжетні лінії комедії схожі. Подібно до того, як Журден Мольєра, охоплений манією дворянства, розпоряджається долею своєї дочки Люсіль, Боруля, персонаж п’єси Карпен-ка-Карого, віддає свою дочку Марисю за уявного шляхтича Націєвського і відсилає свого сина Степана на службу в земський суд. Дружини центральних персонажів (пані Журден і Палажка) і діти (Люсіль, Марися) чинять опір своїм чоловікам і батькам. Значну роль в обох п’єсах відіграють образи слуг (Ков’єль, Омелько), які допомагають молодим героям в їхній боротьбі за особисте щастя. Нарешті, головні герої обох комедій зазнають поразки.
Аналізуючи характери дійових осіб, бачимо, що деякі з них можна поєднати в пари: пан Журден — Боруля, пані Журден — Палажка, Ков’єль — Омелько.
Дружини схожі насамперед своїм ставленням до чоловіків. Пані Журден негативно ставиться до вигадок свого чоловіка. Палажка також опирається чоловікові, хоча робить це менш послідовно, ніж пані Журден. Потрапивши під вплив Мартина, вона спочатку схвалює його рішення видати Марисю заміж за дворянина Націєвського.
Вихідці з народу, слуги Ков’єль і Омелько, наділені непідробним почуттям гумору. Завдяки їхній винахідливості і тверезому підходу до життя, молодим героям удається протистояти волі деспотів-батьків.
Але найбільше схожі центральні персонажі — Журден і Боруля. Манія, яка оволоділа ними, робить їх наївними, унаслідок чого вони здійснюють комічні, безглузді вчинки. Обидва відмовляються від традиційного життя і запроваджують у своїх господах дивні порядки. Для свого перевиховання Журден наймає вчителів музики, танців, філософії; замовляє новий дорогий костюм, який йому не личить. Щоб повністю зрівнятися з аристократами, Журден хоче завести собі коханку, Дорімену.
Мартин Боруля, задумавши стати дворянином, не хоче бути схожим на «мужиків». Мартин мріє розвести собак, їздити на полювання, грати в карти — робити все, як роблять дворяни. Дітям своїм Мартин заборонив називати батьків «по мужичі»: «мама», «тато», а неодмінно так, як це в панів кажуть: «мамінька», «папінька»; наймитам же звелів величати себе «паном». Мартин бере приклад із дворян і відмовляється від праці, уранці довго нудиться в ліжку, хоч і боки болять з «не-привички»; дочку Марисю примушує сидіти за п’яльцями, бо то, мовляв, панське діло; сина Степана влаштував на службу до земського суду, бо така служба личить дворянинові.
І Пан Журден, і Мартин Боруля хочуть бачити своїх дітей в аристократичному світі і тому забороняють дочкам шлюби з їхніми коханими. Пан Журден не дозволяє Люсіль вийти заміж за Клеонта. Він хоче, щоб його зять був знатного роду. Журден погоджується видати дочку навіть за турка, аби той був дворянином. Мартин Боруля теж не дозволяє зустрічатися дочці Марисі з Миколою, бо хоче дочку «пристроїти за благородного чоловіка». Та її «благородний» жених виявився шарлатаном.
Невдачі «переслідують» Мартина Борулю, здавалося б, скрізь: сусід-поміщик виграв позов у суді; Степана прогнали з канцелярії; наречений Марисі виявився нечесною людиною і втік, чому Марися безмірно радіє; нарешті, через одну літеру в прізвищі (Боруля — Беруля) не затвердили Мартина в дворянство, і довелося спалити всі папери, а разом із ними й надії вийти колись на «дворянську лінію».
«...Людина прагне її, знаходить і приймає красу без усяких умов, а так тому тільки, що вона краса, і з благоговінням схиляється перед нею, не питаючи, чим вона корисна і що можна на неї купити? І, можливо, у цьому й полягає найбільша таємниця художньої творчості, що образ краси, створений нею, стає одразу кумиром, без усяких умов. А чому він стає кумиром? Тому що потреба краси розвивається найбільше тоді, коли людина в розладі з дійсністю, у негармонії, у боротьбі, тобто, коли найбільше живе, тому що людина найбільше живе саме в той час, коли чого-небудь шукає і досягає: тоді в ній і проявляється найбільш природне бажання всього гармонійного, спокою, а в красі є і гармонія, і спокій.
Чи можна зараз говорити про красу, про прекрасне? І можна, і потрібно. Через усі бурі людство пристане до цього берега. У грозі і блискавці воно навчиться шанувати прекрасне. Без краси не будуть збудовані нові фортеці і твердині».
Із словами Реріха перегукуються слова діячів української , культури. І, можливо, саме сьогодні, у наш тяжкий час, коли зовсім поруч під кулями і снарядами гинуть діти та жінки, а думки людей зайняті не вічними істинами, а пошуком шматка хліба, варто прислухатися до закликів берегти, плекати красу, культ якої є однією з найхарактерніших рис, притаманних нашій національній культурі.
«Що ж говорити про місце краси в нашій духовності, в нашій творчості, в нашім побуті? Це річ настільки очевидна, що не вимагає обговорення. Чи візьмемо наші вишивки, чи наші писанки, чи наш народний стрій, чи пісню, чи хату, чи — донедавна ще мережані ярма для волів, а ще й досі цяцьковані у гуцулів речі і приладдя — все це просякнене характеристичним панестетизмом, якого родовід не підлягає сумніву і з огляду на його многовікову закоріненість, і з огляду на його форми, і з огляду на разючі, часом, аналогії.
У якого іншого з сучасних нам народів вживається, наприклад, слово «гарний» не в значенні лише «красний» (красивий — прим, авт.), а в значенні внутрішньої якости, добрости, вартости («гарна людина», «гарний врожай», «гарна пшениця»)? І коли пригадаємо собі античногрецьке, властиво, неперекладальне, поняття «калоскагатос», що одночасно означало комплекс «красного й доброго», знову ж напотикаємо праджерело тієї властивосте… наша етика таки зовсім по старогрецькому є органічно злита з нашою естетикою. «Негарний вчинок» або «негарне поступовання» — вирази, які свідчать, що естетика і тут є ніби критерієм етики».
(Є. Маланюк. «Нариси з історії нашої культури»)
«Україна здавна славиться народним мистецтвом. Дівоче вбрання і козацька люлька, топірець гуцула і спинка саней, бабусина скриня і мисник на стіні, вишитий рушник і звичайний віконний наличник — будь-яка ужиткова річ під рукою невідомого художника чи художниці ставала витвором мистецтва. І водночас творилася пісня, з'являвся народний живопис, бриніла бандура, ця українська арфа... Людина оточувала себе красою, знала в ній смак, художньо оздоблювала життя, заполонена одвічним бажанням творити».
Сюжетні лінії комедії схожі. Подібно до того, як Журден Мольєра, охоплений манією дворянства, розпоряджається долею своєї дочки Люсіль, Боруля, персонаж п’єси Карпен-ка-Карого, віддає свою дочку Марисю за уявного шляхтича Націєвського і відсилає свого сина Степана на службу в земський суд. Дружини центральних персонажів (пані Журден і Палажка) і діти (Люсіль, Марися) чинять опір своїм чоловікам і батькам. Значну роль в обох п’єсах відіграють образи слуг (Ков’єль, Омелько), які допомагають молодим героям в їхній боротьбі за особисте щастя. Нарешті, головні герої обох комедій зазнають поразки.
Аналізуючи характери дійових осіб, бачимо, що деякі з них можна поєднати в пари: пан Журден — Боруля, пані Журден — Палажка, Ков’єль — Омелько.
Дружини схожі насамперед своїм ставленням до чоловіків. Пані Журден негативно ставиться до вигадок свого чоловіка. Палажка також опирається чоловікові, хоча робить це менш послідовно, ніж пані Журден. Потрапивши під вплив Мартина, вона спочатку схвалює його рішення видати Марисю заміж за дворянина Націєвського.
Вихідці з народу, слуги Ков’єль і Омелько, наділені непідробним почуттям гумору. Завдяки їхній винахідливості і тверезому підходу до життя, молодим героям удається протистояти волі деспотів-батьків.
Але найбільше схожі центральні персонажі — Журден і Боруля. Манія, яка оволоділа ними, робить їх наївними, унаслідок чого вони здійснюють комічні, безглузді вчинки. Обидва відмовляються від традиційного життя і запроваджують у своїх господах дивні порядки. Для свого перевиховання Журден наймає вчителів музики, танців, філософії; замовляє новий дорогий костюм, який йому не личить. Щоб повністю зрівнятися з аристократами, Журден хоче завести собі коханку, Дорімену.
Мартин Боруля, задумавши стати дворянином, не хоче бути схожим на «мужиків». Мартин мріє розвести собак, їздити на полювання, грати в карти — робити все, як роблять дворяни. Дітям своїм Мартин заборонив називати батьків «по мужичі»: «мама», «тато», а неодмінно так, як це в панів кажуть: «мамінька», «папінька»; наймитам же звелів величати себе «паном». Мартин бере приклад із дворян і відмовляється від праці, уранці довго нудиться в ліжку, хоч і боки болять з «не-привички»; дочку Марисю примушує сидіти за п’яльцями, бо то, мовляв, панське діло; сина Степана влаштував на службу до земського суду, бо така служба личить дворянинові.
І Пан Журден, і Мартин Боруля хочуть бачити своїх дітей в аристократичному світі і тому забороняють дочкам шлюби з їхніми коханими. Пан Журден не дозволяє Люсіль вийти заміж за Клеонта. Він хоче, щоб його зять був знатного роду. Журден погоджується видати дочку навіть за турка, аби той був дворянином. Мартин Боруля теж не дозволяє зустрічатися дочці Марисі з Миколою, бо хоче дочку «пристроїти за благородного чоловіка». Та її «благородний» жених виявився шарлатаном.
Невдачі «переслідують» Мартина Борулю, здавалося б, скрізь: сусід-поміщик виграв позов у суді; Степана прогнали з канцелярії; наречений Марисі виявився нечесною людиною і втік, чому Марися безмірно радіє; нарешті, через одну літеру в прізвищі (Боруля — Беруля) не затвердили Мартина в дворянство, і довелося спалити всі папери, а разом із ними й надії вийти колись на «дворянську лінію».