Етафора Епітети
Гіпербола
Порівняння
ВИСАТИ ХУДОЖНІ ЗАСОБИ
ЧУДЕСНИЙ СОН; ллЄТЬСЯ ХВИЛЯМИ НАРОД: ПЛАКАВ, ЯК ДИТИНА:
РІКИ КРОВІ: МЕРТВА ТИША: Дикий РЕВ: HіЖНИЙ СПІВ:
БУЙНИЙ ВІТЕР: ШУМІВ, ЯК МОРЕ. ЗОЛОТІ СНИ, ГРАЮТЬ ХВИЛІ:
МОРЕ ДИХА, УКРАЇНА ЗАЦВІЛА: ШУМливий Київ, ПРОЛЕТІли ДНІ:
ЗАЦВЛА, ЯК пишний САД.

(с этих слов надо расставить по группам : Епитет, поривняння, Гипербола, Метафора) ​

Книгодрукування[ред. | ред. код]

Як ренесансний вплив виникає в Україні світське книгодрукування. Більшість із нових освітніх закладів мали друкарні. Напр., в Острозькій академії працював російський і український першодрукар І.Федоров. Окрім книг Св. Письма він надрукував перші староукраїнські граматики – «Буквар» Львівський і «Азбуку», чим сприяв налагодженню початкової освіти в Україні. На зламі 16—17 ст. постає нова література ренесансного характеру, виникають нові її жанри (геральдична поезія, полемічна і публіцистична література, біографії, послання, промови, діалоги, памфлети тощо). Особливого розмаху досягає полемічна література. Її автори задля оборони своїх конфесій використовували як твори античних класиків, так і сучасних західно-європейських гуманістів. Іноді в полеміку вступали апологети православ'я (І.Вишенський, Й.Княгинецький та ін.) і представники ренесансної течії (Ю.Рогатинець, К.-Т.Ставровецький та ін.).

На 2-гу пол. 16 ст. припадають перші спроби наблизити книжну церковнослов'янську мову до живої загально-народної мови (Пересопницьке Євангеліє, 1556–61), що було в дусі ідей В. і Реформації. Подібно до філологів доби В., укр. вчені ( Л.Зизаній, М.Смотрицький, П.Беринда) унормували відповідно до тогочасних лінгвістичних теорій граматику церковнослов'янської мови та її лексикон.

У філософії поширення набувають пізньоантичні течії неоплатонізму і стоїцизму, засвоюються праці візантійських філософів-гуманістів 14– 15 ст. Згідно з ренесансною модою, в Україні виникає зацікавлення астрологією й астрономією, деякі українські книжники ( Г.Смотрицький, М.Смотрицький, А.Филипович та ін.) пишуть у цих галузях трактати.

Нові форми мистецтва[ред. | ред. код]

В 16 ст. поширюються нові форми мистецтва (декоративне різьблення, скульптура, графіка тощо); удосконалюється світська інструментальна музика; ренесансні елементи проникають у церковні співи (хорове багатоголосся та ін.). Художні прийоми доби В. в українському мистецтві творчо переосмислювалися, поєднуючись із давніми місцевими традиціями. Поступово в усі його сфери проникають світські засади.

Архітектура, живопис[ред. | ред. код]

Найраніше і найяскравіше проявилися нові тенденції в архітектурі, що поступово стали визначальними для мистецької культури загалом. Вони насамперед пов'язані з діяльністю приїжджих європейських будівничих, які надали архітектурі українських земель яскраво виражених рис пізньоренесансного будівництва, здебільшого у його північно-італійському варіанті. Стиль в. виявився в багатьох спорудах у Галичині та на Волині, зокрема в оборонних (замки в: Бережанах, 1554; Старому Селі, 16 – серед. 17 ст.; Кругла вежа в Острозі – поч. 17 ст.; Збаражі, 1631, архітектор В. Скамоцці; Підгірцях, 1635–40, архітектор дель'Аква та ін.), сакральних та цивільних (кафедральний собор у м. Жовква, 1604–09, архіт., ймовірно, П.Щасливий; вежа-будинок К.Корнякта, 1580, архіт. П.Барбон; т. з. Чорна кам'яниця, кін. 16 ст., архіт. П.Красовський; ансамбль споруд Львівського братства, 16–17 ст., архітектори Римлянин, А.Прихильний, В.Купинос, Барбон; ансамбль Ринкової площі та ін. споруди у Львові). В них ордерна система, архітектоніка фасадів, деталі й форми декоративних окрас майстерно поєднані з загальною композицією споруд, які в цілому збудовані за давніми місц. традиціями. Нові засади містобудування впроваджуються на укр. землях на поч. 17 ст. (м. Шаргород, Жовква, Броди, Бар та ін.). Вплив окремих рис В. помітний і в українському живописі та графіці, в декоративно-ужитковому мистецтві (килимах та виробах з металу й дерева). В живопис гався більший інтерес до зображення реального життя; з'являється портрет, до релігійних сюжетів включаються елементи побуту й пейзаж (роботи художників Ф.Сеньковича, М.Мороховського, В.Стефановича, І.Рутковича).

Джерела та література[ред. | ред. код]

Юсов С.Л. Відродження і Україна // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.

Категорії: ВідродженняІсторія української культури

Навігаційне меню

Ви не увійшли до обліковий записУвіірені зміниРедагуватиРедагувати кодПереглянути історіюПошук

Пошук у Вікіпедії

Знайти Перейти

Головна сторінка

Поточні події

Нові редагування

Нові сторінки

Випадкова стаття

Участь

Портал спільноти

Кнайпа

Довідка

Пожертвувати

Інструменти

Посилання сюди

Пов'язані редагування

Спеціальні сторінки

Постійне посилання

Інформація про сторінку

Елемент Вікіданих

Цитувати сторінку

Статистика відвідувань

Посилання за ID

Друк/експорт

Створити книгу

Завантажити як PDF

Версія до друку

Мови

Додати посилання

Цю сторінку востаннє відредаговано о 10:33, 7 травня 2020.

Текст доступний на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike; також

Объяснение:

Тема добра і зла – одна з найголовніших тем у літературі. Слово “добро” асо­ціюється у мене зі словами “щастя, милосердя, злагода, любов, мир”. Недарма в ка іках завжди перемагає добро.  

На жаль, недобрі, злі, черстві люди зустрічаються не тільки у казках, а й у житті.

Оповідання Євгена Гуцала “Лось” вчить людяності, добра, краси. Письмен­ник протиставляє людей морально чутливих і морально глухих; милосердних, сер­дечних і черствих, грубих. Герої оповідання розкривають свої риси характеру, зі – ікпувшись на березі річки

зі старим і бувалим лосем, який жив у заповіднику. Ьажаючи напитися води, тварина провалилася в ополонку і дедалі глибше зану­рювалася у крижану кашу. Вибратися на берег лосю до два хлопчики, що приїхали по хмиз.

Старший узявся рубати лід, щоб прокласти прохід до берега. Коли лось вибрався з крижаного полону, діти дивилися на нього зачаровано, не вірячи, “що до врятуватися цьому великому звірові”. Не вірили вони спо – і. и ку і в смерть врятованого лося не вірилося, що такого звіра можна івалити пострілом, як перед цим не вірилося, що він може потонути”.

А ще я не можу уявити,  як міг дядько Шпичак стежити із-за дерев за хлоп­чиками, що рятували лося, і не до Як міг байдуже гати, а потім вистрелити у беззахисну тварину. Шпичак – боягуз, боїться відповідальності, думав, як замести сліди. Це зла людина, яка нікого не любить, для нього нічого немає святого.

Якби зникли такі люди, світ став би світлішим і набагато кращим.