Зульфат біг все швидше та швидше, нічого не помічаючи перед собою, крім маленького, худого та виснаженого тіла, що так різко впало горілиць.
— Климка-а-а! Климе! Не помирай! Я тут, ходімо! Підіймайся ж, Климе, нумо! Хлопець відчайдушно намагався підняти друга. Лише доклавши великих зусиль, йому вдалося підійняти Климка та дотягти його до вагової.
Зульфат голосно загупав у двері, знесилений, виснажений та щасливий від зустрічі з другом. Наталя Миколаївна миттю відчинила двері, вона ледь не зомліла від побаченого: Климко стікав кров’ю та ніяк не реагував ні на вигуки, ні на дотики. Учителька до Зульфатові занести Климка до вагової та покласти його на старе ліжко.
— Дивіться, що то в нього в руці? — вигукнув Зульфат. Спершу він і не помітив, що Климко волочить щось за собою, міцно тримаючи.
— Молоко! Він ніс нам молоко! — вражено відповіла Наталя Миколаївна, розгортаючи клунок.
Тепер єдині Климкові друзі мали доглядати його: вони поїли його молоком, дід іноді приносив сухарі, а Зульфатові час від часу вдавалося роздобути ще якісь харчі. Часто хлопець гарячково марив уві сні, кликав дядька Кирила, кричав: «Гераус! Геть!». Минали місяці, хлопець одужував: він вже міг носити до вагової воду та ходити із Зульфатом на пошуки харчів. Відчувалося, що німці відступають: час від часу селом проходили радісні радянські офіцери, «наші» (так казав дід).
Одного дня Климко вирішив поїхати в гості до тітки Марини разом із Зульфатом. Це мало тривати декілька днів. Наталя Миколаївна запевняла: вона сама з усім тут впорається. Отож, дочекавшись порожнього поїзда, друзі забралися до вагону. Старий друг дядька Кирила допоміг відчайдухам.
Подорож тривала недовго, ось уже хлопці швиденько вибігли з потяга. На вокзалі було людно: всі щось святкували. «Наші в Берліні! — почулися гучні вигуки. — Ура! Ура! Ура!». Климко підкрався до юрби, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Декілька німців стояли зв’язані: мабуть, їх взяли в полон. Були там старі, мовчазні солдати; були й зовсім юні, світловолосі, сильні, проте розчаровані бійці. Раптом щось виблиснуло: старий німець зумів дістати автомат. Секунда, мить — Климко впав горілиць, затуляючи собою вірного друга. Все довкола потьмяніло, спохмурніло, було чути, як схопили німця, як кричали на нього грубою, мужицькою лайкою, і як плакав Зульфат, не знаючи, що роботи далі. Куди йти? До кого звернутися?
Зульфат чекав наступного потяга, що відвезе їх додому. Климко ще дихав, проте ніяк не реагував на звертання друга. Приїхавши, Зульфат тягнув Климка до вагової, як і колись. У голові юрмилися спогади: «Посади біля дядька Кирила вишню… Посади вишню, чуєш? Вишню…».
Дядько Кирило забрав Климка до себе в той похмурий день, коли всі радісно святкували перемогу.
Образ Толика — панської дитини, яку оберігали від будь-яких труднощів, протиставлений образу Федька. Це протиставлення виявляється і в портретних характеристиках, а особливо через поведінку в критичній ситуації. Толя сам напросився на крижини, бо його мучила заздрість до Федька, але зізнатися в цьому своїм батькам він побоявся. Толя сприймає благородний вчинок Федька як належне, його не мучить сумління, що він обманув, звалив свою провину на товариша. Коли Федько помер, Толик навіть не прийшов попрощатися з ним, лише байдуже гав з вікна за похоронною процесією. Засобом характеристики цього героя є й фінальний епізод: Толя приходить до матері Федька забрати чижика, хоча Федько виграв суперечку і цей чижик уже йому не належав. За до виразних деталей автор дає зрозуміти нам, яка людина виросте з цього Толика. Неоднозначно зображені батьки Федька-халамидника: їх поведінка стосовно сина видається жорстокою, але вона психологічно вмотивована. Батьки Федька знаходяться в повній залежності від Толикових, бо знімають у них квартиру і в будь-який момент можуть опинитися на вулиці. Цим і зумовлене таке строге покарання сина за те, що він образив хазяйську дитину. Надзвичайно прикро, що Толя, якого врятував ціною власного життя Федько, навіть не робить ніяких висновків, більше того, він аніскільки не засмучений тим, що сталося. Виходить, що благородний учинок «халамидника», який призвів до страшної трагедії, був непотрібний, бо зрозуміло, що такі, як Толик, не змінюються.
Зульфат біг все швидше та швидше, нічого не помічаючи перед собою, крім маленького, худого та виснаженого тіла, що так різко впало горілиць.
— Климка-а-а! Климе! Не помирай! Я тут, ходімо! Підіймайся ж, Климе, нумо! Хлопець відчайдушно намагався підняти друга. Лише доклавши великих зусиль, йому вдалося підійняти Климка та дотягти його до вагової.
Зульфат голосно загупав у двері, знесилений, виснажений та щасливий від зустрічі з другом. Наталя Миколаївна миттю відчинила двері, вона ледь не зомліла від побаченого: Климко стікав кров’ю та ніяк не реагував ні на вигуки, ні на дотики. Учителька до Зульфатові занести Климка до вагової та покласти його на старе ліжко.
— Дивіться, що то в нього в руці? — вигукнув Зульфат. Спершу він і не помітив, що Климко волочить щось за собою, міцно тримаючи.
— Молоко! Він ніс нам молоко! — вражено відповіла Наталя Миколаївна, розгортаючи клунок.
Тепер єдині Климкові друзі мали доглядати його: вони поїли його молоком, дід іноді приносив сухарі, а Зульфатові час від часу вдавалося роздобути ще якісь харчі. Часто хлопець гарячково марив уві сні, кликав дядька Кирила, кричав: «Гераус! Геть!». Минали місяці, хлопець одужував: він вже міг носити до вагової воду та ходити із Зульфатом на пошуки харчів. Відчувалося, що німці відступають: час від часу селом проходили радісні радянські офіцери, «наші» (так казав дід).
Одного дня Климко вирішив поїхати в гості до тітки Марини разом із Зульфатом. Це мало тривати декілька днів. Наталя Миколаївна запевняла: вона сама з усім тут впорається. Отож, дочекавшись порожнього поїзда, друзі забралися до вагону. Старий друг дядька Кирила допоміг відчайдухам.
Подорож тривала недовго, ось уже хлопці швиденько вибігли з потяга. На вокзалі було людно: всі щось святкували. «Наші в Берліні! — почулися гучні вигуки. — Ура! Ура! Ура!». Климко підкрався до юрби, намагаючись розгледіти, що там відбувається. Декілька німців стояли зв’язані: мабуть, їх взяли в полон. Були там старі, мовчазні солдати; були й зовсім юні, світловолосі, сильні, проте розчаровані бійці. Раптом щось виблиснуло: старий німець зумів дістати автомат. Секунда, мить — Климко впав горілиць, затуляючи собою вірного друга. Все довкола потьмяніло, спохмурніло, було чути, як схопили німця, як кричали на нього грубою, мужицькою лайкою, і як плакав Зульфат, не знаючи, що роботи далі. Куди йти? До кого звернутися?
Зульфат чекав наступного потяга, що відвезе їх додому. Климко ще дихав, проте ніяк не реагував на звертання друга. Приїхавши, Зульфат тягнув Климка до вагової, як і колись. У голові юрмилися спогади: «Посади біля дядька Кирила вишню… Посади вишню, чуєш? Вишню…».
Дядько Кирило забрав Климка до себе в той похмурий день, коли всі радісно святкували перемогу.
ответ: «Федько халамидник» характеристика Толі
Образ Толика — панської дитини, яку оберігали від будь-яких труднощів, протиставлений образу Федька. Це протиставлення виявляється і в портретних характеристиках, а особливо через поведінку в критичній ситуації. Толя сам напросився на крижини, бо його мучила заздрість до Федька, але зізнатися в цьому своїм батькам він побоявся. Толя сприймає благородний вчинок Федька як належне, його не мучить сумління, що він обманув, звалив свою провину на товариша. Коли Федько помер, Толик навіть не прийшов попрощатися з ним, лише байдуже гав з вікна за похоронною процесією. Засобом характеристики цього героя є й фінальний епізод: Толя приходить до матері Федька забрати чижика, хоча Федько виграв суперечку і цей чижик уже йому не належав. За до виразних деталей автор дає зрозуміти нам, яка людина виросте з цього Толика. Неоднозначно зображені батьки Федька-халамидника: їх поведінка стосовно сина видається жорстокою, але вона психологічно вмотивована. Батьки Федька знаходяться в повній залежності від Толикових, бо знімають у них квартиру і в будь-який момент можуть опинитися на вулиці. Цим і зумовлене таке строге покарання сина за те, що він образив хазяйську дитину. Надзвичайно прикро, що Толя, якого врятував ціною власного життя Федько, навіть не робить ніяких висновків, більше того, він аніскільки не засмучений тим, що сталося. Виходить, що благородний учинок «халамидника», який призвів до страшної трагедії, був непотрібний, бо зрозуміло, що такі, як Толик, не змінюються.