9 березня 1814 року – народження видатного поета . Навесні 1837 року – Шевченко тяжко захворів. 22 квітня 1838 року – викуплений з кріпацтва. Восени 1839 року – Шевченко знову тяжко захворів. 1838-1845 роки – наука в Академії мистецтв у м.Петербург. 1840 року – вийшов “Кобзар”. 1839 – 1841 роки – працює над поемою “Гайдамаки”. 1841 року – поема “Гайдамаки”. 1843 року – Шевченко приїздив на Україну. Восени 1845 року – хворів на гарячку в Переяславі. 1845 року – написано п’ять поем :”Кавказ”,”Єретик”,”Великий льох”,”Наймичка”, “І мертвим, і живим…” та всесвітньо відомий “Заповіт”. 5 квітня 1847 року – Шевченка заарештовано і відправлено до Петербурга. Восени 1847 року – у вогких казематах Орської фортеці Шевченко захворів на ревматизм. 1847 року – був вміщений у лазарет. 1848 року – брав участь в науковій експедиції для вивчення опису Аральського моря. 1848-1858 роки – військова служба, в Окремому Оренбурзькомо корпусі. 17 жовтня 1850 року – переведено в Новопетровське укріплення . 1855 року – хворів на виснажливу малярію. 2 серпня 1857 року – поета було звільнено. 1858 року – було видано дозвіл про виїзд на Україну. Влітку 1859 року – Тарас Григорович поїхав на Україну, в рідне село Кирилівку. 1859 року – в Лейпцігу вперше надрукована поема “Кавказ”. 10 березня 1861 року – Тарас Шевченко зайшов у свою майстерню, упав і замовк навіки. 22 травня 1861 року – тіло Великого Кобзаря перевезене на Україну і захоронене в Каневі на Чернечій горі.
Повість «Маруся» стала прикладом того, що українська мова нічим не поступається перед мовами інших народів. Головний образ твору — Маруся. У ньому втілені найкращі риси сільської української дівчини. «Та що ж то за дівка була! Висока, прямесенька, як стрілочка, чорнявенька, очиці, як тернові ягідки, бровоньки, як на шнурочку, личком червона, як панська рожа, що у саду цвіте...» Такими колоритними фразами змальований портрет Марусі. Він нагадує образ дівчини з народної пісні. Маруся слухняна, покірна, працьовита і релігійна. Вона шанувала своїх батьків, в усьому їм допомагала. Вона була, мені здається, аж занадто скромна і сором'язлива: не ходила гуляти з дівчатами ні на вулицю, ні на вечорниці й іншим не радила ходити: «Лучче я, каже, на те місце, упоравшись... ранше устану, заміню твою старість: обідати наварю і батькові в поле понесу. А на вулиці що я забула? Іграшки та пустота...» Ніжна і ласкава Маруся до свого коханого. її внутрішній світ сповнений радісних почуттів, душевної краси. Дівчина прагне щастя. Але Василь змушений іти на заробітки, щоб потім відкупитися від солдатської служби. Сумне життя настало для Марусі без нього. Вона журиться, ночей не досипає, уболіває за долю свого коханого. Письменник змальовує хвилюючі картини, які нас дуже зворушують, заглиблюють у внутрішній світ героїні. Прощаючись з Василем, який їхав на заробітки, Маруся наче передчуває свою смерть: «Василю! На кладовищі мене покидаєш, на кладовищі мене й знайдеш! Поминай мене, не удавайся в тугу... прощай на віки вічні!.. Там побачимось!» І справді, повість має трагічну розв'язку: пішовши в ліс по гриби, Маруся змокла під холодним дощем, застудилась і незабаром померла. У зображенні Марусі, у перебільшенні почуттів героїв, у прагненні Квітки-Основ'яненка розчулити читача добре відчуваються традиції сентименталізму, місцями повість аж надто «сльозлива», але все одно ми читаємо її із захопленням, вона чарує нас своєю поетичністю.
Василь
Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь — бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі: «Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний...» Василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.
Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мов у раю!»
Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. Василь покоряється долі і йде у найми до купця.
Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь «закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..». Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця Венедихта.
В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя.
О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі»
Наум Дрот та його дружина Настя
В образі Наума Дрота Квітка показав ідеального, на його погляд, селянина.
«Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь, п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви — так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й там... Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть.
Щасливе й заможне життя було в нього з дружиною Настею, їх турбувало лише те, що не було дітей,
видатного поета .
Навесні 1837 року – Шевченко
тяжко захворів.
22 квітня 1838 року – викуплений
з кріпацтва.
Восени 1839 року – Шевченко
знову тяжко захворів.
1838-1845 роки – наука в Академії
мистецтв у м.Петербург.
1840 року – вийшов “Кобзар”.
1839 – 1841 роки – працює над
поемою “Гайдамаки”.
1841 року – поема “Гайдамаки”.
1843 року – Шевченко приїздив на
Україну.
Восени 1845 року – хворів на
гарячку в Переяславі.
1845 року – написано п’ять
поем :”Кавказ”,”Єретик”,”Великий
льох”,”Наймичка”, “І мертвим, і
живим…” та всесвітньо відомий
“Заповіт”.
5 квітня 1847 року – Шевченка
заарештовано і відправлено до
Петербурга.
Восени 1847 року – у вогких
казематах Орської фортеці
Шевченко захворів на
ревматизм.
1847 року – був вміщений у
лазарет.
1848 року – брав участь в науковій
експедиції для вивчення опису
Аральського моря.
1848-1858 роки – військова
служба, в Окремому
Оренбурзькомо корпусі.
17 жовтня 1850 року – переведено
в Новопетровське укріплення .
1855 року – хворів на
виснажливу малярію.
2 серпня 1857 року – поета було
звільнено.
1858 року – було видано дозвіл
про виїзд на Україну.
Влітку 1859 року – Тарас
Григорович поїхав на Україну, в
рідне село Кирилівку.
1859 року – в Лейпцігу вперше
надрукована поема “Кавказ”.
10 березня 1861 року – Тарас
Шевченко зайшов у свою
майстерню, упав і замовк навіки.
22 травня 1861 року – тіло
Великого Кобзаря перевезене на
Україну і захоронене в Каневі на
Чернечій горі.
Василь
Образ Василя гармонує з образом Марусі. Василь — бідний селянський парубок, сирота, працює свитником у місті. Він розумний, гарний, працьовитий і релігійний. Портрет його змальований у фольклорному дусі: «Хлопець гарний, русявий, чисто підголений; чуб чепурний, уси козацькі, очі веселенькі, як зірочки: на виду рум'яний, моторний, звичайний...» Василя поважають дорослі, з ним хочуть дружити молоді, хоча й сирота, проте він до всякої роботи здатний. Розумові здібності Василя виявилися в тому, що він швидко навчився грамоти в купця.
Василь закохався у Марусю з першого погляду і почувався надзвичайно щасливим, коли дізнався, що це кохання взаємне. Автор користується фольклорними зворотами для висловлення Василем своїх почуттів: «Марусенько, моя лебідочко, зірочко моя, рибочко, перепілочко!.. Я мов у раю!»
Василь подобався батькам Марусі, але перешкодою на шляху одруження стояла солдатчина. Благання Марусі і Василя скінчилися домовленістю між непохитним батьком Марусі і Василем: Наум віддасть за нього доньку за умови, що той заробить собі на найомщика і таким чином відкупиться від солдатчини. Василь покоряється долі і йде у найми до купця.
Василь повертається з заробітків, але Марусю застає вже неживою. Побачивши Марусю у труні, Василь «закричав жалібно, застогнав, зблід як смерть, та тут же і впав, мов неживий!..». Велика чутливість і переживання властиві Василеві. Він тяжко сприйняв смерть коханої, навіть хотів покінчити життя самогубством, але знайшов інший вихід: постригся в ченці печерського монастиря. Невдовзі після постригу Василь помирає у монастирі під іменем отця Венедихта.
В образі парубка втілено глибокі переживання від втраченого щастя.
О. Гончар, виходячи з «народних критеріїв», писав: «В образі Василя письменник намагався втілити найхарактерніші риси кращого парубка, такого хлопця, який був би гідним Марусі»
Наум Дрот та його дружина Настя
В образі Наума Дрота Квітка показав ідеального, на його погляд, селянина.
«Наум Дрот був парень на усе село, де жив. Батькові і матері слухняний, старшим себе покірний, меж товариством друзяка, ні півслова ніколи не збрехав, горілки не впивавсь, п'яниць не терпів, з ледачими не водивсь, а до церкви — так хоч би і маленький празник, тільки піп у дзвін, він вже й там... Коли прочує яку бідність, наділить по своїй силі і совіт добрий дасть.
Щасливе й заможне життя було в нього з дружиною Настею, їх турбувало лише те, що не було дітей,