Чудова країна розташувалася в самому серці Європи. Широкі лани, зелені луги, щедра та плодюча земля, всім багата Україна. Але ця красуня з непростою долею. Де б я не був, але душа болить за рідну Україну. Так склалося, що моя країна отримала незалежність лише в 1991 році. До цього її розтягували на шматки сусідні держави, багато з яких вже не існують на карті світу. Розділена, скривавлена та слабка вона все ж набула таку жадану незалежність. За роки незалежності українці затвердилися як самостійна нація. Великими темпами розвивалася українська мова. Після отримання незалежності українська культура вийшла на новий рівень, а українську мову почали впізнавати у всьому світі. Сьогодні настав для України нелегкий час. Такі бажані території держави можуть вийти зі складу України. Як свідомий громадянин я розумію, що цей складний етап в історії, цілісність країни може не пережити. Тяжко усвідомлювати, що в цей період страждає певна частина співгромадян. Вони не мають можливості працювати, відводити дітей до школи і жити в мирі та злагоді. Незважаючи на тяжкий час громадяни України об’єднуються та влаштовують гуманітарні центри до Ми українці і тільки всі разом зможемо перемогти усі знегоди. Дуже сумно, що економічний стан країни теж знизив свої показники. Передові підприємства Сходу стали смачним шматком для сусідніх держав. Економічний потенціал України складно розкрити в таких складних умовах. Щоб покращити стан держави, потрібно багато та плідно працювати. Саме від кожного громадянина залежить отримання заробітних плат лікарів та вчителів, забезпечення людей похилого віку пенсіями та до соціально незахищеним категоріям громадян. Наша країна одна з найпривабливіших країн Євразії. Існує така мудрість, що тільки найсильнішим даються тяжкі випробування. Пройшовши одне з таких, наша нація ще більше окріпне, а державність України загартується на віки.
Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Так склалося, що моя країна отримала незалежність лише в 1991 році. До цього її розтягували на шматки сусідні держави, багато з яких вже не існують на карті світу. Розділена, скривавлена та слабка вона все ж набула таку жадану незалежність.
За роки незалежності українці затвердилися як самостійна нація. Великими темпами розвивалася українська мова. Після отримання незалежності українська культура вийшла на новий рівень, а українську мову почали впізнавати у всьому світі.
Сьогодні настав для України нелегкий час. Такі бажані території держави можуть вийти зі складу України. Як свідомий громадянин я розумію, що цей складний етап в історії, цілісність країни може не пережити. Тяжко усвідомлювати, що в цей період страждає певна частина співгромадян. Вони не мають можливості працювати, відводити дітей до школи і жити в мирі та злагоді. Незважаючи на тяжкий час громадяни України об’єднуються та влаштовують гуманітарні центри до Ми українці і тільки всі разом зможемо перемогти усі знегоди.
Дуже сумно, що економічний стан країни теж знизив свої показники. Передові підприємства Сходу стали смачним шматком для сусідніх держав. Економічний потенціал України складно розкрити в таких складних умовах. Щоб покращити стан держави, потрібно багато та плідно працювати. Саме від кожного громадянина залежить отримання заробітних плат лікарів та вчителів, забезпечення людей похилого віку пенсіями та до соціально незахищеним категоріям громадян.
Наша країна одна з найпривабливіших країн Євразії. Існує така мудрість, що тільки найсильнішим даються тяжкі випробування. Пройшовши одне з таких, наша нація ще більше окріпне, а державність України загартується на віки.
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.