Існує така думка, що найбільші муки — це муки совісті. То ж, роблячи підсумок свого життя, Олександр Петрович Довженко записує в щоденнику: "Мені сорок вісім років. Моєму серцю — шістдесят. Воно зносилося від частого гніву, і обурення, і туги. Недосконалість видимого порядку речей навколо підточила і зв'ялила його". І додає: "Мабуть, я дратую людей, як приспане сумління". У цьому — весь Довженко. Правдивий, суворий і безкомпромісний у питаннях справедливого ставлення до народу і вразливий, беззахисний в особистому житті, яке, власне, й не було особистим, а все віддане людям, праці на добро. На більше ніж чотириста сторінок друкованого Тексту — лише кілька рядків про свою любов до дружини і друга Юлії Солнцевої, про свою хворобу і матеріальні нестатки. То ж його твір можна назвати не "Щоденником" О. Довженка, а щоденником українського народу, вірним сином якого письменник був навіть у своєму "московському засланні". Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина — громадський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекоглядними планами перебудови недосконалого світу. Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фактично "відлучили" від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара) земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі. Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали Справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати "гарну молодь".
Олександр Петрович ігаючи, як фотокореспонденти і журналісти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа — це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному. Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей. Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та далекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його "не пущено". Не обов'язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати "Щоденник", і перед нами постане геніальна, мудра, розважлива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син українського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть провісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещасна. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті "для добра і любові".
Зі скупих записів перед нами постає перш за все людина — громадський діяч, із глибоким державним мисленням, мудрими і далекоглядними планами перебудови недосконалого світу.
Довженка турбує і стан справ у колгоспному селі, коли людину фактично "відлучили" від землі, не дали змоги відчути себе господарем на ній. Письменник пропонує наділити селян великими (до гектара) земельними ділянками, щоб вони могли на них трудитися й мати моральне та матеріальне задоволення, виховувати в дітей любов до праці на землі.
Особливо турбує митця стан виховання молоді. Він пише, що необхідно відразу після війни переглянути усю систему шкільного і дошкільного виховання. Потрібно, щоб діти знали Справжню історію свого народу, щоб у них виховувався патріотизм та людська гідність. Те ж стосується й безправного в суспільстві учителя, без якого неможливо виховати "гарну молодь".
Олександр Петрович ігаючи, як фотокореспонденти і журналісти намагаються якнайбільше зафіксувати жахливі картини війни, думає про те, що людська душа — це чаша для горя. І коли ця чаша повна, скільки не лий — уже більше не поміститься. Отже, мабуть, не це вже потрібно народу від літератури, а необхідне виховання на чомусь доброму, на прекрасному.
Глибоко іронічні й саркастичні нотатки письменника про чиновників, бюрократів, які дістали високі посади, не маючи для цього ні хисту, ні знань, самі нещасливі і роблять навколо сотні, а то й тисячі нещасливих людей.
Вражає сміливість висловлювань письменника, його критичний та далекоглядний розум. Адже за кожен рядок, коли б він потрапив свого часу до відповідних органів, можна було б поплатитися не лише волею, а й життям. Митець відчуває, що може зробити більше, ніж знімати хороші фільми й писати книги, але до державної діяльності його "не пущено".
Не обов'язково читати біографію письменника, щоб уявити його собі. Варто почитати "Щоденник", і перед нами постане геніальна, мудра, розважлива у своїх помислах і справах людина, справжній патріот і вірний син українського народу з масштабним, різнобічним, далекоглядним і навіть провісницьким мисленням. Разом із тим це людина вразлива, ніжна, беззахисна перед чиновницьким бюрократизмом, байдужістю і тупістю. І глибоко нещасна. Бо не може бути така людина, як Довженко, щасливою, коли нещасний її народ. Хоч своє призначення митець бачив у житті "для добра і любові".