Я впевнений, що кожен, хто коли-небудь читав твори Великого Кобзаря, не залишився байдужим! Особисто мене надзвичайно вражає та різноманітність форм, тем та проблем, яку ми бачимо у творах Шевченка. Є в його творчій спад-; щині і романтичні балади з елементами містики та чаклунства, і ліричні поезії про кохання, настільки щемливі, що іноді сльози навертаються на очі, і стилізації під народні думи, і реалістичне зображення народного життя у поемах, і філософська поезія, настільки глибока, що і зараз я із захопленням розмірковую над деякими думками Тараса Шевченка. Окрему частину своїх творів геній української літератури присвятив історії нашої Батьківщини. Велика частина історичних творів Шевченка має під собою реальні події, деякі з творів оперують узагальненими образами. Проте у будь-якому з них ми відчуваємо таку любов до своєї країни, до її народу та історії, що й самі помічаємо щось таке щемливе та горде всередині себе, що заведено називати патріотизмом.Одним із найкращих творів на історичну тематику, зокрема на тему козацтва, є поема «Гамалія». Головний образ поеми — отаман Гамалія. Цей образ не змальовує нам реальну історичну постать, він створений Шевченком. Але ж цікаво, що, попри свою «вигаданість», Гамалія залишається живим для читачів, він уявляється нами як реально існуюча людина. Мені здається, що це свідчення художньої майстерності Шевченка, яка, у будь-якому разі, все одно не підлягає сумніву…Отож, отаман Гамалія. Я уявляю його високим сильним чоловіком з глибокими карими очима, з яких проглядає мужність та звитяга, готовність до будь-яких випробувань. Козаки-запорожці, звісно, поважають та люблять свого отамана. Почувши плач невільників, Гамалія вирушає визволяти своїх земляків з ворожого полону. У місті Скутарі він з іншими запорожцями перемагає ворога, визволяє бранців та повертається додому. Отаман Гамалія — узагальнений образ козацького ватажка. Він сміливий та мужній, не ховається за спини товаришів під час бою, ладний життя віддати за будь-кого із своїх побратимів, тим більше — за добробут та волю своєї Батьківщини. Я вважаю, що Тарас Григорович звернувся до зображення саме узагальненого, ніби «неіснуючого», образу з певною метою… Адже, з іншого боку, він міг змалювати реальну історичну постать, бо історичні свідчення козацьких походів, звісно, були. Але Шевченко створює саме узагальнений образ для того, щоб підкреслити, що усі події, що відбулися з Гамалією і його товаришами, могли відбутися (і, найімовірніше, багато разів відбувалися) з будь-яким загоном козаків. Уявіть собі, що за часів козацтва в Україні були тисячі таких, як Гамалія… Виходить, що мужній, сильний козак, який багато разів ризикував життям за своїх друзів та за Батьківщину, який понад усе цінує у своєму житті козацьку волю та рідну країну, ладний битися не на життя, а на смерть з її ворогами, — це типовий образ! Тобто не типовий образ для літератури про козаччину, а типовий образ з життя козаків! Особисто мене по-справжньому вразила ця думка!Образ Гамалії, як і усі інші створені Кобзарем образи козаків, викликають справжнє захоплення та гордість за свою Батьківщину, яка породила на світ таких синів, синів, що по-справжньому її гідні. Я впевнений, що вивчення літератури, присвяченої темі козаччини в Україні, до нам не тільки більше дізнатися про минувшину свого народу, а й уявити собі козаків, зокрема через образ отамана Гамалії.
Поема Лесi Украïнки "Давня казка" побудована на суперечностях мiж двома героями Поетом i лицарем Бертольдом тобто мiж силою мистецтва слова та силою влади й примусу, мiж силою духу та орiєнтацiєю на матерiальне. Створенi авторкою образи є нiби уособленням двох протилежних точок зору на свiт, на мiсце людини в свiтi. Героï поеми мають рiзнi цiнностi, вболiвають за рiзнi подiï. Читач одразу бачить, що вiдмiнностi мiж вдачами цих персонажiв принциповi. Вже в першiй частинi твору Поет говорить про своє життя: вiн почуває себе вiльним i багатим. Його думи несуть його, куди вiн захоче, за до своєï творчоï уяви, особливого свiтосприйняття вiн, здається, може осягнути весь свiт, тож весь свiт належить Поетовi. Поет не вiдчуває себе самотнiм чи нещасним: його завжди оточує молодь яка дослухається його слiв, подумки вiн завжди з людьми, з народом, з природою. Бертольдовi важко це зрозумiти. Авторка так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда: Був вiн гордий та завзятий, Але ж тiльки на упертiсть Та на гордощi багатий. У життi ж Бертольд має зовсiм iншi цiлi, вiн приземлений та практичний. I здавалося б, нiчого немає поганого в практичностi, але така тонка межа мiж життєвою практичнiстю та приземленiстю, бездуховнiстю. Лицаревi важко оцiнити щось, що не можна побачити: краса духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, iлюзiями: Я б вiддав отой химерний Твiй таємний свiт надхмарний За наземне справжнє графство, За пiдхмарний замок гарний. Але коли лицар чує слова поета, навiть вiн не може встояти перед ними, навiть вiн визнає силу слова: Довго й лицар слухав пiсню, Далi мовив на вiдходi: Що за дивна сила слова! Ворожбит якийсь, та й годi!
двома героями Поетом i лицарем Бертольдом тобто мiж силою мистецтва
слова та силою влади й примусу, мiж силою духу та
орiєнтацiєю на матерiальне. Створенi авторкою
образи є нiби уособленням двох протилежних точок зору на свiт, на
мiсце людини в свiтi. Героï поеми мають рiзнi цiнностi, вболiвають
за рiзнi подiï. Читач одразу бачить, що
вiдмiнностi мiж вдачами цих персонажiв принциповi. Вже в першiй частинi
твору Поет говорить про своє життя: вiн почуває себе вiльним
i багатим. Його думи несуть його, куди вiн захоче, за до
своєï творчоï уяви, особливого свiтосприйняття вiн,
здається, може осягнути весь свiт, тож весь свiт належить Поетовi.
Поет не вiдчуває себе самотнiм чи нещасним: його завжди
оточує молодь яка дослухається його слiв, подумки вiн завжди
з людьми, з народом, з природою. Бертольдовi важко це зрозумiти. Авторка
так характеризує свого персонажа, лицаря Бертольда:
Був вiн гордий та завзятий,
Але ж тiльки на упертiсть
Та на гордощi багатий.
У життi ж Бертольд має зовсiм iншi цiлi, вiн приземлений та
практичний. I здавалося б, нiчого немає поганого в практичностi,
але така тонка межа мiж життєвою практичнiстю та приземленiстю,
бездуховнiстю. Лицаревi важко оцiнити щось, що не можна побачити: краса
духу, сила мистецтва видаються йому фантомами, iлюзiями:
Я б вiддав отой химерний
Твiй таємний свiт надхмарний
За наземне справжнє графство,
За пiдхмарний замок гарний.
Але коли лицар чує слова поета, навiть вiн не може встояти перед
ними, навiть вiн визнає силу слова:
Довго й лицар слухав пiсню,
Далi мовив на вiдходi: Що за дивна сила слова!
Ворожбит якийсь, та й годi!