Повість «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха є автобіографічною. В ній автор розповідає про тяжке дитинство хлопчика Михайлика. Хоч у малого і не було навіть чобіт, але це не змогло перешкодити йому помічати красу природи, відчувати радість життя, поважати хліборобську працю і бути милосердним та добрим хлопчиком.
Дід був першим його вихователем. Розповідаючи йому казки, він розкриває перед онуком чудовий живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою з його,творів в нашій стране. дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що малі місце в родині письменниці Лаурі Кілер, знайомої Ібсєна.
Колі починаєш читати твір, то й благополучний красивий дім, й його мешканці, й їхні життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя, і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вір подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати й зверхність почуттів, й нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива й неправильна: якщо Чоловік й дружина кохають одне одного, то між ними має бути секретів. Вочевидь, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так й вийшло. Дізнавшись разом узяте, Хельмер, який лише недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, уже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не так на ті, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?
Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, й ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колися вона був лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей переносити, як до ляльок. У кінці п'єси Нора уже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорити про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився й «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.
Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Р. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її декларація про власну точку зору, про її рівні права із чоловіком. Це було б зовсім новим для норвезької та і для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця і не зрозуміло — то пішла Нора чи ані? Двері лише причинені і них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Гадаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але й лише не помирають духовно, ганьби не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, свої, щоб ніхто непросто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб сус-пільство складалося не із «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання й щирість, взаєморозуміння й повага.
«Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха
Объяснение:
Повість «Гуси-лебеді летять» М. Стельмаха є автобіографічною. В ній автор розповідає про тяжке дитинство хлопчика Михайлика. Хоч у малого і не було навіть чобіт, але це не змогло перешкодити йому помічати красу природи, відчувати радість життя, поважати хліборобську працю і бути милосердним та добрим хлопчиком.
Дід був першим його вихователем. Розповідаючи йому казки, він розкриває перед онуком чудовий живий світ природи, дихання землі, красу неба. Усе живе у цих оповіданнях – і небо, і сонце, і квіти, і дерева. Онук вірить кожному дідову слову. Мати прищеплює сину святе відношення до землі, до дерев, до сівби, оранки, насіння. Вона на своєму прикладі навчає Михайлика ставитися з довірою до землі, довіряти їй свої радощі і болі, прохати її, щоб вона «родила для всякого». Дід Дем’ян вчить визнавати владу природи і відчувати її красу, він каже, що: «лебеді приносять на крилах весну і життя, а сонце скоро відімкне своїми золотими ключами землю».
У житті селянина на передньому плані щоденна праця на землі. І насамперед, рідна природа й земля утворюють його світогляд, його відношення до людей, до оточуючої середи. Повість «Гуси-лебеді» розповідає про життя звичайних хліборобів, які живуть у подільському селі.
Життя селян-трударів у двадцяті роки минулого століття було дуже бідним. Не у кожного навіть були чоботи. Але всі вони з повагою відносилися к тому, що працюють на землі. Весняна оранка була урочистою подією. А день, коли головний герой повісті, Михайлик, зробив свою першу борозну, був для нього справжнім святом.
Яким буде врожай, залежало від землі, і тому особливим було до неї ставлення. Михайликова мати дуже добре розуміла землю і відносилась до неї, як до живої істоти, вона вірила, що земля може бути доброю і гніватись, що вона розуміє, що думає чи говорить людина. І тому на самоті вона розмовляла з нею, довіряла свої болі і радощі, прохала, щоб вона вродила…Дуже щиро любила землю
ця жінка, вона, як ніхто розуміла природу: милувалася весняними сходами, помічала, коли плакало від радості дерево, а до насіння відносилася немов до святині.
Усю свою любов до природи мати передала Михайлику. Можливо й інші селяни також, як і дід Дем’ян, передали своїм дітям і онукам пошану до рідної землі, різні звичаї та прикмети, які пов’язані з нею.
Таке відношення селян до природи дуже мені до вподоби. Таке зворушливе ставлення до неї, як до живої істоти, їх любов, їх повага до неї. Не можливо, щоб таке поклоніння перед матір’ю-землею залишилось не почутим нею.
Подробнее - на -
так,можна
Объяснение:
П'єса норвезького письменника-драматурга Генріка Ібсєна «Ляльковий дім», можна сказати, є самою відомою з його,творів в нашій стране. дія п'єси відбувається в другій половині XIX ст. Відображені в ній події спираються на реальні, що малі місце в родині письменниці Лаурі Кілер, знайомої Ібсєна.
Колі починаєш читати твір, то й благополучний красивий дім, й його мешканці, й їхні життя — все це зовсім не здається ляльковим чи вигаданим. Тут кипить життя, і вирують справжні пристрасті. Та чим далі заглиблюєшся у вір подій, стаєш свідком непростих родинних відносин, починаєш відчувати й зверхність почуттів, й нещирість стосунків. З добрими намірами Нора вдається до брехні. Чому? Вона хоче до хворому чоловікові, та не хоче турбувати хворого батька, тому за підробленим векселем отримує гроші в банку. Потім, відмовляючи собі в усьому, поступово виплачує борг потай від чоловіка. Мені здається, ця ситуація фальшива й неправильна: якщо Чоловік й дружина кохають одне одного, то між ними має бути секретів. Вочевидь, Нора не відчувала щирості в почуттях чоловіка, якщо боялася йому зізнатися. Так й вийшло. Дізнавшись разом узяте, Хельмер, який лише недавно називав свою жінку пташкою та білочкою, уже називає її злочинницею, що зруйнувала його життя, не так на ті, що Нора старалася для нього. Чому ж він не хоче зрозуміти свою «лялечку»?
Бо він завжди ставився до неї як до своєї власності, ляльки, іграшки, й ніколи не вважав її особистістю. Нора пронизливо починає розуміти своє становище — колися вона був лялечкою-донечкою.для тата, тепер вона лялечка-дружина... вона розуміє, що навіть до своїх дітей переносити, як до ляльок. У кінці п'єси Нора уже перестає бути «лялькою», «соловейком», вона на повний голос говорити про свою людську гідність, про своє право бути людиною. Це несподівано для Торвальда, бо конфлікт благополучно закінчився й «лялечка» має зайняти своє звичайне місце.
Дійсно, дім Хельмерів ляльковий, бо він побудований на нещирих стосунках, брехні, непорозумінні. Такі конфлікти Р. Ібсен виніс на Сцену. Письменник не побоявся заговорити про становище жінки в тогочасному суспільстві, про її декларація про власну точку зору, про її рівні права із чоловіком. Це було б зовсім новим для норвезької та і для усієї світової драми. Ібсен почав будувати новий театр, куди глядач мав прийти не відпочивати, а думати. І ще одна особливість Ібсена — він залишає фінал відкритим. Так до кінця і не зрозуміло — то пішла Нора чи ані? Двері лише причинені і них видніється дитяча кімната. Можливо, Нору зупинить її материнський обов'язок? Гадаю, автор хотів закликати глядачів до участі в обговоренні проблеми. Хай дискутують, сперечаються, але й лише не помирають духовно, ганьби не будуть пасивними! Здається, Ібсену це вдалося. Він підняв голос за вільну людину, свої, щоб ніхто непросто іграшкою, лялькою в чужих руках, щоб сус-пільство складалося не із «лялькових», а справжніх, міцних осель, де панують кохання й щирість, взаєморозуміння й повага.