Якось (це було років два-три тому) я просто сиділа, гортала сторінки хрестоматії і, зупинившись навмання на одній сторінці, почала читати просто з твору. То була повість «Кайдашева сім'я», і тоді вона видалась мені неймовірно смішною, кумедною. Я читала і не могла відірватись... Пройшли роки. Я подорослішала, стала розумнішою, стала серйозніше сприймати речі, які раніше видавались такими смішними. І лише тепер, читаючи цю повість у десятому класі, почала замислюватись над тим, чи всі ці сварки, що кожен день отруюють життя і батьків, і їхніх синів і невісток відповідають нормальній психології людини? Нечуй-Левицький казав, що про народ треба писати без будь-яких прикрас, і ми можемо не сумніватися в ре¬алістичності повісті; та часом думається: чи може таке бути, щоб людина людині навмисно виколола око або підняла руку на батька через якусь побутову сварку? А особливо в ті часи. Ті часи... Так, але ж саме час є одним з найважливіших чинників впливу на життя людини, її вчинки. А як пам'ятаємо, події у повісті відбуваються в пореформеному селі, коли так всім захотілося земельки і кожен ладен був зі шкіри лізти, аби тільки відстояти свої права на власність. І це, безперечно, сприяло насамперед духовному роз'єднанню людей, деградації людської душі. Хоч, можливо, і спонукала їх до того постійна залежність від матеріальних нестатків. Узяти хоча б Лавріна й Малашку. Веселий, жартівливий хлопець, небайдужий до всього прекрасного, і добра, лагідна, співуча дівчина. Вони — ідеальна пара. Та, на жаль, «капіталістична» дійсність і необхідність пристосовуватись до звичного життя руйнують усі їхні добрі задатки. Мелашка стає все більш схожою на Кайдашиху, та і всі ті безперервні колотнечі змінили й Лавріна не на краще. Що вже казати про сварливу Кайдашиху, яка й так мала недобрий характер. Вона стає ще злішою і егоїстичнішою. Час нещадний, він ламає таких слабкодухих, як Омелько Кайдаш, та й ті ж Мотря і Карпо стають прикладом змізерніння людської душі. Усе, що вони здатні відчути, — ненависть, жорстокість і злість. Сварливі і обмежені люди. Так, людина не владна над часом, він сам диктує свої вади. Та зупиніться на мить і задумайтесь над тим, що є для людини сім'я. Сім'я — це чи не найдорожче з усього, що має людина. Тож чи варто жертвувати нею? Так і хочеться сказати: «Зупиніться, подивіться навколо, ви стоїте над прірвою, ваше життя ламається, летить під укіс. Зупиніться, поки не пізно!».
Я вважаю себе щасливим, уже тому, що народився в Україні. Моя рідна земля славится своєю історією, нацональною культурою, а народ волелюбною і співочою вдачею. У нашого народу унікальна й багата скарбниця духовності, щедро наповнена культурними і мистецькими надбаннями. Сьгодні до нас багато вичаїв, традицій та обрядів, що сягають коренями в сиву давнину. А нашу соловїну мову усвіті вважають однією з наймилозвучніших на планеті. Я пишаюся тим, що навіть незважаючи на постійні переслідування, утиски, культура нашої нації розвивалася. Вона подарувала світові славних письменників і поетів, акторів і композиторів, художників і науковців. А імена Т. Шевченка і Лесі Українки, М.Заньковецької та І. Їжакевича, А. Солов’яненка та В.Глушкова та багатьох інщих сьгодні знає весь світ. В процесі вивчення етапів розвитку своєї нації на уроках історії та літератури я навчаюся усвідомлювати себе невід’ємною маленькою частинкою свого великого народу. Тепер я з гордістю можу сказати, що я українець і рідною мовою вважаю українську. Я уболіваю за всі перетворення і важливі події своєї держави, хоча ще не є повноправним громадянином україни – мені тільки 15 років. Я стараюся добре навчатися, щоб стати успішним громадянином своєї країни, а не шукати притулку за кордоном. Я мрію стати хорошим фахівцем у галузі комп’ютерних технологій і продовжити справу легендарного ученого В.Глушкова. А ще намагаюсь виховувати в собі такі моральні якості як чесність і порядність, шляхетність і патріотизм, бо знаю, що бути українцем — надзвичайно відповідально, в тому числі, перед прийдешніми поколіннями. І особливо відповідально перед захисниками державності на майдані, які загинули за щасливе наше майбутнє. Тепер у нас немає права відступати перед високими соіальними стандартами задекларованими ними.
Пройшли роки. Я подорослішала, стала розумнішою, стала серйозніше сприймати речі, які раніше видавались такими смішними. І лише тепер, читаючи цю повість у десятому класі, почала замислюватись над тим, чи всі ці сварки, що кожен день отруюють життя і батьків, і їхніх синів і невісток відповідають нормальній психології людини? Нечуй-Левицький казав, що про народ треба писати без будь-яких прикрас, і ми можемо не сумніватися в ре¬алістичності повісті; та часом думається: чи може таке бути, щоб людина людині навмисно виколола око або підняла руку на батька через якусь побутову сварку? А особливо в ті часи. Ті часи... Так, але ж саме час є одним з найважливіших чинників впливу на життя людини, її вчинки. А як пам'ятаємо, події у повісті відбуваються в пореформеному селі, коли так всім захотілося земельки і кожен ладен був зі шкіри лізти, аби тільки відстояти свої права на власність. І це, безперечно, сприяло насамперед духовному роз'єднанню людей, деградації людської душі. Хоч, можливо, і спонукала їх до того постійна залежність від матеріальних нестатків.
Узяти хоча б Лавріна й Малашку. Веселий, жартівливий хлопець, небайдужий до всього прекрасного, і добра, лагідна, співуча дівчина. Вони — ідеальна пара. Та, на жаль, «капіталістична» дійсність і необхідність пристосовуватись до звичного життя руйнують усі їхні добрі задатки. Мелашка стає все більш схожою на Кайдашиху, та і всі ті безперервні колотнечі змінили й Лавріна не на краще. Що вже казати про сварливу Кайдашиху, яка й так мала недобрий характер. Вона стає ще злішою і егоїстичнішою. Час нещадний, він ламає таких слабкодухих, як Омелько Кайдаш, та й ті ж Мотря і Карпо стають прикладом змізерніння людської душі. Усе, що вони здатні відчути, — ненависть, жорстокість і злість. Сварливі і обмежені люди.
Так, людина не владна над часом, він сам диктує свої вади. Та зупиніться на мить і задумайтесь над тим, що є для людини сім'я. Сім'я — це чи не найдорожче з усього, що має людина. Тож чи варто жертвувати нею? Так і хочеться сказати: «Зупиніться, подивіться навколо, ви стоїте над прірвою, ваше життя ламається, летить під укіс. Зупиніться, поки не пізно!».
вважаю
себе
щасливим,
уже
тому,
що
народився
в
Україні.
Моя
рідна
земля
славится
своєю
історією,
нацональною
культурою, а народ
волелюбною і співочою
вдачею. У нашого народу
унікальна й багата
скарбниця духовності,
щедро наповнена
культурними і
мистецькими надбаннями.
Сьгодні до нас багато
вичаїв, традицій та
обрядів, що сягають
коренями в сиву давнину.
А нашу соловїну мову
усвіті вважають однією з
наймилозвучніших на
планеті. Я пишаюся тим,
що навіть незважаючи на
постійні переслідування,
утиски, культура нашої
нації розвивалася. Вона
подарувала світові
славних письменників і
поетів, акторів і
композиторів, художників
і науковців. А імена Т.
Шевченка і Лесі Українки,
М.Заньковецької та І.
Їжакевича, А.
Солов’яненка та
В.Глушкова та багатьох
інщих сьгодні знає весь
світ.
В процесі вивчення етапів
розвитку своєї нації на
уроках історії та
літератури я навчаюся
усвідомлювати себе
невід’ємною маленькою
частинкою свого великого
народу. Тепер я з
гордістю можу сказати,
що я українець і рідною
мовою вважаю українську.
Я уболіваю за всі
перетворення і важливі
події своєї держави, хоча
ще не є повноправним
громадянином україни –
мені тільки 15 років.
Я стараюся добре
навчатися, щоб стати
успішним громадянином
своєї країни, а не шукати
притулку за кордоном. Я
мрію стати хорошим
фахівцем у галузі
комп’ютерних технологій і
продовжити справу
легендарного ученого
В.Глушкова.
А ще намагаюсь
виховувати в собі такі
моральні якості як
чесність і порядність,
шляхетність і патріотизм,
бо знаю, що бути
українцем — надзвичайно
відповідально, в тому
числі, перед прийдешніми
поколіннями. І особливо
відповідально перед
захисниками державності
на майдані, які загинули
за щасливе наше
майбутнє. Тепер у нас
немає права відступати
перед високими
соіальними стандартами
задекларованими ними.