Україна — благословенний край. Буяють тут зелені сади, наповнюють груди вільним повітрям безмежні степи, пливуть із минулого в майбутнє могутні річки, зливаються з горизонтом золоті хлібні лани. Здається — кращого немає Нічого в Бога, як Дніпро Та наша славная країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю: Село на нашій Україні — Неначе писанка село, Зеленим гаєм поросло... Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета. Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України: Тихесенько вітер віє, Степи, лани мріють, Меж ярами над ставами Верби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? » Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину. Т. ШевченкоТарас Шевченко — це один з найперших українських поетів, сила таланту якого, породжена народною творчістю та самим строєм народного самопочування, вповні була спрямована на піднесення й розкриття глибокого духовного життя своєї нації. Недарма поет став справжнім символом української культури, символом національного патріотизму, символом самої української літердтури. Провівши велику частину свого життя за межами Батьківщини, Великий Кобзар усім своїм серцем належав тільки їй, замученій і гнобленій, але гордій і духовно незалежній. Із надзвичайною переконливістю поет звертається до своїх сучасників і нащадків: Свою Україну любіть, Любіть її... Во время люте, В остатню тяжкую минуту За неї Господа моліть.Цей заклик відображає саму внутрішню сутність світовідчування Тараса Шевченка, його ставлення до Батьківщини. Поет бачить її прекрасною землею, яка, на жаль, стала землею страждання. Тому й змальовує Україну такою різною — то замріяно прекрасною, то занедбаною й скривдженою, ніби втрачений рай. Справжнім шедевром лірики поета, в якій з надзвичайною силою виявляється його любов до рідної країни, є його вірш «Садок вишневий коло хати». У цій поезії Шевченко закладає притаманне його народові уявлення про ідеальний світоустрій, сутність якого — у родинному ладі, житті, заснованому на потягах серця, гармонійному зв'язку людини з природою і Богом, урівноваженні духовного і матеріального начала в людському житті. Тому в змальованому Шевченком світі бачимо село і гармонійне родинне коло на тлі прекрасної української природи. А ось інший пейзаж — омріяна в спогадах рідна країна, яку поет уявляє земним раєм, землею обіто-ваною: Розкажи, як за горою Сонечко сідає, Як у Дніпра веселочка, Воду позичає. Як широка сокорина Віти розпустила... А над самою водою Верба похилилась...Та серед таких елегійних пейзажних рядків усе частіше зустрічаються зовсім інші картини — змалювання землі горя й біди. У таких поезіях Україна постає ніби живою істотою — скривдженою жінкою-матір'ю, окраденою злими людьми. І поетові болить її доля більше, ніж своя власна: Як Україну эли люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую збудять... Ох, не. однаково мені. Так, поет не думає про те, чи буде він сам визнаним на Батьківщині поетом, чи запам'ятають і зрозуміють його, і він з болем зізнається: Мені однаково: чи буду Я жить на Вкраїні, чи ні, Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігах на чужині, — Однаковісінько мені...Т. Шевченко віддає свою долю й щастя заради щастя Батьківщини, мріє про її добробут і волю. Майбутнє своєї країни вбачає в духовному піднесенні, в осмисленні своєї історії, свідомому ставленні до себе як представника української нації. Тому він звертається до своїх земляків із пророчо-закличними словами: Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь.Справді, тепер, коли прийшли часи політичного й духовного звільнення нашої Батьківщини, ми розуміємо, що її майбутнє залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми змогли усвідомити себе українцями, а цю землю — своєю єдиною рідною землею. І слова Шевченка звучать для нас ніби духовна настанова, заповіт, значення якого не стирається з плином століть.
Будь-хто з нас розуміє, наскільки жахливою є доля сироти, адже поряд немає найрідніших — мами і тата. Не зміг обійти цієї теми у своїх творах і Т. Г. Шевченко.Пкро сирітську долю йдеться у багатьох творах Тараса Григоровича Шевченка. Він і сам рано залишився сиротою. Так, у вірші «На Великдень, на соломі...» протиставляється життя сироти та дітей, у яких є батьки. Тут він зображує розмову дітей, які хваляться між собою подарунками. Кожна дитинка має обновку: комусь мати курила стрічечку, комусь батько справив чобітки або свитинку. Але серед дітей були сирітка,яка сумно гадає, чим їй похвалитись. І ось вона хвалилася: «А я в попа обідала». Більшої радості ця сирітка не знає. Сумно стає від цих слів. Майстерно Тарас Шевченко виливає смуток і біль, який пережив сам, і змушує це пережити читача. Увесь вірш пройнятий співчуттям до дівчинки. Недарма автор вживає такі ніжні та ласкаві слова: сирітка, сиріточка. На жаль, сирітська доля була важкою не тільки за часів Тараса Шевченка, а й зараз. Хочеться, щоб у кожної дитини були батьки та ніхто не зазнав гіркої сирітської долі.
Здається — кращого немає
Нічого в Бога, як Дніпро
Та наша славная країна...В Україні, славній своєю красою, народився Тарас Григорович Шевченко — великий український народний поет. У тяжких кріпацьких злиднях минало його дитинство. Але була в маленького Тараса мати з люблячим серцем, був батько з лагідними очима, дідусь з мудрими розповідями про героїчне минуле рідного краю:
Село на нашій Україні —
Неначе писанка село,
Зеленим гаєм поросло...
Сам Бог витає над селом.А потім не стало рідних. Хлоцець-сирота опинився в чужому холодному Петербурзі — не стало й Батьківщини . Спогади про рідний край, щира любов до нього, тута за Україною зустрічаються у віршах молодого поета.
Україно, Україно!
Серце моє, ненько!
Як згадаю твою долю,
Заплаче серденько!Опинившись у засланні, Шевченко линув думкою в рідні місця. Ходив берегом мертвого Аральського моря, а очі бачили розкішну природу України:
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.Як не вистачало Шевченкові, насильно відірваному від України, її зелених гаїв під блакитним небом, пахощів квітучих садів, співу соловейка під золотими зорями, величного спокою замріяних могил! З яким розпачем поет, закинутий злою долею в чужі казахські степи, промовляв: «0 доле моя! Моя країно! Коли і вирвусь з цієї пустині? »
Після заслання Шевченкові не дозволили оселитися в Україні. І лише після смерті Тарас Григорович, для якого не було «на світі України», не було «другого Дніпра», назавжди повернувся на свою прекрасну омріяну Батьківщину.
Т. ШевченкоТарас Шевченко — це один з найперших українських поетів, сила таланту якого, породжена народною творчістю та самим строєм народного самопочування, вповні була спрямована на піднесення й розкриття глибокого духовного життя своєї нації. Недарма поет став справжнім символом української культури, символом національного патріотизму, символом самої української літердтури.
Провівши велику частину свого життя за межами Батьківщини, Великий Кобзар усім своїм серцем належав тільки їй, замученій і гнобленій, але гордій і духовно незалежній. Із надзвичайною переконливістю поет звертається до своїх сучасників і нащадків:
Свою Україну любіть,
Любіть її... Во время люте,
В остатню тяжкую минуту
За неї Господа моліть.Цей заклик відображає саму внутрішню сутність світовідчування Тараса Шевченка, його ставлення до Батьківщини. Поет бачить її прекрасною землею, яка, на жаль, стала землею страждання. Тому й змальовує Україну такою різною — то замріяно прекрасною, то занедбаною й скривдженою, ніби втрачений рай.
Справжнім шедевром лірики поета, в якій з надзвичайною силою виявляється його любов до рідної країни, є його вірш «Садок вишневий коло хати». У цій поезії Шевченко закладає притаманне його народові уявлення про ідеальний світоустрій, сутність якого — у родинному ладі, житті, заснованому на потягах серця, гармонійному зв'язку людини з природою і Богом, урівноваженні духовного і матеріального начала в людському житті. Тому в змальованому Шевченком світі бачимо село і гармонійне родинне коло на тлі прекрасної української природи.
А ось інший пейзаж — омріяна в спогадах рідна країна, яку поет уявляє земним раєм, землею обіто-ваною:
Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка,
Воду позичає.
Як широка сокорина
Віти розпустила...
А над самою водою
Верба похилилась...Та серед таких елегійних пейзажних рядків усе частіше зустрічаються зовсім інші картини — змалювання землі горя й біди. У таких поезіях Україна постає ніби живою істотою — скривдженою жінкою-матір'ю, окраденою злими людьми. І поетові болить її доля більше, ніж своя власна:
Як Україну эли люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую збудять...
Ох, не. однаково мені.
Так, поет не думає про те, чи буде він сам визнаним на Батьківщині поетом, чи запам'ятають і зрозуміють його, і він з болем зізнається:
Мені однаково: чи буду
Я жить на Вкраїні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігах на чужині, —
Однаковісінько мені...Т. Шевченко віддає свою долю й щастя заради щастя Батьківщини, мріє про її добробут і волю. Майбутнє своєї країни вбачає в духовному піднесенні, в осмисленні своєї історії, свідомому ставленні до себе як представника української нації. Тому він звертається до своїх земляків із пророчо-закличними словами:
Учітесь, читайте,
І чужому научайтесь,
Й свого не цурайтесь.Справді, тепер, коли прийшли часи політичного й духовного звільнення нашої Батьківщини, ми розуміємо, що її майбутнє залежить від кожного з нас, від того, наскільки ми змогли усвідомити себе українцями, а цю землю — своєю єдиною рідною землею. І слова Шевченка звучать для нас ніби духовна настанова, заповіт, значення якого не стирається з плином століть.
Так, у вірші «На Великдень, на соломі...» протиставляється життя сироти та дітей, у яких є батьки. Тут він зображує розмову дітей, які хваляться між собою подарунками. Кожна дитинка має обновку: комусь мати курила стрічечку, комусь батько справив чобітки або свитинку. Але серед дітей були сирітка,яка сумно гадає, чим їй похвалитись. І ось вона хвалилася: «А я в попа обідала». Більшої радості ця сирітка не знає. Сумно стає від цих слів.
Майстерно Тарас Шевченко виливає смуток і біль, який пережив сам, і змушує це пережити читача.
Увесь вірш пройнятий співчуттям до дівчинки. Недарма автор вживає такі ніжні та ласкаві слова: сирітка, сиріточка. На жаль, сирітська доля була важкою не тільки за часів Тараса Шевченка, а й зараз.
Хочеться, щоб у кожної дитини були батьки та ніхто не зазнав гіркої сирітської долі.