Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — романтизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой здатен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.
Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію закоханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.
Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».
Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.
І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.
Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».
Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання переходять у світлий смуток:
Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.
Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:
Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.
Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його оточує ненависне йому «порядне товариство»:
Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!
Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.
із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають вільно груди».
У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для романтиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.
Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.
Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.
«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світовій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й мелодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати ліричному герою Гейне
За основу сюжету поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко взяв один з епізодів так званої Коліївщини – знаменного для історії України повстання, яке виникло у 1768 році. Автор походив саме з тих міст, де і відбувалися ці події, тож мав можливість особисто чути легенди і спогади, пісні і думи про гайдамаків. Ще перед початком роботи над поемою Т. Шевченко вивчив багато історичних документів, складених українськими, польськими і російськими авторами. В результаті цього великому Кобзарю вдалося створити глибокий поетичний твір, в якому реальні історичні події гармонійно поєднані з народним поглядом на ті криваві, жорстокі часи.
Головний герой поеми – наймит у шинкаря Лейби, сирота Ярема Галайда, через сприйняття якого відображені усі події. Єдина для хлопця розрада у його нелегкому житті – це дочка титаря, кохана дівчина Оксана. Вона відповідає Яремі, та обставини складаються так, що особисте щастя закохані можуть здобути лише через боротьбу за щастя свого народу.
Саме в той час гайдамаки піднялися на боротьбу проти конфедератів і Ярема виказав бажання приєднатися до них. Ненависть до загарбників, любов до своєї пригніченої Батьківщини у Яреми приймають ще і особисті риси. Старший одного із загонів конфедератів забрав його Оксану для розваг, а батька дівчини вбили його підлеглі.
Сюжетна лінія кохання Яреми і Оксани розгортається на тлі виразно і яскраво змальованих картин повстання. Багато крові проллється у цій боротьбі, але найбільш символічною у поемі є сцена освячення козаками зброї, яке відбувається у гетьманській столиці – Чигирині.
Під час освячення кобзар співає пісні про гайдамаків та Залізняка, а священик у своїй промові закликає козаків до захисту рідної України:
«Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Починається великий бій проти шляхти:
Горить Сміла, Смілянщина,
Кров'ю підпливає...
Чорним шляхом запалало,
І кров пролилася
Аж у Волинь».
У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко зберігає вірність історичній правді. Він показує, якою жорстокістю супроводжується народний гнів, а криваві, страшні епізоди у творі ідуть один за одним. І на цьому тлі ліричні відносини Оксани і Яреми допомагають читачам зрозуміти, що народна жорстокість не природна, а викликана довгим знущанням польських конфедератів над людьми. І хоч Ярема та Оксана все ж таки знаходять один одного і навіть вінчаються, але в тих умовах здобути особисте щастя неможливо. Ярема повертається до лав гайдамаків, його весілля з Оксаною закінчується пожарищами, а сама поема – страшною за своєю реальністю картиною: на базарі в Умані стоїть ксьондз з двома хлопчиками, синами одного з ватажків гайдамаки Гонти. Гайдамаки присягалися знищувати католиків, та ксьондз на це каже:
«Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики».
І Гонта вбиває своїх синів! Але Т. Шевченко не бачить вини ватажка, не вважає цей вчинок жорстоким, адже перед необхідністю кривавої жертви Гонту поставили обставини, що склалися під час боротьби. Де ж тоді правда, а де кривда? Хто ж винен у всьому тому? Гонта каже:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за нею гину».
Тарас Григорович Шевченко – великий митець поетичного слова, відданий високій справі. Він добре розуміє, що будь-яка народна війна – це завжди вогонь та кров, це загибель правих і винуватих. Тому з усією силою художнього слова великий Кобзар звинувачує тих, хто став причиною страждань українського народу.
Злам XVIII—-XIX ст. позначився появою нового літературного напряму — романтизму. Він приніс із собою і нового героя: мрійника, ідеаліста, що переживає тяжке розчарування, самотнього мандрівника, вигнанця. Романтичний герой здатен на глибокі почуття, душевні поривання, палкі пристрасті. Всі ці риси нового героя знайшли яскраве втілення у поезіях німецького романтика Г. Гейне.
Світову славу Г. Гейне принесла збірка «Книга пісень» (1827), до якої ввійшли вірші 1816—1827 pp. Вона складається з чотирьох циклів: «Страждання юності», «Ліричне інтермецо», «Повернення на батьківщину» та «Північне море», окремий підрозділ в останньому циклі склали вірші з «Подорожі на Гарц». Але це не було механічним об'єднанням створених раніше циклів. Поет так розмістив матеріал, шо вийшов продуманий, побудований за чітким планом твір про трагедію закоханого юнака, якому не відповіли взаємністю. Численні вірші збірки були навіяні нерозділеним коханням поета до кузини Амалії, а згодом до її молодшої сестри Терези. Під пером талановитого митця трагічна любовна історія вийшла далеко за біографічні межі і стала шедевром романтичної поезії.
Ліричний герой Гейне, переживаючи муки нерозділеного кохання, сприймає їх як найбільшу трагедію у світі. Без коханої, що покинула його, світ видається йому безрадісним, у ньому «троянди немов неживі», «фіалки такі мовчазні», пісня жайворонка у блакиті «гірко дзвенить», сонце — «холодне», земля — «пустельна» і «сіра, мов труна».
Сльози милої викликають у ліричного героя гострий душевний біль.
І я навколішки упав, На сльози ті дивився, Ті білі руки цілував І гірких сліз напився.
Найчастіше почуття несе йому лише «жуть-тугу навісну», що «палить душу й тіло».
Та з плином часу герой усвідомлює, що він переживає «стару, але вічно нову історію». Це усвідомлення дає змогу примиритися з життям. Страждання переходять у світлий смуток:
Вмирають люди, і роки Минають один за одним, Але не вмирає кохання, Що в серці живе моїм.
Ліричний герой Гейне тонко відчуває красу природи. Сили природи — його друзі. Він готовий взяти вітра посередником у своїх любовних зізнаннях:
Хотів би я в слово єдине Вмістити всю душу смутну, Віддать його вільному вітру — Нехай би одніс вдалину.
Нехай би печаль в отім слові До тебе моя попливла, Щоб ти її кожну хвилину Почути, кохана, могла.
Герой поезій Гейне завжди постає перед нами самотнім. Він споглядає небо, квіти, річку, веде з ними уявну розмову. А у вітальнях багатих будинків його оточує ненависне йому «порядне товариство»:
Білі глянцеві манжети, Чорні фраки і панчохи, Ніжна мова, поцілунки, — Ох, коли б їм серця трохи!
Серця в груди, і в те серце — і любові, і страждання. Ох, мене вбиває щебет Про фальшивий біль кохання.
із цього задушливого світу фальші герой рветься у гори. Тільки там, серед незайманої вільної природи, він відчуває себе у рідній ст.ихії, там «зітхають вільно груди».
У третьому циклі «Книги пісень» Гейне використовує традиційний для романтиків мотив подорожі. Змучений нерозділеним коханням, герой шукає забуття та втіхи в мандрах. Його ваблять рейнські простори, казкові пейзажі, прості люди. Повернувшись до рідного міста, де колись уперше покохав, герой дивиться на все по-новому.
Ніч тиха, eq вулиці в сні спочивають, Колись моя люба в цій хаті жила. Її вже немає, її тут не знають, Оселя ж лишилася та, що й була.
Юнацькі страждання для героя багато важать як спогади про юність. Вони ж налаштовують його на роздуми про плинність часу, зміст життя та його одвічні закони.
«Книга пісень» Г. Гейне — визначне явище не лише в німецькій, а й у світовій літературі. В ній поет виступає співцем краси людських почуттів. Невеличкі за розміром поезії з «Книги пісень» надзвичайно глибокі за змістом, образні й мелодійні. Саме це й привертає до них увагу читачів, змушує співпереживати ліричному герою Гейне
За основу сюжету поеми «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко взяв один з епізодів так званої Коліївщини – знаменного для історії України повстання, яке виникло у 1768 році. Автор походив саме з тих міст, де і відбувалися ці події, тож мав можливість особисто чути легенди і спогади, пісні і думи про гайдамаків. Ще перед початком роботи над поемою Т. Шевченко вивчив багато історичних документів, складених українськими, польськими і російськими авторами. В результаті цього великому Кобзарю вдалося створити глибокий поетичний твір, в якому реальні історичні події гармонійно поєднані з народним поглядом на ті криваві, жорстокі часи.
Головний герой поеми – наймит у шинкаря Лейби, сирота Ярема Галайда, через сприйняття якого відображені усі події. Єдина для хлопця розрада у його нелегкому житті – це дочка титаря, кохана дівчина Оксана. Вона відповідає Яремі, та обставини складаються так, що особисте щастя закохані можуть здобути лише через боротьбу за щастя свого народу.
Саме в той час гайдамаки піднялися на боротьбу проти конфедератів і Ярема виказав бажання приєднатися до них. Ненависть до загарбників, любов до своєї пригніченої Батьківщини у Яреми приймають ще і особисті риси. Старший одного із загонів конфедератів забрав його Оксану для розваг, а батька дівчини вбили його підлеглі.
Сюжетна лінія кохання Яреми і Оксани розгортається на тлі виразно і яскраво змальованих картин повстання. Багато крові проллється у цій боротьбі, але найбільш символічною у поемі є сцена освячення козаками зброї, яке відбувається у гетьманській столиці – Чигирині.
Під час освячення кобзар співає пісні про гайдамаків та Залізняка, а священик у своїй промові закликає козаків до захисту рідної України:
«Не дайте матері, не дайте
В руках у ката пропадать!
Починається великий бій проти шляхти:
Горить Сміла, Смілянщина,
Кров'ю підпливає...
Чорним шляхом запалало,
І кров пролилася
Аж у Волинь».
У поемі «Гайдамаки» Т. Г. Шевченко зберігає вірність історичній правді. Він показує, якою жорстокістю супроводжується народний гнів, а криваві, страшні епізоди у творі ідуть один за одним. І на цьому тлі ліричні відносини Оксани і Яреми допомагають читачам зрозуміти, що народна жорстокість не природна, а викликана довгим знущанням польських конфедератів над людьми. І хоч Ярема та Оксана все ж таки знаходять один одного і навіть вінчаються, але в тих умовах здобути особисте щастя неможливо. Ярема повертається до лав гайдамаків, його весілля з Оксаною закінчується пожарищами, а сама поема – страшною за своєю реальністю картиною: на базарі в Умані стоїть ксьондз з двома хлопчиками, синами одного з ватажків гайдамаки Гонти. Гайдамаки присягалися знищувати католиків, та ксьондз на це каже:
«Гонто, Гонто!
Оце твої діти.
Ти нас ріжеш – заріж і їх:
Вони католики».
І Гонта вбиває своїх синів! Але Т. Шевченко не бачить вини ватажка, не вважає цей вчинок жорстоким, адже перед необхідністю кривавої жертви Гонту поставили обставини, що склалися під час боротьби. Де ж тоді правда, а де кривда? Хто ж винен у всьому тому? Гонта каже:
«Сини мої, сини мої!
На ту Україну
Дивітеся: ви за неї
Й я за нею гину».
Тарас Григорович Шевченко – великий митець поетичного слова, відданий високій справі. Він добре розуміє, що будь-яка народна війна – це завжди вогонь та кров, це загибель правих і винуватих. Тому з усією силою художнього слова великий Кобзар звинувачує тих, хто став причиною страждань українського народу.