1. Михайлик - головний герой автобіографічної повісті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». У творі розповідається про один рік з життя бідного сільського хлопчика на фоні тих подій, які переживало українське село після громадянської війни.
2. Портрет і зовнішність героя. Так як повість автобіографічна і розповідь у ній ведеться від першої особи, то портрету Михайлика у книзі немає. Але його можна собі уявити з того, як говорять про нього герої твору. Мені Михайлик здається худеньким невисоким білявим хлопчиком, розповідаючи про свого дідуся Демʼяна і його нелегку долю, автор пише, що «і наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки», також є згадка, що Михайлику у повісті девʼять років. Він з бідної родини, тому що у них не було грошей на взуття. Хлопчик з сумом дивився на «свої босi посинiлi ноги», а одного разу взимку навіть чкурнув босоніж на ковзанку. А ще мені здається, що у нього такі ж як у діда «сіро-блакитнаві» очі, в яких стрибають веселі бісики.
3. Риси характеру:
а) чемний; Михайлик чемна і вихована дитина. Він вітається з усіма односельцями, знає, що старших потрібно поважати.
б) добрий; Михайлик дуже добрий і жалісливий. Саме тому він пошкодував жебрачку з маленьким сином і віддав дитині майже все насіння, яке ніс до Юхрима Бабенка, щоб обміняти його на книжку. Коли жінка сліз-но подякувала йому, то Михайлик «теж мало не заплакав з жалю...»
в) працьовитий; Як будь-яку селянську дитину Михайлика з маленького привчають до роботи. Хлопець каже: « я.. охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом».
г) шанобливий; Михайлик з повагою ставиться до старших. Те з яким теплом він згадує своїх дідуся, бабусю, матір свідчить про те, що він дуже любить і поважає їх. Наприклад, згадуючи матір автор пише, що : «…перед людянiстю, скромнiстю i мудрістю» своєї матері він «й досi схиляю свою, вже посивiлу голову»
д) кмітливий. Хлопець дуже кмітливий, а його гострий, але ще зовсім дитячий розум дивують, а інколи по-доброму веселять не лише батьків, але й інших людей. Він знає коли можна пожартувати, а коли цього робити не варто. Швидко зметикував як виміняти на ярмарку за крашанки книжку.
е) цілеспрямований; Михайлик цілеспрямований. У своєму прагненні знайти нову книжку для читання, він хоч і соромиться, але все ж таки звертається до поповича. Попович жорстоко поглузував з маленького хлопчи-ка, підсунувши йому книгу «Космографія», але хлопʼя наполегливо самостійно намагається розібратися в цій трудній науці. Своєму другові він при цьому каже: «Ще втямлю! То спочатку трудно».
є) допитливий. Михайлик дуже допитливий. Коли дідусь йому розповідаю про лебедів, які несуть на своїх крилах життя, то хлопець хоче дізнатися і що ж таке життя, і які у сонця ключі, і що ними можна відкрити, і навіть турбується чи не загубить сонце ці ключі випадково.
4.Прагнення героя:
а) жага до навчання; Михайлик понад усе на світі мріє про навчання. «Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться — їй-бо, наздожену прогаяне».
б) любов до природи; Хлопчик дуже любить природу. Вона для нього жива, здатна відчувати і біль і радість. Михайлик признається, що це його мати перша навчила «мене любити роси, легенький ранковий туман, п'ян-кий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль».
в) пізнати світ; Михайлик читаючи книги, слухаючи історії свого дідуся, зрозумів, що світ довкола великий і дивовижний. Слова про те, що навчання – це можливість вийти в люди і пізнати світ, автор вкладає в уста Марʼяни, яка просить хлопця: «I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло».
г) читання книг та написання власних творів. У Михайлика була така пристрасть до читання, що він читав практично все, що потрапляло йому до рук: і гарних книг і «мотлох». Про ці книги автор сказав: «I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову». А після того, як Михайлик вперше потрапив до зви-чайного сільського театру, то він ще й загорівся ідеєю написання пʼєси. І віднісся до цього дуже серйозно: «…почав докопуватися, як пишуться п'єси i що означають — дiя, картина, ява та iнша премудрiсть».
Повість "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість "Климко" можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті "Климко" йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.
Відповідь:
1. Михайлик - головний герой автобіографічної повісті Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять». У творі розповідається про один рік з життя бідного сільського хлопчика на фоні тих подій, які переживало українське село після громадянської війни.
2. Портрет і зовнішність героя. Так як повість автобіографічна і розповідь у ній ведеться від першої особи, то портрету Михайлика у книзі немає. Але його можна собі уявити з того, як говорять про нього герої твору. Мені Михайлик здається худеньким невисоким білявим хлопчиком, розповідаючи про свого дідуся Демʼяна і його нелегку долю, автор пише, що «і наоралися, i насiялися, i накосилися його усi бiлявi сини й онуки», також є згадка, що Михайлику у повісті девʼять років. Він з бідної родини, тому що у них не було грошей на взуття. Хлопчик з сумом дивився на «свої босi посинiлi ноги», а одного разу взимку навіть чкурнув босоніж на ковзанку. А ще мені здається, що у нього такі ж як у діда «сіро-блакитнаві» очі, в яких стрибають веселі бісики.
3. Риси характеру:
а) чемний; Михайлик чемна і вихована дитина. Він вітається з усіма односельцями, знає, що старших потрібно поважати.
б) добрий; Михайлик дуже добрий і жалісливий. Саме тому він пошкодував жебрачку з маленьким сином і віддав дитині майже все насіння, яке ніс до Юхрима Бабенка, щоб обміняти його на книжку. Коли жінка сліз-но подякувала йому, то Михайлик «теж мало не заплакав з жалю...»
в) працьовитий; Як будь-яку селянську дитину Михайлика з маленького привчають до роботи. Хлопець каже: « я.. охоче допомагаю дiдусевi, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по веснянiй водi i зiллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городi i не вважаю себе ледащом».
г) шанобливий; Михайлик з повагою ставиться до старших. Те з яким теплом він згадує своїх дідуся, бабусю, матір свідчить про те, що він дуже любить і поважає їх. Наприклад, згадуючи матір автор пише, що : «…перед людянiстю, скромнiстю i мудрістю» своєї матері він «й досi схиляю свою, вже посивiлу голову»
д) кмітливий. Хлопець дуже кмітливий, а його гострий, але ще зовсім дитячий розум дивують, а інколи по-доброму веселять не лише батьків, але й інших людей. Він знає коли можна пожартувати, а коли цього робити не варто. Швидко зметикував як виміняти на ярмарку за крашанки книжку.
е) цілеспрямований; Михайлик цілеспрямований. У своєму прагненні знайти нову книжку для читання, він хоч і соромиться, але все ж таки звертається до поповича. Попович жорстоко поглузував з маленького хлопчи-ка, підсунувши йому книгу «Космографія», але хлопʼя наполегливо самостійно намагається розібратися в цій трудній науці. Своєму другові він при цьому каже: «Ще втямлю! То спочатку трудно».
є) допитливий. Михайлик дуже допитливий. Коли дідусь йому розповідаю про лебедів, які несуть на своїх крилах життя, то хлопець хоче дізнатися і що ж таке життя, і які у сонця ключі, і що ними можна відкрити, і навіть турбується чи не загубить сонце ці ключі випадково.
4.Прагнення героя:
а) жага до навчання; Михайлик понад усе на світі мріє про навчання. «Я скажу, що дуже хочу, i хай учителька не вельми печалиться — їй-бо, наздожену прогаяне».
б) любов до природи; Хлопчик дуже любить природу. Вона для нього жива, здатна відчувати і біль і радість. Михайлик признається, що це його мати перша навчила «мене любити роси, легенький ранковий туман, п'ян-кий любисток, м'яту, маковий цвiт, осiннiй гороб i калину, вона першою показала, як плаче од радостi дерево, коли надходить весна, i як у розквiтлому соняшнику ночує оп'янiлий джмiль».
в) пізнати світ; Михайлик читаючи книги, слухаючи історії свого дідуся, зрозумів, що світ довкола великий і дивовижний. Слова про те, що навчання – це можливість вийти в люди і пізнати світ, автор вкладає в уста Марʼяни, яка просить хлопця: «I вчися, Михайлику, та так учися, щоб усi знали, якi то мужицькi дiти. Хай не кажуть нi пани, нi пiдпанки, нi рiзна погань, що ми тiльки бидло».
г) читання книг та написання власних творів. У Михайлика була така пристрасть до читання, що він читав практично все, що потрапляло йому до рук: і гарних книг і «мотлох». Про ці книги автор сказав: «I вже тодi менi однi слова сяяли, мов зорi, а iншi туманили голову». А після того, як Михайлик вперше потрапив до зви-чайного сільського театру, то він ще й загорівся ідеєю написання пʼєси. І віднісся до цього дуже серйозно: «…почав докопуватися, як пишуться п'єси i що означають — дiя, картина, ява та iнша премудрiсть».
Пояснення:
Повість "Климко" переносить нас у тяжкі часи фашистської окупації України. Війна принесла як українцям, так й іншим поневоленим Німеччиною народам хвороби, знущання, голод, смерть. Багато дітей залишилося без батьків, без житла, тому самостійно змушені були шукати помешкання, їжу, одяг. Вони працювали за верстатами поруч із дорослими, не знаючи сну й відпочинку, деяких із них вивезли до Німеччини.
Саме на цей складний час припадає дитинство майбутнього письменника Григора Тютюнника. Війна застала хлопця на Донбасі, а голод змусив його повернутися на Полтавщину, до матері, тому повість "Климко" можна вважати певною мірою автобіографічною. Сам письменник — Григір Тютюнник — був одним із тих підлітків, які опинилися в часи війни перед щоденною смертельною небезпекою. Але ця автобіографічність не означає абсолютне відтворення хроніки життя письменника. Герой повісті "Климко" йде не на Полтавщину, а по сіль, щоб потім продати її і врятувати від голоду улюблену вчительку та себе з другом. В основі твору — враження письменника від того пам'ятного походу дитини тяжкими дорогами війни.
Климко залишається сиротою, виховується у дядька, але той гине від фашистської бомби. Життя змусило хлопця рано подорослішати: він серйозний, відповідальний, хазяйновитий. А після смерті дядька йому довелося покладатися тільки на себе. Мабуть, саме тому і Климко, і його друг Зульфат — чутливі й до чужого горя. Самі беззахисні, вони прихистили у себе свою вчительку Наталію Михайлівну з малою донькою Олею. Зрозумівши, що запасів на зиму обмаль, Климко вирішив іти у Слов'янськ по сіль, на яку можна було наміняти харчів. А йти треба аж 200 кілометрів! Можливо, якби це було потрібно тільки йому, хлопець не наважився б іти в небезпечну мандрівку, але Климко готовий терпіти холод і голод заради друга, заради улюбленої вчительки з немовлям.