ответ:В наш час кожна людина повинна бути сучасною, адже наука крокую вперед. Та кожен повинен мати свою ціль, мету, мрію та хобі, те чим ти хочеш займатись щодня, для чого ти живеш. Адже сучасна людина повинна розвивати себе, мати власну улюблену справу, окрім роботи. Саме хобі дає тобі можливість вдосконалитись та дати реалізуватись уяюві. Ти починаєш мислити ширше. Маючи своє хобі, ти можеш надихати й інших встати з дивану та почати робити щось своє.
Тож, мотивуй себе щодня на нові досягнення. Рухайся та шукай себе в цьому безкрайньому світі!
Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково реалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.
Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася "Привітання життя". У збірнику "Привітання життя" чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші "Пісня про молодість" поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини — "Гей, життя, виходь на бій, пожартуємо для розваги", у Антонича — "Наші очі далеччю гартуймо", "Повними грудьми будем вітер пити", "Навпростець переїдемо усі перепони". Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим — найсолодша мрія.
Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього — за високими горами.
Ось у вірші "Об'явлення" він говорить:
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
Заслуханий, задивлений поет — сліпий.
Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони — дзеркало душі автора.
Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці "Три перстені":
і світу ти не схопиш.
Не вирвеш віршем корінь зла.
("Гірська ніч")
Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич.
В поезії "Щастя" він занотував:
Я є рушниця, радістю набита,
Якою вистрілю на честь життя.
У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.
У сфері таких почуттів жив Антонич ""Трьох перстенів". З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки ("Елегія про співучі дерева", "Село"). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші ("Довбуш") поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.
Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто "легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися", хоч основний мотив вкладає в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні "мови", тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: "Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, " глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи". Він наказував дивитись:
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слово і у надро сонця.
На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.
Вершина Антоничевої поезії — книга "Зелена Євангелія". У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю.
"Дерево музики" — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.,
Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш "Концерт" з цієї книги нагадує тичинівське "Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...". І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів "Концерт" — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут "всесвіт", а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:
ответ:В наш час кожна людина повинна бути сучасною, адже наука крокую вперед. Та кожен повинен мати свою ціль, мету, мрію та хобі, те чим ти хочеш займатись щодня, для чого ти живеш. Адже сучасна людина повинна розвивати себе, мати власну улюблену справу, окрім роботи. Саме хобі дає тобі можливість вдосконалитись та дати реалізуватись уяюві. Ти починаєш мислити ширше. Маючи своє хобі, ти можеш надихати й інших встати з дивану та почати робити щось своє.
Тож, мотивуй себе щодня на нові досягнення. Рухайся та шукай себе в цьому безкрайньому світі!
Объяснение:
Творча спадщина Богдана-Ігоря Антонича є свідченням того, що великий талант обов'язково реалізує свої можливості за короткий час і проб'ється через перепони на дорогу передових думок часу, той шлях, який поєднує серце художника і серце його народу.
Перша збірка віршів поета вийшла в світ у 1931 році, коли він після багатьох митарств навчався на філософському факультеті Львівського університету. Вона називалася "Привітання життя". У збірнику "Привітання життя" чимало поезій, написаних досконалою українською мовою і насичених громадянським змістом. Так, у вірші "Пісня про молодість" поет малює словесні картини з життя молодої людини. У П. Тичини — "Гей, життя, виходь на бій, пожартуємо для розваги", у Антонича — "Наші очі далеччю гартуймо", "Повними грудьми будем вітер пити", "Навпростець переїдемо усі перепони". Для автора вірша бути вічно юним, вічно молодим — найсолодша мрія.
Проте, якщо уважно перечитати вірші збірки, можна знайти в них і протилежні твердження. Людина, яку знає поет, нещаслива; майбутнє для нього — за високими горами.
Ось у вірші "Об'явлення" він говорить:
У блискавок пурпурі стояв на роздоріжжі
Заслуханий, задивлений поет — сліпий.
Як бачимо, перша збірка повна суперечливих мотивів і вони — дзеркало душі автора.
Думи про роздерту душу поета вбачаємо у збірці "Три перстені":
і світу ти не схопиш.
Не вирвеш віршем корінь зла.
("Гірська ніч")
Йшли роки, змінювалися обставини, набирало нових відтінків суспільно-політичне життя, а разом з ним розвивався й зростав як художник Антонич.
В поезії "Щастя" він занотував:
Я є рушниця, радістю набита,
Якою вистрілю на честь життя.
У кожної людини буває найщасливіший день у житті, коли радієш сонцю, тішишся його красою, вбираєш у себе свіжість весняного повітря.
У сфері таких почуттів жив Антонич ""Трьох перстенів". З'являються вірші пейзажної лірики як символ краси рідного краю, рідної Лемківки ("Елегія про співучі дерева", "Село"). У цих поезіях поет говорить про своє єднання з природою. Інші вірші ("Довбуш") поет присвячує історичній темі. Його Довбуш добрий, фольклорний і занадто вразливий на жіночі спокуси.
Оригінально автор розглядає релігійну тему. Поет визнає якусь вищу силу в образі того, хто "легкість дав сарні, а бджолам квіти золоті і кігті сталені для рися", хоч основний мотив вкладає в рядки:
Ти поклоняйся лиш землі, землі стобарвній... Антонич іде за цим покликом. Щоб мати добрі взаємини зі своїми богами, він вивчає їхні "мови", тобто мови всього живого на землі. Його віра в життя стає по-людськи видющою й вільною.
У віршах про невмирущість усього живого поет продовжує українську літературну традицію. Автор пейзажних віршів створює цілий ряд поезій про море, морське дно. Про ці поезії він писав: "Поет, намагаючись сягнути до дна, до самого кореня, до ядра, " глиб природи, зустрічає воду, море, як правічну царину природи". Він наказував дивитись:
У дно, у суть, у корінь речі, в лоно,
у надро слово і у надро сонця.
На думку поета, криниця людського життя — це не походження людини, а походження духовної краси й сили. І, говорить він, нема й не може бути краю людському духові.
Вершина Антоничевої поезії — книга "Зелена Євангелія". У віршах цієї книги поет робить глибокі філософські висновки — все мусить падати, гнити, нищитися, ставати лоном для нового. І ці закони однакові для всіх, хто населяє землю.
"Дерево музики" — так можна назвати кожен вірш збірки. Так спів не тільки переходить в повінь, не лише в квітковий пил, але обертається і в запах, і окріп мелодії.,
Збірка переповнена зоровими і слуховими образами, які надають їй оригінальності. Вірш "Концерт" з цієї книги нагадує тичинівське "Не Зевс, не Пан, не Голуб — Дух...". І не тільки проблематикою, але й особливим настроєм і системою образів "Концерт" — це завеликий світ і для теслі, і для поета, дерево життя тут "всесвіт", а людина — відбиття, листок тієї рослини, якою є всесвіт. Письменник приходить до філософської розв'язки:
Не птах, не квіт, це грає зміс
Це грають первні речей і дій,
Музика суті, дно незглибле.