Федір Михайлович Достоєвський – письменник. Велику частину життя прожив в достатньо обмежених матеріальних умовах. Роман "Злочин і кара" був задуманий Достоєвським ще на каторзі. Середина 60 років 19 століття — складний період у світовій історії, але Російська імперія загальні набула економічної та духовної кризи. Пошуки морального ідеалу, необхідних для виходу з кризи, супроводжували ідейну боротьбу й духовні пошуки російських письменників. Достоєвський не стояв у стороні цієї ідейної боротьби.
Родіон Раскольников — колишній студент, що існує на гроші від застав речей. Життя Родіона Раскольнікова ніяк не можна було назвати хорошим і комфортним. Він не зміг вивчитися, мав досить жалюгідне існування.
У той же час головний герой вважає себе не просто талановитою людиною, а справжнім героєм. На своєму шляху зустрічає стару лихварницю, що заробляє досить великі гроші на таких же бідних людях, як він сам, що наштовхує чоловіка на думки про несправедливість соціального становища. Дивно, що він генерує ідею грабунку старої жінки замість того, щоб знайти роботу та зробити хоч мінімальні спроби піднятися від безробіття. Водночас із планом грабунку, Родіон розроблює теорію "надлюдини" , що просто дивує своєю жорстокістю.
Раскольников впевнений, що належить до "надлюдей", яким дозволено усе, які можуть піти на злочин в ім'я благородної мети, дозволити собі "кров по совісті". Пустити "кров по совісті" для Родіона означало вбити, а потім вчинити благу справу. Родіон вирішує вбити стару лихварницю, використавши її гроші собі на користь. Чоловік підходить до цієї справи із холоднокровністю, про що свідчить його підготовка до вибору зброї (він навіть пришиває на пальто спеціальні гачки, на яких вішає сокиру). Але чи дійсно така теорія має місце на існування?
Відповідь на це питання абсолютна і безкомпромісна — ні! (Ні грама не погоджуюсь з цією теорією, вона лише самовиправдання. Бажання бачити в собі більше ніж є насправді). Потім він і сам це зрозумів (Роскольников).
Жодна людина не має права та просто не здатна посягати на життя людини, незалежно від її матеріального та соціального становища.
При цьому протягом роману головний герой стикається з великою кількістю проблем, що наштовхує на думку про його неготовність повною мірою відповідати своїй теорії.
Коли Раскольников позбавив життя стару та вагітну Лізавету(що випадково стала свідком першого вбивства). Та після цього Раскольников не відчуває себе переможцем, Родіон навіть не зміг почати допомагати нужденним і витрачати отримані кошти, адже він був максимально підозрілий до всього навколишнього світу і перебував у депресії. Він не набув заспокоєння і щастя... Після усього страх повністю охопив чоловіка. Лихоманка, марення, страх, поганий сон та дивна поведінка супроводжували його та з часом ставали все гірше. Навіть коли герой твору розумів, що довести його причетність до злочину просто неможливо, сумління все одно підштовхували його до зізнання. "Я хотів Наполеоном зробитися, тож і убив", - зізнається Раскольников. "Від Бога ви відійшли, і вас Бог вразив, дияволу зрадив!" - З жахом говорить Соня.
У фіналі роману Раскольников приходить до воскресіння "загиблої душі".
Не в результаті зречення від ідеї, а через страждання, віру і любов. "Їх воскресила любов, серце одного укладало нескінченні джерела життя серця іншого". Перед Раскольниковим відкривається перспектива нескінченного духовного розвитку.
Таким чином, в особистості головного героя роману «Злочин і кара» виведені дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея безмежного презирства до суспільства (- ідея Наполеона). Та з огляду на повний аналіз твору, найбільш важливий і значий мотив вбивства в романі «Злочин і кара», на мою думку, виявляється в розробленій Раскольниковим теорії, що виправдовує злочин.
Одним з об'єктів роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» є теорія, створена головним героєм роману Родіоном Раскольниковим. Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що всі люди на землі діляться на «можновладців» і «тварин тремтячих». Ключовим моментом такого поділу було те, що «можновладці» мають право на злочин в ім'я власних цілей, вони здатні пролити кров «тварин тремтячих».
Головний герой роману вирішується на вбивство не відразу, до цього фатального кроку його приводять людські страждання, свідком яких Родіон ставав щодня. Численні приклади чужих страждань штовхнули Раскольникова на перевірку власної теорії. Однак трагічна помилковість теорії Раскольникова починає виявлятися вже під час злочину. Виною всьому – несподівана поява зведеної сестри старої лихварки, Лисавети. І саме ця знедолена жінка є однією з тих нещасних, заради яких Родіон вирішується на злочин. Але вкінець розгублений головний герой вбиває і Лисавету, і її ще ненароджену дитину.
Одним з підтверджень помилковості висловленої Раскольниковим теорії є абсолютне усамітнення головного героя від зовнішнього світу, втрачене їм відчуття реальності, відстороненість від простих людських почуттів, хвороблива відраза до навколишнього світу і наростаюча похмура злоба. Раскольников ховає награбоване під каменем не тільки тому, що боїться обшуку, але здебільшого тому, що відчуває внутрішню огиду до плодів злочину, адже Родіон – тонка людина, глибоко в душі переживає кошмар скоєного їм гріха, який порушив основні християнські заповіді – «Не убий» і «не вкради».
Родіон відчуває, що злочин не тільки не поставив його над людьми , але і зробило чужим серед них, а найстрашнішим покаранням виявилися муки совісті . Так, через страждання і самотність Родіон Раскольников починає свій зворотний шлях до себе – людини. І наприкінці роману, пройшовши цей нелегкий шлях духовного відродження, звернувшись до Бога, герой стоїть на порозі «нового життя». «Бунтарський» розум його вступає в нерозв'язну суперечку з духовною сутністю. Так народжується на очах читача непоправна трагедія особистості, що пройшла довгий шлях до покаяння.
Теорія Раскольникова розкривається на сторінках роману у всій своїй нерозв'язній суперечності, перетворюючись на болісну розповідь про людину, яка все життя вів сам з собою Достоєвський. У «бунтарському» світогляді Раскольникова і «смиренних» думках Соні Мармеладової відбилися власні гіркі роздуми автора про людську природу і соціальної дійсності.
«Не убий», - говорить одна з заповідей. Родіон Раскольников порушив цю заповідь – і викреслив себе зі світу людей, викреслив, по суті, з власної теорії, з товариства «можновладців». «Я не бабусю вбив, я себе вбив», - зізнається герой Соні Мармеладовій. Скоївши злочин, він переступив формальний закон, але не зміг переступити закон моральний. У цьому полягає основне протиріччя теорії Родіона. Трагедія «бунтаря» Раскольникова в тому, що зробивши спробу вирватися зі світу зла, він помиляється і терпить страшне покарання за свій злочин: крах ідеї, каяття і муки совісті.
Достоєвський відкидає революційне перетворення світу, і тема «смирення» звучить наприкінці роману цілком переможно і переконливо: Раскольников знаходить душевне заспокоєння у вірі в Бога. Йому раптом відкривається істина: милосердні цілі не можуть бути досягнуті за до насильства. Так, його теорії виправданого насильства приходить кінець, вона розбивається об власні протиріччя і щире покаяння головного героя.
Тільки через покаяння герой в підсумку усвідомлює, що не насильство, і не цінні теорії, а любов до людей може змінити світ на краще і повернути людину до життя.
Федір Михайлович Достоєвський – письменник. Велику частину життя прожив в достатньо обмежених матеріальних умовах. Роман "Злочин і кара" був задуманий Достоєвським ще на каторзі. Середина 60 років 19 століття — складний період у світовій історії, але Російська імперія загальні набула економічної та духовної кризи. Пошуки морального ідеалу, необхідних для виходу з кризи, супроводжували ідейну боротьбу й духовні пошуки російських письменників. Достоєвський не стояв у стороні цієї ідейної боротьби.
Родіон Раскольников — колишній студент, що існує на гроші від застав речей. Життя Родіона Раскольнікова ніяк не можна було назвати хорошим і комфортним. Він не зміг вивчитися, мав досить жалюгідне існування.
У той же час головний герой вважає себе не просто талановитою людиною, а справжнім героєм. На своєму шляху зустрічає стару лихварницю, що заробляє досить великі гроші на таких же бідних людях, як він сам, що наштовхує чоловіка на думки про несправедливість соціального становища. Дивно, що він генерує ідею грабунку старої жінки замість того, щоб знайти роботу та зробити хоч мінімальні спроби піднятися від безробіття. Водночас із планом грабунку, Родіон розроблює теорію "надлюдини" , що просто дивує своєю жорстокістю.
Раскольников впевнений, що належить до "надлюдей", яким дозволено усе, які можуть піти на злочин в ім'я благородної мети, дозволити собі "кров по совісті". Пустити "кров по совісті" для Родіона означало вбити, а потім вчинити благу справу. Родіон вирішує вбити стару лихварницю, використавши її гроші собі на користь. Чоловік підходить до цієї справи із холоднокровністю, про що свідчить його підготовка до вибору зброї (він навіть пришиває на пальто спеціальні гачки, на яких вішає сокиру). Але чи дійсно така теорія має місце на існування?
Відповідь на це питання абсолютна і безкомпромісна — ні! (Ні грама не погоджуюсь з цією теорією, вона лише самовиправдання. Бажання бачити в собі більше ніж є насправді). Потім він і сам це зрозумів (Роскольников).
Жодна людина не має права та просто не здатна посягати на життя людини, незалежно від її матеріального та соціального становища.
При цьому протягом роману головний герой стикається з великою кількістю проблем, що наштовхує на думку про його неготовність повною мірою відповідати своїй теорії.
Коли Раскольников позбавив життя стару та вагітну Лізавету(що випадково стала свідком першого вбивства). Та після цього Раскольников не відчуває себе переможцем, Родіон навіть не зміг почати допомагати нужденним і витрачати отримані кошти, адже він був максимально підозрілий до всього навколишнього світу і перебував у депресії. Він не набув заспокоєння і щастя... Після усього страх повністю охопив чоловіка. Лихоманка, марення, страх, поганий сон та дивна поведінка супроводжували його та з часом ставали все гірше. Навіть коли герой твору розумів, що довести його причетність до злочину просто неможливо, сумління все одно підштовхували його до зізнання. "Я хотів Наполеоном зробитися, тож і убив", - зізнається Раскольников. "Від Бога ви відійшли, і вас Бог вразив, дияволу зрадив!" - З жахом говорить Соня.
У фіналі роману Раскольников приходить до воскресіння "загиблої душі".
Не в результаті зречення від ідеї, а через страждання, віру і любов. "Їх воскресила любов, серце одного укладало нескінченні джерела життя серця іншого". Перед Раскольниковим відкривається перспектива нескінченного духовного розвитку.
Таким чином, в особистості головного героя роману «Злочин і кара» виведені дві протилежні ідеї: ідея любові до людей і ідея безмежного презирства до суспільства (- ідея Наполеона). Та з огляду на повний аналіз твору, найбільш важливий і значий мотив вбивства в романі «Злочин і кара», на мою думку, виявляється в розробленій Раскольниковим теорії, що виправдовує злочин.
Одним з об'єктів роману Ф. М. Достоєвського «Злочин і кара» є теорія, створена головним героєм роману Родіоном Раскольниковим. Основна ідея цієї теорії полягає в тому, що всі люди на землі діляться на «можновладців» і «тварин тремтячих». Ключовим моментом такого поділу було те, що «можновладці» мають право на злочин в ім'я власних цілей, вони здатні пролити кров «тварин тремтячих».
Головний герой роману вирішується на вбивство не відразу, до цього фатального кроку його приводять людські страждання, свідком яких Родіон ставав щодня. Численні приклади чужих страждань штовхнули Раскольникова на перевірку власної теорії. Однак трагічна помилковість теорії Раскольникова починає виявлятися вже під час злочину. Виною всьому – несподівана поява зведеної сестри старої лихварки, Лисавети. І саме ця знедолена жінка є однією з тих нещасних, заради яких Родіон вирішується на злочин. Але вкінець розгублений головний герой вбиває і Лисавету, і її ще ненароджену дитину.
Одним з підтверджень помилковості висловленої Раскольниковим теорії є абсолютне усамітнення головного героя від зовнішнього світу, втрачене їм відчуття реальності, відстороненість від простих людських почуттів, хвороблива відраза до навколишнього світу і наростаюча похмура злоба. Раскольников ховає награбоване під каменем не тільки тому, що боїться обшуку, але здебільшого тому, що відчуває внутрішню огиду до плодів злочину, адже Родіон – тонка людина, глибоко в душі переживає кошмар скоєного їм гріха, який порушив основні християнські заповіді – «Не убий» і «не вкради».
Родіон відчуває, що злочин не тільки не поставив його над людьми , але і зробило чужим серед них, а найстрашнішим покаранням виявилися муки совісті . Так, через страждання і самотність Родіон Раскольников починає свій зворотний шлях до себе – людини. І наприкінці роману, пройшовши цей нелегкий шлях духовного відродження, звернувшись до Бога, герой стоїть на порозі «нового життя». «Бунтарський» розум його вступає в нерозв'язну суперечку з духовною сутністю. Так народжується на очах читача непоправна трагедія особистості, що пройшла довгий шлях до покаяння.
Теорія Раскольникова розкривається на сторінках роману у всій своїй нерозв'язній суперечності, перетворюючись на болісну розповідь про людину, яка все життя вів сам з собою Достоєвський. У «бунтарському» світогляді Раскольникова і «смиренних» думках Соні Мармеладової відбилися власні гіркі роздуми автора про людську природу і соціальної дійсності.
«Не убий», - говорить одна з заповідей. Родіон Раскольников порушив цю заповідь – і викреслив себе зі світу людей, викреслив, по суті, з власної теорії, з товариства «можновладців». «Я не бабусю вбив, я себе вбив», - зізнається герой Соні Мармеладовій. Скоївши злочин, він переступив формальний закон, але не зміг переступити закон моральний. У цьому полягає основне протиріччя теорії Родіона. Трагедія «бунтаря» Раскольникова в тому, що зробивши спробу вирватися зі світу зла, він помиляється і терпить страшне покарання за свій злочин: крах ідеї, каяття і муки совісті.
Достоєвський відкидає революційне перетворення світу, і тема «смирення» звучить наприкінці роману цілком переможно і переконливо: Раскольников знаходить душевне заспокоєння у вірі в Бога. Йому раптом відкривається істина: милосердні цілі не можуть бути досягнуті за до насильства. Так, його теорії виправданого насильства приходить кінець, вона розбивається об власні протиріччя і щире покаяння головного героя.
Тільки через покаяння герой в підсумку усвідомлює, що не насильство, і не цінні теорії, а любов до людей може змінити світ на краще і повернути людину до життя.
Объяснение: