Хвіртка була одчинена. нестор оглянув двір. - ой лишечко, чоловік божий! – на поріг вихопилась стара жінка. - заходь погрійся! нестор ступив до хати. в обличчя вдарило теплим духом хліба. розгледів у напівтьмі низький сволок, велику піч. стіл був застелений білою, вишиваною на кінцях скатертиною. на покуті висів великий мисник. на його полицях не було мисок, стояла одна маленька ікона богоматері й велика глиняна чаша. червона, полив’яна, з обох боків подвійні ручки. дивний узор чаші вабив око. то були ніби колоски, а може, хвилясте плесо річки… це ж чаша волхва! поряд із чашею стояв невеличкий дерев’яний ідолець. довгоносий, з широким підборіддям, нахмареними бровами. руки його були складені на грудях. ноги впиралися в підставку, що нагадувала коло місяця чи сонця. це був прадавній ідол світовид, якому кланялися поляни… над віконцем висів гіллястий і немов рогатий корінь. нестор здогадався, що то оберег дому. нестор перехрестився. в душу його війнуло чимось далеким, забутим, але рідним, що він настирно витруював з пам’яті стільки літ. витруював молитвами, книгами, прокляттями. та не вдалося до кінця знищити цей світ у собі. як не вдається людині зректися свого дитинства й свого роду… - бачу, в тебе старі боги й чародійства живуть поруч з іконою, на одній полиці,- мовив нестор до старої. - живуть, не б’ються,- спокійно відказала вона. – хай усі людям.
сделать план. 40 б
