Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
«Енеїда» відомого українського письменника І. Котляревського відображує яскраву картину життя українського народу з усіма його позитивними і негативними сторонами. За образами троянців і Енея, яскраво зображеними в поемі, добре упізнаються наші співвітчизники того часу, що втілюють в собі риси представників різних верств суспільства. Окреме місце у творі відведене зображенню чиновників та панів, їхнього неробства і лінощів, збагачення й життя за рахунок інших.
Як стверджує автор, боги тільки й роблять, як сваряться, гуляють та п’ють. А всі нещастя Енея, головного героя поеми, пов’язані лише з тим, що на нього розгнівалася Юнона. Богиня прагне зробити усе, щоб знищити парубка. Вона приходить до Еола, батька усіх вітрів, і просить його зчинити бурю на морі, обіцяючи богові «дівку чорнобриву, смачну, гарну, уродливу». Відверто кажучи, Юнона дає Еолові звичайного хабара. Але Еней, потрапивши в халепу і не розгубившись, обіцяє Нептуну за порятунок купу грошей. «Нептун здавна був дряпіжка», — так характеризує автор морського бога. З того, що представляє нам Іван Котляревський у своїй поемі, ми бачимо, що у світі богів, так само, як і у світі людей, той сильніший, хто має більше грошей і дасть більшого хабара.
Розлютившись на богів, які ставлять перепони, Еней проголошує так звану «молитву», яка більше схожа на прокляття в їхній бік. У цій молитві Еней говорить, що боги зовсім не цікавляться долями звичайних смертних людей. Наприклад, Плутона він характеризує такими словами:
«Завів братерство з дияволами
І в світі нашими бідами
Не погорює ні на час».
Отже, боги у цьому творі дуже нагадують можновладців, яких не турбує доля простих людей. Вони тільки й можуть, що користуватися працею інших, збирати жертвоприношення і податки.
За те, що звичайні людські пани живуть нечесно, після смерті вони опиняються у пеклі:
«Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів».
А у пеклі можновладців змушують робити все те, що у реальному житті виконували кріпаки та звичайні селяни. Пани возять дрова, косять очерет та роблять усю іншу господарську роботу. Однак і в раю є пани, та «тільки трохи сього дива, не квапляться на се вони!».
За уявою Івана Котляревського, найбільша частина грішників у пеклі — це представники чиновництва, тобто писарі, підсудки, судді, бургомістри, ратмани та інші. Всі вони так само отримують у пеклі по заслугах, адже теж брали хабарі і не судили по правді.
У своїй поемі «Енеїда» І. Котляревський висміює представників вищого світу, які проводять своє життя у пихатості, ненажерливості і хабарництві. Письменник робить це в дусі народних уявлень і щиро вірить у те, що після смерті такі люди будуть покарані, а інші — нагороджені, пани потраплять у пекло, а холопи — в рай.
Не так часто літературні твори викликають жваве обговорення серед моїх однолітків. А поезія Василя Голобородька викликала, якщо можна так сказати, справжній фурор. Перше, що спадає на думку, якщо виникає потреба схарактеризувати якось його творчість, — слово «дивно». Він пише дивні і неочікувані тексти. До того ж усе в його творах є дивним і неочікуваним. Дивує форма, вона близька до вільного, білого вірша — в ній простежується темп, але часто нема рими, іноді цей темп раптово змінюється, як змінюється музична тема. І образи в автора теж дуже неочікувані. Зелене волосся дощу, слова, якими ми мовчимо на самоті. Все це так незвично, але так захоплююче і цікаво.
Звичайні теми поет реалізує по-своєму. Наприклад, поезія про дощ. Мабуть, вірші про дощ писав кожен поет, навіть початківці завжди звертаються до цієї теми. Можливо, саме тому, коли бачиш у заголовку це слово, очікуєш чогось банального, звичного опису природи. Але в Голобородька дощ інакший. У його сприйнятті це зелене волосся, яке плете хмара, а в дощ вплетене все — і сам ліричний герой, і хата, і дерева. І коли дощ скінчиться, все зміниться (хтось набігається, хтось напасеться). А хтось повернеться в дім, що теплий, немов гніздо. Таке своєрідне бачення одразу характеризує автора як талановиту, незвичну людину. Він бачить світ по-своєму і пише по-своєму, зовсім не так, як писали до нього. І річка теж вплетена в дощ, немов дівоча стрічка, і дерева... Здається, ліричний герой бачить вищу єдність, гармонію світу. Дуже свіжим, новим здається цей текст.
Схоже враження справляє і текст «Ми йдемо». У цьому вірші автор звертається до однієї з традиційних тем української літератури. Мені чомусь навіть згадуються «Каменярі» Франка. Той самий вічний рух, вічний неспокій. Але «Ми йдемо» у Василя Голобородька — дуже оригінальний вірш. У його ритм вплетено рух, відчутна динаміка слова, рух думки, рух героїв, рух слів і рядків загадково поєднуються між собою. Поет створює не тільки свій власний ритм, а й власні слова. Мені дуже сподобався образ «тихомрійні села». З точки зору граматики, такого прикметника нема, а от з точки зору життя — він є. Бо як інакше назвати тихі, мальовничі села? Дуже влучний епітет!
Я переконаний, що поезія має бути неповторною, оригінальною, має відображати специфічне авторське бачення світу. Саме такою є поезія Василя Голобородька. Я шкодую, що не познайомився з його творчістю раніше, бо відтепер він один із моїх найулюбленіших поетів.
Подробнее - на -
«Енеїда» відомого українського письменника І. Котляревського відображує яскраву картину життя українського народу з усіма його позитивними і негативними сторонами. За образами троянців і Енея, яскраво зображеними в поемі, добре упізнаються наші співвітчизники того часу, що втілюють в собі риси представників різних верств суспільства. Окреме місце у творі відведене зображенню чиновників та панів, їхнього неробства і лінощів, збагачення й життя за рахунок інших.
Як стверджує автор, боги тільки й роблять, як сваряться, гуляють та п’ють. А всі нещастя Енея, головного героя поеми, пов’язані лише з тим, що на нього розгнівалася Юнона. Богиня прагне зробити усе, щоб знищити парубка. Вона приходить до Еола, батька усіх вітрів, і просить його зчинити бурю на морі, обіцяючи богові «дівку чорнобриву, смачну, гарну, уродливу». Відверто кажучи, Юнона дає Еолові звичайного хабара. Але Еней, потрапивши в халепу і не розгубившись, обіцяє Нептуну за порятунок купу грошей. «Нептун здавна був дряпіжка», — так характеризує автор морського бога. З того, що представляє нам Іван Котляревський у своїй поемі, ми бачимо, що у світі богів, так само, як і у світі людей, той сильніший, хто має більше грошей і дасть більшого хабара.
Розлютившись на богів, які ставлять перепони, Еней проголошує так звану «молитву», яка більше схожа на прокляття в їхній бік. У цій молитві Еней говорить, що боги зовсім не цікавляться долями звичайних смертних людей. Наприклад, Плутона він характеризує такими словами:
«Завів братерство з дияволами
І в світі нашими бідами
Не погорює ні на час».
Отже, боги у цьому творі дуже нагадують можновладців, яких не турбує доля простих людей. Вони тільки й можуть, що користуватися працею інших, збирати жертвоприношення і податки.
За те, що звичайні людські пани живуть нечесно, після смерті вони опиняються у пеклі:
«Панів за те там мордували
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів».
А у пеклі можновладців змушують робити все те, що у реальному житті виконували кріпаки та звичайні селяни. Пани возять дрова, косять очерет та роблять усю іншу господарську роботу. Однак і в раю є пани, та «тільки трохи сього дива, не квапляться на се вони!».
За уявою Івана Котляревського, найбільша частина грішників у пеклі — це представники чиновництва, тобто писарі, підсудки, судді, бургомістри, ратмани та інші. Всі вони так само отримують у пеклі по заслугах, адже теж брали хабарі і не судили по правді.
У своїй поемі «Енеїда» І. Котляревський висміює представників вищого світу, які проводять своє життя у пихатості, ненажерливості і хабарництві. Письменник робить це в дусі народних уявлень і щиро вірить у те, що після смерті такі люди будуть покарані, а інші — нагороджені, пани потраплять у пекло, а холопи — в рай.