Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата
У тому, що знання — сила, ми переконуємося на кожному кроці. Вранці прокидаємося, бо задзвонив будильник. Хіба без знань можна було створити його?
У ванній кімнаті вмикаємо світло. Хіба можна було без допитливого людського розуму знайти вміле використання електричній енергії? Споліскуємо лице, чистимо зуби, користуємося водою. Звідки взялася вода? Звичайно ж, із водогону. Не одне століття людина працювала над його вдосконаленням, використовуючи інженерні знання.
І так у всьому, куди не глянь: транспорт, метро, висотні будинки, радіо, телебачення, Інтернет... Людина поставила знання на службу задля блага людства.
Та є одне, чого я боюся найбільше. Це те, щоб величні знання не були використані на шкоду. Приклади ми вже маємо: атомні бомби, недосконалі атомні реактори...
Хай добром будуть наповнюватися серця тих, хто буде здійснювати нові відкриття й примножувати силу знань.
Рідний дім... З нього ми йдемо в життя і сюди повертаємося – хоча б пам'яттю. Щасливий той, хто може вклонитися рідним стінам з вдячністю і любов'ю. І гірка доля тих, кому повернення до витоків життя несе лише розчарування і образу, тих, хто не знайшов у своїй родині рідної душі, близької людини. Я думаю, що вдячними ми, насамперед, повинні бути за тепло рідного вогнища своїм батькам – найближчим людям. Вони розуміють нас і люблять.
Знову і знову перегортаю старий альбом. Миготять рідні обличчя, які допомагають мені освіжити в пам'яті події, що відбулися достатньо давно. Мою увагу привертає пожовкла фотографія молодої дівчини, щось знайоме бачиться в рисах її обличчя. Кокетливе плаття, молодий пустотливий погляд веселих очей. Та це ж моя бабуся! Не впізнати її! Ну, ось же вона переді мною: сива голова, натруджені руки, обличчя в зморшках, а очі – молоді... Я тільки помітив, які в неї й зараз молоді, навіть пустотливі, очі! І тут же подумав, що не можу не написати про найдорожчу, близьку людину, про мою бабусю, завдяки якій отчий будинок став таким затишним і рідним.
Оживають в очах моєї бабусі дні її важкого післявоєнного дитинства, юності, любові, початок важкого життя, який вона винесла з честю, не зломленою ні нуждою, ні війною, ні важкою працею, ні смертю близьких, ні хворобами, ні самою старістю. Звідки вона брала сили?
Дитинство моєї бабусі довелося на воєнний і повоєнний час. Згадує вона, як багато довелося перенести їм, маленьким дітям, в ці страшні роки, як їх мама піднімала двох малюків, провівши на фронт свого чоловіка, мого прадіда. Він не повернувся з фронту – пропав безвісти. Голод, нестаток відчувала сім'я, але прабабуся робила все можливе, щоб виростити дітей. Пам'ятає вона, що бували дні, коли в домі не було що їсти, і те, як вони з братом ходили в ліс збирати «колючку» (соснову хвою), щоб протопити в холодній хаті. Так як бабуся була старша, їй довелося взяти опіку до молодшого брата
У ванній кімнаті вмикаємо світло. Хіба можна було без допитливого людського розуму знайти вміле використання електричній енергії? Споліскуємо лице, чистимо зуби, користуємося водою. Звідки взялася вода? Звичайно ж, із водогону. Не одне століття людина працювала над його вдосконаленням, використовуючи інженерні знання.
І так у всьому, куди не глянь: транспорт, метро, висотні будинки, радіо, телебачення, Інтернет... Людина поставила знання на службу задля блага людства.
Та є одне, чого я боюся найбільше. Це те, щоб величні знання не були використані на шкоду. Приклади ми вже маємо: атомні бомби, недосконалі атомні реактори...
Хай добром будуть наповнюватися серця тих, хто буде здійснювати нові відкриття й примножувати силу знань.