Повість Гр. Тютюнника «Климко» — це згадка письменника про воєнне дитинство, про власні пригоди під час подорожі з Донбасу на Полтавщину. Одинадцятилітньому Григору довелося пішки долати тяжкий шлях по рідній землі, яка була окупована фашистами. Враження від дитячих пригод письменник відтворив у повісті «Климко».
Хлопчача мандрівка розпочалася тоді, коли в степу було ще тепло. Перші дні мандрівки йти було легко. Щоб підкреслити це, письменник вдається до опису природи. Пухка пилюга гріла босі ноги хлопчика, у степу було повно сонця, а вітерець лоскотав ковил-траву, колошкав полини, а ті віддавали степу свій терпкий запах. Поміж прив'ялої трави й теплим камінням грілися ящірки. Та дуже скоро сонце вже перестало нагрівати землю. Підошви Климка потерпли і зробилися як дерев’яні. Хлопчик часто сідав на землю, хукав на ноги й одтирав їх. Воду Климко знайшов на дні вибалка. Там поміж камінням біг струмок, мив камені чистою водою, полоскав зелену травичку, що росла на дні, і ніс пожовкле опале листя. Вгорі над струмком «дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою», що Климко на якусь хвилинку забув про війну, яка гриміла навколо. Та вона нагадала про себе, коли хлопчик уперше зустрів окупанта.
Климко прокинувся від холодної роси і «побачив над собою скам’яніло- бузкове небо... без жайвороння, без легких із позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Хлопчик ночував у копиці сіна. Йому снилася велика жовта зграя воронів і горобців, яка раптом перетворилася на вихор з листя. Та листяна зграя стовпом піднялася у піднебесся і раптом зникла з очей». Цей тривожний сон, похмурі картини природи немов готують читача до подій, що далі розгортаються у повісті. Климко побачив солдата, який ішов від німецького обозу до копиці по сіно. Ним виявився старий чех. Солдат ворожої арм в хлопчика і дав дитині пакунок з галетами.
Останній шостий розділ повісті розпочинається описом яскравої картини надвечір’я. Холодний дощ закінчився, і «дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній рослині». Климкові пригоди закінчувалися, і природа ніби раділа цьому. Та виявилося, що яскрава пейзажна замальовка є контрастом до наступних подій. Хлопчик почув постріли, побачив чоловіка у галіфе. Солдат тікав із полону, а за ним гналися фашисти, які стріляли на ходу по зігнутій навпіл постаті. Климко крикнув утікачеві, де можна сховатися від переслідувачів, і раптом відчув, як щось ніби вдарило його в груди. Хлопчик уже не бачив ні білої цівки солі, що текла на дорогу з пробитого кулею мішка, ні Зульфата, який, спотикаючись і падаючи, біг до друга. Життя хлопчини обірвала ворожа куля. Та назавжди в нашій пам’яті залишиться його добре серце, яке ладне було до усім, навіть ціною свого життя.
Були часи, коли держава власна, могутня і сильна залишалася тільки в мріях, бо ім’я українця залишалося синонімом раба, душа і серце якого не знали неба, а земля українська ставала оселею скорботи і горя. У жертву було принесено життя мільйонів мучеників – синів і дочок України. Це завдяки їм не згасла віра у праведну путь, не вмерла надія у світле майбутнє, не зміліла любов до України. Українська душа огненно заговорила устами Тараса Шевченка, висповідалась і утвердилася в надії, що прилине правда і настане день, коли «врага не буде супостатата, а буде син і буде мати, і будуть люде на землі».Дивною квіткою-ломикаменем, чарівною мавкою волинських лісів, мужнім голосом цілого народу прибула до духовної Вітчизни українців безсмертна Леся Українка. ЇЇ поезія стала і хлібом насущним, і високим небом. Вона не дала українському народові втратити віру на осягнення вершини у сонячній кроні неба України. Іван Франко вклав в уста свого Мойсея пророчі слова про Месію, Мету, Дух. Поет став провідником нації, а слово його творів «вічним революціонером», духом неспокою у сходженні на вершину. Так не вмерла українська душа, не загинуло слово, вистояв народ, щоб знову опинитися на роздоріжжі і обрати свою майбутню долю.І от ми стали на порозі Європи. Майбутнє нашої держави залежить від нас, молодих, тих, хто сьогодні ще за шкільною партою, а завтра будуватиме нову Україну, високоцивілізовану, демократичну, де пануватиме достаток для більшості людей, які цінуватимуть конституційні свободи, де сяятимуть вогнями чисті міста, а у селах щасливо працюватимуть на своїй землі люди.Чого нам не вистачає тепер? Напевно, любові для значної частини громадян до України.Що до Україні? Відповідь одна: патріотизм. Саме любов до рідного краю і свого народу можуть до нам подолати усі негаразди і, головне, навчитись відрізняти свободу від рабства, труднощі, породжені становленням молодої держави,від труднощів, породжених ворогами нашої свободи. Саме патріотизм зможе забезпечити зміцнення нашої державності.Тож хай не зміліє духовна криниця наших молодих сердець, а віра, надія і любов до збудувати нову Україну.
Повість Гр. Тютюнника «Климко» — це згадка письменника про воєнне дитинство, про власні пригоди під час подорожі з Донбасу на Полтавщину. Одинадцятилітньому Григору довелося пішки долати тяжкий шлях по рідній землі, яка була окупована фашистами. Враження від дитячих пригод письменник відтворив у повісті «Климко».
Хлопчача мандрівка розпочалася тоді, коли в степу було ще тепло. Перші дні мандрівки йти було легко. Щоб підкреслити це, письменник вдається до опису природи. Пухка пилюга гріла босі ноги хлопчика, у степу було повно сонця, а вітерець лоскотав ковил-траву, колошкав полини, а ті віддавали степу свій терпкий запах. Поміж прив'ялої трави й теплим камінням грілися ящірки. Та дуже скоро сонце вже перестало нагрівати землю. Підошви Климка потерпли і зробилися як дерев’яні. Хлопчик часто сідав на землю, хукав на ноги й одтирав їх. Воду Климко знайшов на дні вибалка. Там поміж камінням біг струмок, мив камені чистою водою, полоскав зелену травичку, що росла на дні, і ніс пожовкле опале листя. Вгорі над струмком «дрімала жовто-зелена тиша осені й наче уві сні ронила листя. Було так м’яко і затишно в цьому вибалку над співучою поміж камінням водою», що Климко на якусь хвилинку забув про війну, яка гриміла навколо. Та вона нагадала про себе, коли хлопчик уперше зустрів окупанта.
Климко прокинувся від холодної роси і «побачив над собою скам’яніло- бузкове небо... без жайвороння, без легких із позолотою хмарок по обрію, без усміхненої радості пробудження. Хлопчик ночував у копиці сіна. Йому снилася велика жовта зграя воронів і горобців, яка раптом перетворилася на вихор з листя. Та листяна зграя стовпом піднялася у піднебесся і раптом зникла з очей». Цей тривожний сон, похмурі картини природи немов готують читача до подій, що далі розгортаються у повісті. Климко побачив солдата, який ішов від німецького обозу до копиці по сіно. Ним виявився старий чех. Солдат ворожої арм в хлопчика і дав дитині пакунок з галетами.
Останній шостий розділ повісті розпочинається описом яскравої картини надвечір’я. Холодний дощ закінчився, і «дощова роса м’яко блищала на пожухлих придорожніх травах, і сонце, що вже ледь торкалося найдальшого пагорка, малиново яскріло у кожній рослині». Климкові пригоди закінчувалися, і природа ніби раділа цьому. Та виявилося, що яскрава пейзажна замальовка є контрастом до наступних подій. Хлопчик почув постріли, побачив чоловіка у галіфе. Солдат тікав із полону, а за ним гналися фашисти, які стріляли на ходу по зігнутій навпіл постаті. Климко крикнув утікачеві, де можна сховатися від переслідувачів, і раптом відчув, як щось ніби вдарило його в груди. Хлопчик уже не бачив ні білої цівки солі, що текла на дорогу з пробитого кулею мішка, ні Зульфата, який, спотикаючись і падаючи, біг до друга. Життя хлопчини обірвала ворожа куля. Та назавжди в нашій пам’яті залишиться його добре серце, яке ладне було до усім, навіть ціною свого життя.
Объяснение: