«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ». «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка.
...Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...»
«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
Рассказ Е. Носова "Белый гусь" мне очень понравился, хотя о таких произведениях нельзя говорить однозначно, ведь они не просто нравятся, а волнуют и трогают душу. Главный герой рассказа — Белый гусь. Он был очень красивый: "Тугие перья одно к другому так ладно пригнаны, что казалось, будто гусь высечен из глыбы рафинада". Ходил гусь всегда важно и степенно и считал себя самым главным в деревне. Его называли адмиралом: "Все у него было адмиральское: и выправка, и тон, каким он разговаривал с прочими деревенскими гусями". Белому гусю самому пришлось воспитывать гусят, потому что их мать погибла под колесами автомобиля. Более внимательного и заботливого отца сложно представить. Он никого не подпускал близко к своим гусятам. Оберегая своих детей, Белый гусь прогонял других птиц, шипел на людей, погнался даже за бычком и выгнал его с луга. Однажды, когда гуси были на лугу, неожиданно полил холодный ливень. Все гуси легли на траву, а под ними спрятались маленькие гусята. Косой холодный ливень перешел в град, и гуси не выдержали и побежали прятаться в кусты лозняка. Оставленные взъерошенные гусята жалобно кричали вслед своим родителям и падали в траву под ударами града. Один Белый гусь сидел не шелохнувшись, иногда вздрагивая от безжалостных ледяных ударов. Дождь закончился, но на середине луга неподвижно лежала белая птица, по ее клюву текла струйка крови, а из-под сильных крыльев выбирались дети. Белый гусь погиб, но своих гусят, оставшись до конца храбрым и стойким. Мне очень жаль, что Белый гусь погиб. Я восхищаюсь его самоотверженным подвигом.
«Хоч я й дуже люблю ліс, але побоююсь його душі... ». «А ще я люблю, як з лісу несподівано вигулькне хатина, заскриплять ворітця, побіжать стежки до саду і до пасічиська. І люблю, коли березовий сік накрапає із жолобка.
...Люблю напасти на лісове джерело і дивитись, як воно коловертнем викручується з глибини. І люблю, коли гриби, обнявшись, мов брати, збирають на свої шапки росу. І люблю восени по коліна ходити в листві. Коли так гарно червоніє калина і пахнуть опеньки».
«Я не дуже кривлюсь, коли треба щось робити, охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вредюгу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащим».
«Та є в мене, коли послухати одних, слабкість, а коли повірити іншим — дурість; саме вона й завдає найбільшого клопоту та лиха... І вже тоді мені одні слова сяяли, мов зорі, а інші туманили голову».
«Я ніколи не був скиглієм, терпляче зносив і батіг, і хлудину, і запотиличники...»
«Вчився я добре, вчився б, напевне, ще краще, аби мав у що взутися. Коли похолодало і перший льодок затягнув калюжки, я мчав до школи, наче ошпарений. Напевне, тільки це навчило так бігати, що потім ніхто в селі не міг перегнати мене, чим я неабияк пишався».
Рассказ Е. Носова "Белый гусь" мне очень понравился, хотя о таких произведениях нельзя говорить однозначно, ведь они не просто нравятся, а волнуют и трогают душу. Главный герой рассказа — Белый гусь. Он был очень красивый: "Тугие перья одно к другому так ладно пригнаны, что казалось, будто гусь высечен из глыбы рафинада". Ходил гусь всегда важно и степенно и считал себя самым главным в деревне. Его называли адмиралом: "Все у него было адмиральское: и выправка, и тон, каким он разговаривал с прочими деревенскими гусями". Белому гусю самому пришлось воспитывать гусят, потому что их мать погибла под колесами автомобиля. Более внимательного и заботливого отца сложно представить. Он никого не подпускал близко к своим гусятам. Оберегая своих детей, Белый гусь прогонял других птиц, шипел на людей, погнался даже за бычком и выгнал его с луга. Однажды, когда гуси были на лугу, неожиданно полил холодный ливень. Все гуси легли на траву, а под ними спрятались маленькие гусята. Косой холодный ливень перешел в град, и гуси не выдержали и побежали прятаться в кусты лозняка. Оставленные взъерошенные гусята жалобно кричали вслед своим родителям и падали в траву под ударами града. Один Белый гусь сидел не шелохнувшись, иногда вздрагивая от безжалостных ледяных ударов. Дождь закончился, но на середине луга неподвижно лежала белая птица, по ее клюву текла струйка крови, а из-под сильных крыльев выбирались дети. Белый гусь погиб, но своих гусят, оставшись до конца храбрым и стойким. Мне очень жаль, что Белый гусь погиб. Я восхищаюсь его самоотверженным подвигом.