Кожен iз нас хотiв би здобути певну матерiальну незалежнiсть та соцiальний i сатус. I в цьому, зрештою, немає нiчого поганого: що поганого в бажаннi людини забезпечити безбiдне iснування собi та своïй родинi? Але питання не лише ïï бажаннi мати грошi, а в тому, яке мiсце це бажання посiдає серед iнших людських потреб та прагнень. Чи не виникає дисбалансу мiж матерiальними та духовними потребами людини, чи не думає часом людина, що матерiальна забезпеченiсть головна i єдина запорука щастя? Багатьом iз нас варто було б час вiд часу ставити собi цi питання, аби не розгубити закладене в нас, не зрадити вiчнi цiнностi, кружляючи у вирi сучасного життя. Читаючи твори украïнськоï лiтератури, я вкотре переконуюсь у тому, що ïхня актуальнiсть не пiдвладна часовi. Так, проблема дiалектики матерiального та духовного, проблема деградацiï людини, проблема влади грошей над людиною порушувалась багатьма письменниками в iсторiï украïнськоï та свiтовоï лiтератури. Це одна з вiчних тем, що не може лишитися поза увагою митцiв. I на жаль, вопа не виходить з поля зору письменникiв здебiльшого тому, що ця проблема не зникає з людського життя. Кожен iсторичний час вирiшує проблему грошей по-рiзному. Аскети давнiх часiв, лихварi, чеснi робiтники, нужденнi селяни, баштi правителi та пани, це не просто персонажi iсторiï та книжок, а цiл населення, типи людей, якi зробили свiй вибiр. I цей вибiр диктувався не лише ïхнiми внутрiшнiми роздумами, а й вихованням, принадлежнiстю до певною соцiального . Тепер вiдмiннiсть мiж населення стерлась: вже нема такого поняття як дворянин, селянин, робiтник, в анкетах вже ïх треба вказувати народився в родинi селян, бо це не має значення. Кожнiй людинi вiдкрита дорога залежно вiд ïï працелюбностi й талантiв. Виходить, на людину впливають тiльки виховання та ïï внутрiшнi переконання? На жаль, не суспiльство формує кожного з нас, як на мене, набагато бiльшою мiрою, нiж ми можемо собi уявити. Телевiзiйнi програми, поведiнка публiчних осiб, фiльми та сучасне мистецтво дуже впливає на свiдомiсть дiтей i навiть дорослих, формуючи певнi iдеали, створюючи сучасну iєрархiю цiнностей. Хто є iдеалом для сучасноï людини? Напевно, зiрки. Пiдлiтки цiкавляться ïхнiм життям (часом навiть надмiрно), намагаються бути схожими на своïх улюбленцiв. А сприйняття часто обманює людей: транслюючи передачi про життя зiрок, хiба нам розповiдають про ïхнi роздуми, про ïхню вдачу? Цi люди, втомленi постiйною увагою до себе, намагаються залишити щось недоторкане, iнтимне в своєму життi. Тож порухи ïхньоï душi чи не єдине, що можна приховати вiд фотокамер. Але виходить, що нiбито ïх не iснує. Звичайним глядачам здається, що справжнє життя це суцiльнi вечiрки та розваги i, безумовно, багатство. Тож нашi ЗМI, так чи iнакше, самi формують iдеали. I людина вiрить, що, здобувши кiлькамiльйонний рахунок у банку, вона стане щасливою (забуваючи, що щастя публiчних осiб часто тiльки видимiсть). I досi лишилось багато людей, якi вiрять у те, що все можна купити за грошi. Попри намагання подолати корупцiю в нашiй краïнi, вона все ще iснує. I часто це пов'язано не тiльки з нечеснiстю людей, а й з вiчним так роблять усi. Менi здається, проблема влади грошей не зникає тому, що нiхто не замислюється над тим, що грошi не зроблять людину щасливою. Напевно, я нещасливий тому, що грошей недостатньо… думає людина, вихована сучаснiстю i кидається вперед, до недосяжного щастя багатiя. Чому небагатьом спадає на думку, що банальний вислiв не у грошах шастя насправдi не порожнi слова… Мабуть, нiколи не зникнуть люди, увесь сенс життя яких зосереджений у грошах, але дуже важливо зробити так, щоб цих людей поменшало. Так само, як змiнюється мода на одяг, можна змiнити i моду на багатство, на хабарi, на нечеснiсть… I встановити моду на духовнiсть, щирiсть у стосунках, гармонiю у суспiльствi. Менi здається, що громадська думка бiльшостi формується i змiнюється набагато легше, нiж нам може видатися. Тож почнiмо з самих себе, зi своïх дiтей та близьких. Мабуть, тодi твори, у яких змальовуються персонажi на зразок Герасима Калитки, залишившись у скарбницi свiтовоï лiтератури, втратять свою нагальну актуальнiсть, а суспiльство стане здоровiшим духовно, чистiшим та щасливiшим.
Не першу сотню літ росте на пагорбі посеред заплавної луки кремезний дуб із розлогим, покрученим, мов пальці в старої роботящої людини, гіллям. Він міцно вчепився в землю товстим корінням, й жодному вітрові, здається, несила похитнути його сонцем обсмалений, дощами й морозами покарбований стовбур. Час добряче подзьобав кору велетня, блискавкою скосило верховіття, а внизу, поблизу землі, виникло чималеньке дупло. Саме це дупло й завдавало найбільше прикрощів дубові. Дупло, звичайно, не одразу було таким, як тепер. Спочатку це була звичайнісінька виразка на корі — вепр ікла точив. Потекли соки з рани, накинулися на солодке питво комахи різні, хотіли висмоктати з дерева всю живильну вологу, та воно не далося — швиденько рану зарубцювало. У дерев, як і в людей, болячки змолоду швидше гояться. Другу, вже невигойну, рану дуб одержав під час фашистської навали. Він урятував тоді життя молодому винищувачеві танків, прийнявши на себе ворожий постріл. Снаряд глибоко проник у тіло велетня, трохи навіть надколов стовбур, обпалив довкола себе деревину. Добре, що не вибухнув. Пізніше, через кілька років, дерево виштовхнуло з свого тіла осоружну залізяку. Але рану затягнути сил уже не вистачило. Туди одразу ж набилося багато комах-деревоточців. Самі вони не їдять деревини, а ось їхні личинки тільки нею й живляться. Ви бачили, напевне, які глибокі ходи залишають вони після себе у найміцнішому дереві. Дупло з року в рік збільшувалося. Розкошували деревоточці, а що міг дуб зробити? Стогнав, сердешний, від безсилля, опускав додолу гілля від горя невтішного. Важко оборонитися від хвороб звірові, та все ж таки знаходить він нерідко поміч (то в мурашник від надокучливих комах ляже, то рослинку лікарську знайде), а дереву тільки доля-вдача може зарадити. Не обминула радість і нашого дуба. Летів улітку бджолиний рій, сів перепочити на гілку, а тут дупло. Далі бджоли не полетіли, оселилися в ньому. Швиденько почистили, зайвину з нього викинули. Затишні стало, сухо. А там, де сухо, немає місця деревоточцям. Деякі з них, щоправда, хотіли проникнути в дупло, так де там: хазяї і на поріг не пустили. Невдовзі бджоли обжилися, меду наносили. Довго їм дупло за вулика правило. Дуб уже й хвилюватися за свою рану перестав. Аж тут нова біда: пасли хлоп'ята корів на луках та й надибали якось на бджіл. Не знайшлося серед пастушків розумника, щоб зупинив, стримав їхнє бажання звідати дикого бджолиного меду. Хоч і хоробро захищалися крилаті трудівниці, та викурили їх з дупла хлоп'ята. Наїлися меду з вощиною. А дупло знову нічиїм стало... Однак ненадовго, бо вподобали його навесні їжаки. Невдовзі і їжаченята у гнізді з'явилися. Знову заспокоївся дуб, бо нові гості, ласі до різних хробачків, не дадуть їм дерево їсти. Та ось натрапив на їжачу сімейку голодний лис. Вже й проминув дуба, а тоді почув запах їжаків і вліз у дуп.ло. Як не підступає до них — голки колються, а до тіла — зась! І все одно придумав хитрюган: випхав батька-їжака з дупла, хоч і лапи та морду поколов, а тоді покотив його до озера.
соцiальний i сатус. I в цьому, зрештою, немає нiчого поганого: що
поганого в бажаннi людини забезпечити безбiдне iснування собi та
своïй родинi? Але питання не лише ïï бажаннi мати грошi,
а в тому, яке мiсце це бажання посiдає серед iнших людських потреб
та прагнень. Чи не виникає дисбалансу мiж матерiальними та
духовними потребами людини, чи не думає часом людина, що
матерiальна забезпеченiсть головна i єдина запорука щастя?
Багатьом iз нас варто було б час вiд часу ставити собi цi питання, аби
не розгубити закладене в нас, не зрадити вiчнi цiнностi, кружляючи у
вирi сучасного життя.
Читаючи твори украïнськоï лiтератури, я вкотре переконуюсь у
тому, що ïхня актуальнiсть не пiдвладна часовi.
Так, проблема дiалектики матерiального та духовного, проблема
деградацiï людини, проблема влади грошей над людиною порушувалась
багатьма письменниками в iсторiï украïнськоï та
свiтовоï лiтератури. Це одна з вiчних тем, що не може лишитися поза
увагою митцiв. I на жаль, вопа не виходить з поля зору письменникiв
здебiльшого тому, що ця проблема не зникає з людського життя.
Кожен iсторичний час вирiшує проблему грошей по-рiзному. Аскети
давнiх часiв, лихварi, чеснi робiтники, нужденнi селяни, баштi правителi
та пани, це не просто персонажi iсторiï та книжок, а цiл
населення, типи людей, якi зробили свiй вибiр.
I цей вибiр диктувався не лише ïхнiми внутрiшнiми роздумами, а й
вихованням, принадлежнiстю до певною соцiального . Тепер
вiдмiннiсть мiж населення стерлась: вже нема такого поняття
як дворянин, селянин, робiтник, в анкетах вже ïх треба вказувати
народився в родинi селян, бо це не має значення. Кожнiй людинi
вiдкрита дорога залежно вiд ïï працелюбностi й талантiв.
Виходить, на людину впливають тiльки виховання та ïï внутрiшнi
переконання? На жаль, не суспiльство формує кожного з нас, як на
мене, набагато бiльшою мiрою, нiж ми можемо собi уявити. Телевiзiйнi
програми, поведiнка публiчних осiб, фiльми та сучасне мистецтво дуже
впливає на свiдомiсть дiтей i навiть дорослих, формуючи певнi
iдеали, створюючи сучасну iєрархiю цiнностей. Хто є iдеалом
для сучасноï людини? Напевно, зiрки. Пiдлiтки цiкавляться
ïхнiм життям (часом навiть надмiрно), намагаються бути схожими на
своïх улюбленцiв. А сприйняття часто обманює людей:
транслюючи передачi про життя зiрок, хiба нам розповiдають про ïхнi
роздуми, про ïхню вдачу? Цi люди, втомленi постiйною увагою до
себе, намагаються залишити щось недоторкане, iнтимне в своєму
життi. Тож порухи ïхньоï душi чи не єдине, що можна
приховати вiд фотокамер. Але виходить, що нiбито ïх не iснує.
Звичайним глядачам здається, що справжнє життя це суцiльнi
вечiрки та розваги i, безумовно, багатство. Тож нашi ЗМI, так чи iнакше,
самi формують iдеали. I людина вiрить, що, здобувши кiлькамiльйонний
рахунок у банку, вона стане щасливою (забуваючи, що щастя публiчних осiб
часто тiльки видимiсть).
I досi лишилось багато людей, якi вiрять у те, що все можна купити за
грошi. Попри намагання подолати корупцiю в нашiй краïнi, вона все
ще iснує. I часто це пов'язано не тiльки з нечеснiстю людей, а й з
вiчним так роблять усi.
Менi здається, проблема влади грошей не зникає тому, що
нiхто не замислюється над тим, що грошi не зроблять людину
щасливою. Напевно, я нещасливий тому, що грошей недостатньо…
думає людина, вихована сучаснiстю i кидається вперед, до
недосяжного щастя багатiя. Чому небагатьом спадає на думку, що
банальний вислiв не у грошах шастя насправдi не порожнi слова…
Мабуть, нiколи не зникнуть люди, увесь сенс життя яких зосереджений у
грошах, але дуже важливо зробити так, щоб цих людей поменшало. Так само,
як змiнюється мода на одяг, можна змiнити i моду на багатство, на
хабарi, на нечеснiсть… I встановити моду на духовнiсть, щирiсть у
стосунках, гармонiю у суспiльствi. Менi здається, що громадська
думка бiльшостi формується i змiнюється набагато легше, нiж
нам може видатися. Тож почнiмо з самих себе, зi своïх дiтей та
близьких. Мабуть, тодi твори, у яких змальовуються персонажi на зразок
Герасима Калитки, залишившись у скарбницi свiтовоï лiтератури,
втратять свою нагальну актуальнiсть, а суспiльство стане здоровiшим
духовно, чистiшим та щасливiшим.
Час добряче подзьобав кору велетня, блискавкою скосило верховіття, а внизу, поблизу землі, виникло чималеньке дупло. Саме це дупло й завдавало найбільше прикрощів дубові.
Дупло, звичайно, не одразу було таким, як тепер. Спочатку це була звичайнісінька виразка на корі — вепр ікла точив. Потекли соки з рани, накинулися на солодке питво комахи різні, хотіли висмоктати з дерева всю живильну вологу, та воно не далося — швиденько рану зарубцювало. У дерев, як і в людей, болячки змолоду швидше гояться.
Другу, вже невигойну, рану дуб одержав під час фашистської навали. Він урятував тоді життя молодому винищувачеві танків, прийнявши на себе ворожий постріл. Снаряд глибоко проник у тіло велетня, трохи навіть надколов стовбур, обпалив довкола себе деревину. Добре, що не вибухнув. Пізніше, через кілька років, дерево виштовхнуло з свого тіла осоружну залізяку. Але рану затягнути сил уже не вистачило. Туди одразу ж набилося багато комах-деревоточців. Самі вони не їдять деревини, а ось їхні личинки тільки нею й живляться. Ви бачили, напевне, які глибокі ходи залишають вони після себе у найміцнішому дереві. Дупло з року в рік збільшувалося. Розкошували деревоточці, а що міг дуб зробити? Стогнав, сердешний, від безсилля, опускав додолу гілля від горя невтішного. Важко оборонитися від хвороб звірові, та все ж таки знаходить він нерідко поміч (то в мурашник від надокучливих комах ляже, то рослинку лікарську знайде), а дереву тільки доля-вдача може зарадити.
Не обминула радість і нашого дуба. Летів улітку бджолиний рій, сів перепочити на гілку, а тут дупло. Далі бджоли не полетіли, оселилися в ньому. Швиденько почистили, зайвину з нього викинули. Затишні стало, сухо. А там, де сухо, немає місця деревоточцям. Деякі з них, щоправда, хотіли проникнути в дупло, так де там: хазяї і на поріг не пустили. Невдовзі бджоли обжилися, меду наносили. Довго їм дупло за вулика правило. Дуб уже й хвилюватися за свою рану перестав. Аж тут нова біда: пасли хлоп'ята корів на луках та й надибали якось на бджіл. Не знайшлося серед пастушків розумника, щоб зупинив, стримав їхнє бажання звідати дикого бджолиного меду. Хоч і хоробро захищалися крилаті трудівниці, та викурили їх з дупла хлоп'ята. Наїлися меду з вощиною. А дупло знову нічиїм стало... Однак ненадовго, бо вподобали його навесні їжаки. Невдовзі і їжаченята у гнізді з'явилися. Знову заспокоївся дуб, бо нові гості, ласі до різних хробачків, не дадуть їм дерево їсти. Та ось натрапив на їжачу сімейку голодний лис. Вже й проминув дуба, а тоді почув запах їжаків і вліз у дуп.ло. Як не підступає до них — голки колються, а до тіла — зась! І все одно придумав хитрюган: випхав батька-їжака з дупла, хоч і лапи та морду поколов, а тоді покотив його до озера.