Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
В первой половине XIII столетие монголо-татарские орды, возглавляемые Батыем, захватили Киев и попрямували через Карпаты в Венгрию. Воина Батый огнем и мечом плюндрував землю Галицкой Руси. Но мужественно боронился украинский народ. Об один из эпизодов героической борьбы наших далеких предков с монголо-татарской ордой рассказывает Иван Франко в повести "Захар Беркут".
Служение народу было целью жизни девяностолетнего Захара. Вся своя жизнь отдал он общине. Узнавши о приближении врага, Захар советует тухольцям не просто отбить, а разгромить монголо-татарив. Старого Беркута волнует не только опасность, которая нависла над Тухлею, а и та опасность, которая угрожает соседским селам. Это же, заручившись соседской послушавши советы Захара, община решает разгромить врага в тухольський долине. Именно в эту сложную минуту старый Беркут получает весть о том, что его сын Максим живым восхищен в плен. Захар не не верить веры дым словам: Максим лучше даст себя порубить, чем отдастся в неволю. Но Максим боролся смело, и лишь подступом и силой прибегло взять его и закуковать в железные пута
На душе у Захара Беркута тоска и тревога: опасность нависла общине, сын в плену, как оно будет? И или получат они победу? Самая природа будто предчувствует беду: ревут туры, воют волки, даже земля глухо стугонить.
Захар Беркут осознает свою обязанность предводителя даже тогда, когда боярин Тугар Вовка предлагает тухольцям выпустить монголив из долины, а за это отдать плененного Максима живым. Люди понимают, какая боль режет сейчас родительское сердце Захара, и предлагают принять предложение. Но старый Беркут в это время — прежде всего общественный предводитель. Он отказывается, потому что уволенные монголи обязательно пойдут уничтожать соседей, которые совсем не готовые к бою и понесут еще страшниших потери. Захар покоряет родительские чувства общественным интересам и твердо отвечает монгольскому посланцу: "Или мы все погибнем, или вы все — другого выбора нет".
В героической борьбе тухольцям посчастливилось разбить монголо-татар, и осталась еще кучка врагов, которые утопали. Среди них были вражеский военачальник Бурунда и Максим Беркут
Враги просят отпустить их в обмен на жизнь молодого Беркута. И на этот раз Захар несокрушимый. Укротив родительские чувства, он понимает, что уволенные монголи не простят гибели своего войска и приведут на Тухлю еще большую силу. "Пусть лучше гибнет мой сын, чем ради него имеет уйти хоть один враг нашего края!" — говорит старый Беркут и своей рукой посылает огромный камень в груду врагов, где был и его сын. Но не выдержало сердце отца: Захар "дрожал, будто малый ребенок, и, закрывши лицо руками, рыдал тяжело". Его можно понять. Но в грозное для народа время старое Беркут показал чрезвычайную твердость, стойкость, силу духа
В своей последней речи перед общиной Захар Беркут отмечает, что тухольци победили не только благодаря оружию, а и с мудрости, сплоченности, дружбы. Слова старого Беркута звучат как завещание потомкам: " Пока будете жить в общественном порядке, дружно держаться груды, несокрушимо стоять все за одного, а один за всех, до тех пор никакая вражеская сила не побидить вас".
Иван Франко воплотил в обиде Захара Беркута мудрость народа, его стремление жить в согласии и мирной работе. Своей повестью Большой Каменщик призывает нас любить свой народ и свою страну, которая столько страдала, а еще более за все ценить сплоченность и единство, которые делают любую общину непобедимой
Характеристика образу Михайлика.
Михайлик – головний персонаж автобіографічної повісті «Гуси-лебеді летять». Таким чином автор згадує своє дитинство, коли йому було приблизно десять років.
Михайлик – нащадок колишніх кріпаків, адже «народились мої дід та баба ще кріпаками, побралися уже вільними». Родина була бідна, проте дружня, трудолюбива та людяна, коли «недобре слово з їхніх уст не торкнулося жодної людини». Хлопчик з дитинства зазнав нужди, але це не зчерствило його дитячу душу. Працьовита родина хлопчика завжди жила по-совісті, дід Дем'ян заслужив неабияку повагу від односельців. Спілкування з дядьком Себастьяном, Любою теж залишило добрий слід в душі хлопця. Попри усі материні причитання чи «духопелики», Михайлик відчував любов та піклування до себе з боку рідних. Дід залюбки зробив йому власними руками іграшку, недоспаними ночами мати просила кращу долю для сина, батько в холодну пору носив хлопчика на руках до школи, навіть корову-годувальницю бідній селянській родині довелося продати, аби хлопець міг продовжити своє навчання.
В автобіографічній повісті автор уникає свого портрету, але з окремих фрагментів (ноги несуть, кучерява голова, мама називає клаповухим, схожість з вітряком, воєнний тривожний час для родини з нестатками) можна зробити висновок, що Михайлик – це спритний та завзятий хлопчик худорлявої статури.
Михайлик добрий, працьовитий, милосердний, щедрий, кмітливий, наполегливий, здібний, товариський. Допитливість Михайлика часто проявлялась у розмовах з дідусем Дем'яном, дядьком Себастіяном. Багата творча уява зміцнювала єдність природи та душевного дитячого світу. Звичайно, як і всі діти, любив побешкетувати, бо розбив ночовки на ковзанці, без дозволу заради книжки взяв з дому гарбузове насіння, хитро намагається уникнути материних докорів.
Його гарні риси характеру відбилися у багатьох роздумах та вчинках. «Охоче допомагаю дідусеві, пасу нашу вреднючу коняку, рубаю дрова, залюбки гострю сапи, люблю з мамою щось садити або розстеляти по весняній воді і зіллю полотно, без охоти, а все-таки потроху цюкаю сапкою на городі і не вважаю себе ледащом», - так згадує про себе автор. Здібний хлопець у дев'ять років самотужки навчився читати. На жаль, без учительської поради, «немало проковтнув добра і мотлоху», коли казки навчили фантазувати, пробудили творчу уяву, натомість інші породжували дитячі страхи. Мова персонажа колоритна та дотепна, багата на влучні вислови, приказки, гумор. Він не лицемірить, не підлещується перед поповичем чи Юхримом Бабенком. Товариський хлопець швидко заприятелював з дівчинкою Любою, яка зі співчуттям поставилась до нього після смерті дорогих дідуся та бабусі. Адже теж був добрим, небайдужим та милосердним. Не в гарбузового насіння для голодних жебраків з Херсонщини, щедро ділився горохом зі зголоднілими однокласниками під час вистави. Коли мати забрала каганець, проявив кмітливість, щоб уночі продовжити улюблене заняття – читання книжки. За жагу до навчання, старанність та наполегливість Михайлик отримав похвалу перед батьками від учительки. «Міг похвалитися, що мама одразу має школяра не першої, а другої групи».
Образ Михайлика переконує, що за будь-яких обставин треба залишатися людиною, не загубити милосердя та доброту, вірити у краще майбутнє і наполегливо йти до нього.
Объяснение:
Служение народу было целью жизни девяностолетнего Захара. Вся своя жизнь отдал он общине. Узнавши о приближении врага, Захар советует тухольцям не просто отбить, а разгромить монголо-татарив. Старого Беркута волнует не только опасность, которая нависла над Тухлею, а и та опасность, которая угрожает соседским селам. Это же, заручившись соседской послушавши советы Захара, община решает разгромить врага в тухольський долине. Именно в эту сложную минуту старый Беркут получает весть о том, что его сын Максим живым восхищен в плен. Захар не не верить веры дым словам: Максим лучше даст себя порубить, чем отдастся в неволю. Но Максим боролся смело, и лишь подступом и силой прибегло взять его и закуковать в железные пута
На душе у Захара Беркута тоска и тревога: опасность нависла общине, сын в плену, как оно будет? И или получат они победу? Самая природа будто предчувствует беду: ревут туры, воют волки, даже земля глухо стугонить.
Захар Беркут осознает свою обязанность предводителя даже тогда, когда боярин Тугар Вовка предлагает тухольцям выпустить монголив из долины, а за это отдать плененного Максима живым. Люди понимают, какая боль режет сейчас родительское сердце Захара, и предлагают принять предложение. Но старый Беркут в это время — прежде всего общественный предводитель. Он отказывается, потому что уволенные монголи обязательно пойдут уничтожать соседей, которые совсем не готовые к бою и понесут еще страшниших потери. Захар покоряет родительские чувства общественным интересам и твердо отвечает монгольскому посланцу: "Или мы все погибнем, или вы все — другого выбора нет".
В героической борьбе тухольцям посчастливилось разбить монголо-татар, и осталась еще кучка врагов, которые утопали. Среди них были вражеский военачальник Бурунда и Максим Беркут
Враги просят отпустить их в обмен на жизнь молодого Беркута. И на этот раз Захар несокрушимый. Укротив родительские чувства, он понимает, что уволенные монголи не простят гибели своего войска и приведут на Тухлю еще большую силу. "Пусть лучше гибнет мой сын, чем ради него имеет уйти хоть один враг нашего края!" — говорит старый Беркут и своей рукой посылает огромный камень в груду врагов, где был и его сын. Но не выдержало сердце отца: Захар "дрожал, будто малый ребенок, и, закрывши лицо руками, рыдал тяжело". Его можно понять. Но в грозное для народа время старое Беркут показал чрезвычайную твердость, стойкость, силу духа
В своей последней речи перед общиной Захар Беркут отмечает, что тухольци победили не только благодаря оружию, а и с мудрости, сплоченности, дружбы. Слова старого Беркута звучат как завещание потомкам: " Пока будете жить в общественном порядке, дружно держаться груды, несокрушимо стоять все за одного, а один за всех, до тех пор никакая вражеская сила не побидить вас".
Иван Франко воплотил в обиде Захара Беркута мудрость народа, его стремление жить в согласии и мирной работе. Своей повестью Большой Каменщик призывает нас любить свой народ и свою страну, которая столько страдала, а еще более за все ценить сплоченность и единство, которые делают любую общину непобедимой