Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Кожен із нас, де б не знаходився, може робити людям добро. До іншій людині перейти в небезпечному місці дорогу, пропустити в черзі жінку з дитиною чи інваліда, подати руку до в скрутну хвилину, розділити чиєсь горе — не можна перелічити всіх випадків, коли одна людина може і повинна до іншій. Головне — не пройти мимо, не відвернутись, не відводити очей вбік, коли поруч із тобою в транспорті людина похилого віку або хтось потребує твоєї до .
Кожна, навіть невеличка зроблена тобою справа, залишить приємне почуття насамперед у твоїй власній душі.
Доброта... На жаль, ми рідко говоримо про цю прекрасну якість людини. Та і засоби масової інформації не переобтяжують нас цією проблемою. І даремно. Сьогодні ми є свідками того, як більшість "упакованих", "крутих" хизуються своєю перевагою над "лохами", за їхнім визначенням, тобто тими, хто співчуває, співпереживає, прагне до , хто "не вміє жити", "не вміє гроші робити", переступаючи через все і всіх.
У таких багатий одяг, але порожня душа.
Ось він чи вона:
Має гарний одяг, вроду,
В дискотеці ночі й дні.
Вихилятись маєш моду
Хто ти? Звідки? Хто мені?
Що тобі наш рідний край?
Що тобі зрубати гай,
Отруїти чисті води,
Заплювати предків роди?
Пишучи цей твір, згадала про випадок, який стався зі мною на дачі. Як зараз бачу: летить іномарка і просто в посадку, де росли молоді деревця. Все поламали, попсували. Серед деревець була і маленька ялиночка, беззахисна і понівечена. Підійшла я до неї і охнула; "Як вони тебе!" Зняла з верхівки велику гілку, вийняла сучок, що колов ялиночку, відвела вбік дві гілки, що затиснули її. Сказала: "Живи!"
Через тиждень знову прийшла подивитись на врятоване деревце. Дивлюсь: стоїть ялинка в зеленому вбранні, вільно розкинула гілочки. І така весела, щаслива, що й мені захотілось посміхнутись.
Що не кажіть, а добрі справи прикрашають життя людини!
Творцями української прози аналізованого періоду є Іван Нечуй-Левицький, Олександр Кониський, Панас Мирний, Михайло Старицький, Іван Франко. У 80—90-і роки цей ряд поповнюють Борис Грінченко, Степан Ковалів, Олена Пчілка, Наталія Кобринська. Прозаїки збагатили художній світ українського реалізму розмаїттям суспільних типів: інтелігенти-просвітники (Павло Радюк з роману «Хмари» Івана Нечуя-Левицького, Марко Кравченко з повісті «Сонячний промінь» Бориса Грінченка), селяни-правдошукачі (Микола Джеря з однойменної повісті Івана Нечуя-Левицького, Чіпка Варениченко з роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика), робітники та заробітчани (твори бориславського циклу Івана Франка, «Бурлачка» Івана Нечуя-Левицького), емансиповані жінки («Товаришки» Олени Пчілки), жінки-повії («Повія» Панаса Мирного).
Постійним об'єктом мистецької уваги в українській прозі було сільське життя («Микола Джеря», «Кайдашева сім'я» Івана Нечуя-Левицького, «Лихо давнє і сьогочасне» Панаса Мирного). Розмаїття тематики й проблематики української прози 70—90-х років XIX століття забезпечувалося зображенням багатьох соціальних типажів. «Історію народу в особах» написали українські майстри слова, показавши життя робітників на шахтах («Батько та дочка» Бориса Грінченка) і нафтових промислах (бориславський цикл Івана Франка), чиновництва («П'яниця» Панаса Мирного), духовенства («Старосвітські батюшки і матушки», «Афонський пройдисвіт» Івана Нечуя-Левицького), зобразивши соціальне зло та злодійське середовище («На дні» Івана Франка, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика). Проблему формування національно свідомого інтелігента порушив Іван Франко у романах «Перехресні стежки», «Лель і Полель».
Кожен із нас, де б не знаходився, може робити людям добро. До іншій людині перейти в небезпечному місці дорогу, пропустити в черзі жінку з дитиною чи інваліда, подати руку до в скрутну хвилину, розділити чиєсь горе — не можна перелічити всіх випадків, коли одна людина може і повинна до іншій. Головне — не пройти мимо, не відвернутись, не відводити очей вбік, коли поруч із тобою в транспорті людина похилого віку або хтось потребує твоєї до .
Кожна, навіть невеличка зроблена тобою справа, залишить приємне почуття насамперед у твоїй власній душі.
Доброта... На жаль, ми рідко говоримо про цю прекрасну якість людини. Та і засоби масової інформації не переобтяжують нас цією проблемою. І даремно. Сьогодні ми є свідками того, як більшість "упакованих", "крутих" хизуються своєю перевагою над "лохами", за їхнім визначенням, тобто тими, хто співчуває, співпереживає, прагне до , хто "не вміє жити", "не вміє гроші робити", переступаючи через все і всіх.
У таких багатий одяг, але порожня душа.
Ось він чи вона:
Має гарний одяг, вроду,
В дискотеці ночі й дні.
Вихилятись маєш моду
Хто ти? Звідки? Хто мені?
Що тобі наш рідний край?
Що тобі зрубати гай,
Отруїти чисті води,
Заплювати предків роди?
Пишучи цей твір, згадала про випадок, який стався зі мною на дачі. Як зараз бачу: летить іномарка і просто в посадку, де росли молоді деревця. Все поламали, попсували. Серед деревець була і маленька ялиночка, беззахисна і понівечена. Підійшла я до неї і охнула; "Як вони тебе!" Зняла з верхівки велику гілку, вийняла сучок, що колов ялиночку, відвела вбік дві гілки, що затиснули її. Сказала: "Живи!"
Через тиждень знову прийшла подивитись на врятоване деревце. Дивлюсь: стоїть ялинка в зеленому вбранні, вільно розкинула гілочки. І така весела, щаслива, що й мені захотілось посміхнутись.
Що не кажіть, а добрі справи прикрашають життя людини!