Мій улюблений головний герой роману «П’ятнадцятирічний капітан» - Дік Сенд. Він був сиротою, виріс у дитячому будинку. Хлопчик був дуже обдарованим. У чотири роки він навчився читати, писати й рахувати. Ще змалечку його вабило море. У вісім років він пішов юнгою на корабель.Там він став навчатися моряцького ремесла. Офіцери залюбки ділилися своїми знаннями із здібним хлопцем. Згодом капітан Халл познайомив відважного хлопця- з каліфорнійським судновласником Джеймсом Уелдоном. Той зацікавився сиротою і віддав Діка до школи в Сан-Франциско. У школі Дік особливо захоплювався географією та історією подорожей. На китобійній шхуні «Пілігрим» Дік був матросом.Хлопець був щасливий, що вирушив у плавання на судні свого благодійника Джеймса Уелдона. Кораблем командував його покровитель капітан Халл. У п’ятнадцять років він уже міг брати на себе відповідальність і доводити до кінця свої задуми.Стався трагічний випадок. Капітан Халл, боцман і матроси загинули під час полювання на кита. На борту «Пілігрима» залишився лише один моряк - Дік Сенд, тепер він став капітаном. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе. Але іншого виходу не було. Дік Сенд багато чого вмів робити на кораблі, однак йому ще бракувало знань. Він розумів, що доля корабля і всіх його супутників була у його руках.
Тільки завдяки винахідливості юного капітана усі пасажири опинилися на березі неушкодженими, хоча «Пілігрим» розбився. Дік ні на мить не залишає надії на втечу з полону та повернення до Америки разом зі своїми друзями.Нарешті у цій небезпечній подорожі настав щасливий кінець. Дік Сенд, місіс Уелдон, Джек, кузен Бенедикт, Геркулес повернулися до Каліфорнії. .Після повернення у Сан-Франциско юнак завзято взявся до навчання. У вісімнадцять років він із відзнакою закінчив мореплавну школу і став капітаном. У мене немає сумнівів у тому, що Дік Сенд буде прекрасним капітаном. Бо він ніколи не пасує перед труднощами, ніколи не залишає товаришів у біді, сміливо зустрічає небезпеку та любить море. В ПИСЬМЕННОМ ВИДЕ *в тетади, на листочке*
Взаємини між людьми бувають різними: як такими, що стимулюють співпрацю і товариськість, так і тими, що призводять до суперечок і протистоянь. Часто непорозуміння стають причиною появи образ, ворожості та ненависті. Ці та подібні негативні ситуації називають конфліктами.
Усі ми маємо досвід участі у конфліктних ситуаціях, і для багатьох він був не завжди позитивним. У цьому процесі важливо не концентрувати увагу на сторонах конфлікту чи його перебігу, а бачити перспективу вирішення проблеми. Успіх в управлінні конфліктами значним чином залежить від поведінки його учасників.
Конфліктологія (наука по конфлікти) вирізняє декілька в подолання суперечностей.
Зважаючи на цю інформацію, надайте розгорнуту письмову відповідь на проблемне питання: Який з в подолання конфліктів є найбільш ефективним?
Зразок написання власного висловлення
Життя – це складний процес, упродовж якого постійно виникають проблеми й непорозуміння. На жаль, інтереси й цілі людей не завжди збігаються. Саме тому конфлікти є частиною нашого щоденного життя. Я глибоко переконаний, що розв’язувати конфлікти можна різними проте найефективнішими є компроміс і конкуренція. Усе залежить від ситуації, у якій ти опиняєшся.
Наведу такі, як на мене, переконливі аргументи. По-перше, компроміс забезпечує мирне врегулювання конфлікту, виключає насилля, адже веде до вироблення рішення, що влаштовує обидві сторони.
Варто зазначити, що в історії вільної України є досить багато прикладів компромісів. Проголошення 24 серпня 1991 року незалежності нашої країни теж було результатом негласного компромісу між частиною партійної еліти й національно-демократичними силами. Ці взаємні поступки стали підставою для загальнонаціонального консенсусу, коли більшість громадян на референдумі підтримала Акт про незалежність України.
По-друге, використання стилю конкуренції є ефективним, коли кінцевий результат дуже важливий для людей. Він дозволяє швидко приймати рішення, відстоювати свою позицію, незважаючи ні на що, та боротися до кінця.
Згадаймо повість Івана Франка «Захар Беркут». Головний конфлікт твору розгортається між поважним радником тухольської громади Захаром Беркутом і зверхнім боярином-зрадником Тугаром Вовком. Вони є носіями двох протилежних ідеологій. Тухольці не можуть розв’язати конфлікт шляхом компромісу, адже йдеться про оборону рідної землі від монголо-татарської навали. Саме тому Захар Беркут разом зі своєю громадою впевнено й рішуче бореться з ворогом, відстоюючи національні інтереси.
Отже, у кожній конкретній ситуації треба шукати певні шляхи розв’язання конфліктів. Компроміс є ефективним для досягнення стабільності й порядку в суспільстві, він є також важливою складовою культури людей. Конкуренція ж необхідна тоді, коли людині нічого втрачати й вона мусить боротися до кінця.
Объяснение:
Леонід Іванович Глібов народився 4 березня (21 лютого) 1827 р. в с. Веселий Поділ на Полтавщині. Батько майбутнього письменника був управителем маєтків поміщиків Родзянків у с. Веселий Поділ, а згодом — ус. Горби. Там Глібов пізнавав красу народних звичаїв і пісень. Мати розповідала йому про батька і сина Гоголів, з якими була знайома. З дитинства він чув переказ, як Пушкін зупинявся у Горбах і читав «Євгенія Онєгіна»...Глібов змалку надивився на поміщицьку жорстокість і людські бідування. Чи не тому, за свідченням сучасників, першим, ще дитячим його твором була сатира на одного з місцевих поміщиків.
Початкову освіту Глібов здобув дома, а пізніше, з 1840 р., вчився в Полтавській гімназії, де дитячий ще інтерес до літератури зміцнів і поглибився після знайомства з творами видатних російських і українських письменників. Уже в перших класах гімназії він починає писати вірші російською мовою: його перша відома нам поезія «Сон» датована 1841 р. Частина написаних у гімназії поезій була надрукована 1847 р. в Полтаві окремою книжкою «Стихотворения Леонида Глебова». Замість очікуваних лаврів, перша книжка принесла авторові лише неприємності — інспектор гімназії зробив Глібову належне «внушеніє» та пригрозив карцером. Однак Глібов і далі продовжував писати вірші, а знайомство з О. Афанасьєвим-Чужбинським привернуло особливу увагу молодого поета до творчості Шевченка й Гребінки, яких Чужбинський знав особисто.
Важка хвороба змусила Глібова 1847 р. перервати навчання й повернутися додому. Після невдалої спроби вступити на медичний факультет Київського університету він 1849 р. вступає до Ніжинського ліцею князя Безборо-дька. У ліцеї, утвореному на базі гімназії вищих наук, склалася міцна літературна традиція — його вихованцями були М. Гоголь, Є. Гребінка, А. Мокрицький та інші діячі культури й літератури, імена яких на той час були вже широко відомі.
Нехтуючи заборонами й переслідуваннями, ліцеїсти захоплювалися читанням прогресивної періодики й пробували писати самі. Байки Глібова, написані ним у Ніжині, здобули визнання товаришів і навіть деяких викладачів; зокрема професор теорії та історії літератури М. Тулов вважав, що «байки Л. Глібова у показі побутового життя українців — цілком самостійна й дуже цінна праця і є великим внеском у літературу». Ці байки разом з віршами та етнографічними записами друкувалися в 1853-1861 рр. у додатках до «Черниговских губернских ведомостей».
Після закінчення 1855 р. ліцею Глібова було призначено вчителем історії й географії в Чорному Осколі на Поділлі (1856). Письменницький авторитет Глібова на той час настільки зріс, що вже наступного року збірку його байок збиралися видавати в Чернігові й навіть Петербурзі.
Педагогічну й літературну працю Глібов поєднує з культурно тительською діяльністю, бере участь у гуртку місцевої інтелігенції, організовує літературні вечори та вистави, навіть сам пише п'єси «До мирового» й «Хуторяночка». Особливо зблизився Глібов з землевольцем І. О. Андрущенком, який був зв'язаний не тільки з організаціями «Землі і волі» в Москві та Петербурзі, а й з О. Герценом, одержував з закордону і поширював політичну літературу, зокрема «Колокол», «Полярную звезду» та інші заборонені видання.
Певне послаблення реакції в кінці 1850-х і на початку 1860-х років ознаменувалося організацією недільних шкіл для народу, виданням книжок, виходом нових журналів. Глібов брав безпосередню участь у роботі місцевої недільної школи, відкритої при гімназії. Саме в цій школі вчився і зберіг теплі спомини про свого вихователя батько Лесі Українки.
Помер 10 листопада 1893 року.