Вот одна легенда из них , ещё что был лес черный и водились сарни в нем из за этого назвали город Чернигов.
Объяснение:
На території Чернігова є безліч стародавніх курганів дохристиянської доби. Вони приховують безліч таємниць, одна з яких пов’язана з трагічним коханням княжни Предслави Чорної. У період з 948 по 968 роки в Чернігові правив племінник київського князя Ігоря Рюриковича (до речі, якого також звали Ігор) на прізвисько "Чорний". У нього було двоє дітей – Володислав і Предслава. Легенда свідчить, що Предслава була жінкою-воїном і володіла неземною красою. Дізнавшись про неї, князь Хазарський забажав взяти її за дружину. Батько Предслави дав згоду, але дівчина відмовилася виходити заміж за нелюба. Коли договір з князем Хазарським було розірвано, відбулася страшна битва, під час якої відважна дівчина викинулася з вікна високого палацу. Князь "Чорний" також загинув у цій битві і був похований у високому кургані. Замість весілля відбулися похорони прекрасної княжни Предслави та її батька. Згодом цей курган стали називати "Чорною могилою".
Олекса Стороженко, за словами Івана Франка, талановитий оповідач, що добре володіє українською мовою. В оповіданні "Скарб" письменник використав український фольклор, поєднав фантастичні елементи з реалістичним зображенням селянського побуту, гумористично зобразив головного героя. Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір'ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, щоб не замерз, навесні і влітку — щоб сонце не напекло голову. Бачачи, що син нічого не вміє робити, батько журився: "Що з ним станеться, як ми помремо?" Мати мала рацію, коли говорила: "Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки". Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. "Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити". І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: "Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот". А потрусити дерево — важко. У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. "Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде". І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, що щасливим не був і Павлусь.
Вот одна легенда из них , ещё что был лес черный и водились сарни в нем из за этого назвали город Чернигов.
Объяснение:
На території Чернігова є безліч стародавніх курганів дохристиянської доби. Вони приховують безліч таємниць, одна з яких пов’язана з трагічним коханням княжни Предслави Чорної. У період з 948 по 968 роки в Чернігові правив племінник київського князя Ігоря Рюриковича (до речі, якого також звали Ігор) на прізвисько "Чорний". У нього було двоє дітей – Володислав і Предслава. Легенда свідчить, що Предслава була жінкою-воїном і володіла неземною красою. Дізнавшись про неї, князь Хазарський забажав взяти її за дружину. Батько Предслави дав згоду, але дівчина відмовилася виходити заміж за нелюба. Коли договір з князем Хазарським було розірвано, відбулася страшна битва, під час якої відважна дівчина викинулася з вікна високого палацу. Князь "Чорний" також загинув у цій битві і був похований у високому кургані. Замість весілля відбулися похорони прекрасної княжни Предслави та її батька. Згодом цей курган стали називати "Чорною могилою".
Павлусь, єдиний син у родині, ріс зманіженим, залюбленим матір'ю. Узимку й восени вона не випускала його з хати, щоб не замерз, навесні і влітку — щоб сонце не напекло голову. Бачачи, що син нічого не вміє робити, батько журився: "Що з ним станеться, як ми помремо?"
Мати мала рацію, коли говорила: "Як Бог милосердний пошле йому щастя, то без нас житиме ще лучче, як теперечки". Після смерті батьків за Павлусем наглядали наймит і наймичка. І хоча він уже й парубком став, а все чекав, коли хтось за нього зробить. "Павлусь за весь день і пари з рота не пустить; хоч би часом чого і схотів, вже не попросить: якось йому і слово важко вимовити".
І на вечорниці йому йти не хотілося, і скарб шукати відмовився, бо звик лише їсти та спати. За це прозвали його Лежнем. Навіть грушу зірвати не міг: "Бісові груші, — пробубнить, — які спілі, і над самісінькою головою висять, і ні одна ж то не впаде у рот". А потрусити дерево — важко.
У селі Павлуся вважали щасливим: нічого не робить, а все має. "Сказано: як кому Бог дасть щастя, то не треба йому й рідної матері, не треба і скарбу шукати, сам скарб його знайде". І хоча люди заздрили Павлусеві, жити так, як він, не хотіли. Думаю, що щасливим не був і Павлусь.