Наше життя складається з наших дій і взаємодій з навколишнім світом. Природа складає важливу роль в навколишньому середовищі. Вона - є нашою матір’ю. Це не красивий вираз. Людини походить від природи та є її частинкою. Вона супроводжує нас від самого народження і до смерті. Ми ростемо насолоджуючись її красою, пізнаємо весь світ від малого - від маленької квітки до високих гір і глибоких океанів.
Сьогодні ми живемо у світі, який збудували наші пращури і який ми самі будуємо. Високі хмарочоси, магістралі, тунелі, високі комп'ютерні технології - все це створили людина. Проте ми не задумуємось що без природи нічого цього неможливо було б створити. Людини бере матеріали від природи та перетворює їх на щось інше, вигідніше і зручніше для себе. Зараз ми живемо в комфортних оселях, ми вже мало залежимо від природи. Щоб добути воду нам достатньо відкрити кран, а не йти до джерела. Нам не потрібно йти на полювання і серед дикої природи добувати собі м’ясо - достатньо сходити в супермаркет.
Все це забезпечують компанії та спеціалізовані люди. По суті людина навчилася використовувати природу, здобула владу над нею. Але все ж ніхто не зможе обійтись поки що без сонячного проміння, без свіжого повітря насиченого природним киснем. Ми не можемо обійти без п’янкого аромату весняних квітів, без приємної прохолоди взимку і засніжених лісів. Живучи у своєму маленькому, закритому, комфортному світі ми любимо вирватись на дику природу. Найчастіше це називається відпустка. Це свідчить про те що ми не звільнились від залежності від природи, а тільки прагнемо це зробити.
Ми втікаємо від природи, ми боремось з нею, знищуємо її. На мою думку це неправильно. Винищуючи ліси, ми шкодимо не тільки природі, а й собі самим. Ліси - легені планети. А ми - частина природи. Планета - наш дім. Тому прагнути знищити та підкорити свій дім якось нерозумно. Ми ніколи не зможемо створити свою природу, повністю її підкорити, як би цього не прагнули. А якщо це і вдасться - одночасно ми знищимо і себе.
Ніякі штучні матеріальні цінності й радості створені людьми не замінять нам красу природи.
ответ: В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.
Наше життя складається з наших дій і взаємодій з навколишнім світом. Природа складає важливу роль в навколишньому середовищі. Вона - є нашою матір’ю. Це не красивий вираз. Людини походить від природи та є її частинкою. Вона супроводжує нас від самого народження і до смерті. Ми ростемо насолоджуючись її красою, пізнаємо весь світ від малого - від маленької квітки до високих гір і глибоких океанів.
Сьогодні ми живемо у світі, який збудували наші пращури і який ми самі будуємо. Високі хмарочоси, магістралі, тунелі, високі комп'ютерні технології - все це створили людина. Проте ми не задумуємось що без природи нічого цього неможливо було б створити. Людини бере матеріали від природи та перетворює їх на щось інше, вигідніше і зручніше для себе. Зараз ми живемо в комфортних оселях, ми вже мало залежимо від природи. Щоб добути воду нам достатньо відкрити кран, а не йти до джерела. Нам не потрібно йти на полювання і серед дикої природи добувати собі м’ясо - достатньо сходити в супермаркет.
Все це забезпечують компанії та спеціалізовані люди. По суті людина навчилася використовувати природу, здобула владу над нею. Але все ж ніхто не зможе обійтись поки що без сонячного проміння, без свіжого повітря насиченого природним киснем. Ми не можемо обійти без п’янкого аромату весняних квітів, без приємної прохолоди взимку і засніжених лісів. Живучи у своєму маленькому, закритому, комфортному світі ми любимо вирватись на дику природу. Найчастіше це називається відпустка. Це свідчить про те що ми не звільнились від залежності від природи, а тільки прагнемо це зробити.
Ми втікаємо від природи, ми боремось з нею, знищуємо її. На мою думку це неправильно. Винищуючи ліси, ми шкодимо не тільки природі, а й собі самим. Ліси - легені планети. А ми - частина природи. Планета - наш дім. Тому прагнути знищити та підкорити свій дім якось нерозумно. Ми ніколи не зможемо створити свою природу, повністю її підкорити, як би цього не прагнули. А якщо це і вдасться - одночасно ми знищимо і себе.
Ніякі штучні матеріальні цінності й радості створені людьми не замінять нам красу природи.
ответ: В короткому оповіданні "Білий кінь Шептало" Володимир Дрозд зумів порушити глибокі соціальні проблеми, які хвилюють кожну особистість, схильну до самоусвідомлення і самовираження.
Алегоричний образ білого коня стає символом індивідуума, що відрізняється від оточення, виділяється з натовпу. І читач розуміє, що насправді думки, що спадають на думку Шепталові, то роздуми людини — неординарної, особливої... Таку людину часто називають "білою вороною". І, на наш погляд, білий колір коня є своєрідним натяком на цей вислів.
Шептало знає про свою неординарність, він пам'ятає матір, яка працювала в цирку, він пригадує розповіді про своїх предків — норовистих білих коней. Але незважаючи на це знання, білий кінь часом хоче злитися з табуном, аби уникнути гострого Степанового погляду, не впасти в око, уникнути вибору. Одначе це прагнення викликане не бажанням стати частиною колективного цілого. Зовсім навпаки. Шептала гнітить принизлива робота колгоспних коней, йому огидне відчуття пітних тіл табуна, який женуть на водопій навіть не до річки, а до колодязного корита (і цим автор теж підкреслює обмеженість світу, що визначає Шепталове життя). Володимир Дрозд ніби запитує свого персонажа, чи зможе він усе життя отак ходити позаду конюха, щоб не бігти серед спітнілих кінських тіл, останнім пити з корита скаламучену воду, щоб уникнути штовханини натовпу. І читач незабаром отримує відповідь: білий кінь показує свій норов і втікає в луки. Тут він відчуває себе вільним, як давні його предки — дикі коні. Шептало пасеться, лежить на траві, купається в річці. Змивши з себе сірий бруд, він стає білосніжним і, вражений, стоїть над водою. Власне відображення у воді стає ніби поясненням того, чому конюх дозволив собі ударити білого коня: забруднившись, Шептало став сірим (тобто пересічним, таким, як усі). Усвідомлення своєї неповторності дозволяє Шепталові пробачити Степана і навіть сумувати за ним. Повертаючись до колгоспної конюшні, білий кінь викачується в багні, щоб на ранок знову стати сірим, але глибоко в свідомості Шептала пульсує думка, що він особливий, і нікому його не зломити, доки в ньому живе таке самовизначення, але серед натовпу краще все ж таки залишати сірим, щоб не мозолити зайвий раз око.