Перші відгуки про Шевченкові твори з’являються в польській і чеській критиці вже в 40-х роках XIX століття. Але широкий і цілеспрямований інтерес до його поезії формується серед слов’ян у кінці 50-60-х років, свідченням цьому є значна кількість присвячених йому статей (переважно польських) і перші переклади його творів польською, чеською і болгарською мовами (Л. Совінського, А.Гожалчинського, І. В. Фріча, Р. Жинзифова тощо). У 1863 році вийшов збірник поезій Шевченка польською мовою в перекладах В. Сирокомлі, а в 1865 — книга Г. Баттальї, яка стала першим монографічним дослідженням його творчості. У другій половині XIX століття переклад його творів захопив Чехію (Р. Єсенська, Р. Покорний та інші), Болгарію (Л. С. Каравелов, П. Р. Славейков та інші), Сербію (В. Николич та інші), Хорватію (А.Харамбашич). Значний внесок у справу інтерпретації Шевченка іноземними мовами зробили відомі прозаїки і поети Л. Стоянов і Д. Методієв, А. Гідаш і Ш. Береш, Е.Вайнерт і А. Курелла, І. Буздугану і В. Тулбуре, Д. Максимович і И.Хорвачанин та інші. Видатний шведський славіст, референт Нобелівського інституту Шведської академії наук Альфред Єнсен, який добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: «Велика сила прийшла з Правобережної України, справжній обновитель української літератури... В історії світової літератури він поставив собі пам’ятник, сильніший від бронзи». Австрійський письменник, дослідник: творчості Шевченка Карл Еміль Францоз у своїй праці про нашого поета в 1878 році писав: «В особі Шевченка замучено найбільшого співця українського народу, геніального поета. Його талант не міг повністю розвинутись, та вже одне те, що він зміг написати, забезпечує йому безсмертну славу». Багато користі для ознайомлення й популяризації творчості Шевченка на Заході зробила німецька поетеса Юлія Віргінія, що переклала вибрані твори поета німецькою мовою. У своїй статті вона зазначає, що успіх Шевченка не мав рівних в історії літератури і що він «має право займати у світовій літературі визначне місце». У Франції перші статті про Шевченка з’явилися в пресі в 1847 році. Французький культурний діяч Еміль Дюран опублікував 1876 року в одному журналі статтю, де писав: «Поет, є народним, у найширшому розумінні цього слова. Слава його перейшла кордони батьківщини і поширилась по Європі». В Англії популяризатором творчості Шевченка був професор Оксфордського університету Вільям Річард Морфіл. В Америці — проф. Кларенс Маннінг з Колумбійського університету. Цікаво й те, що в усіх працях у кожній країні автори розвідок чи праць про Шевченка намагаються знайти щось близьке зі своїм Каравеловим чи Ботевим, мадяри — з Петефі, інші — з Пушкіним, Б. Беранже чи Бернсом, Гомером, поляки — з Міцкевичем, але всі вони на перше місце ставлять нашого Шевченка. Чеський письменник і перекладач поем Шевченка Мілан Яріш у передмові до вибраних творів Шевченка каже: «Чехи особливо вдячні Шевченкові за твір «Єретик», де він змалював героїчну постать Яна Гуса, присвятивши поему видатному чеському діячеві – проф. Празького університету Павлові Шафарикові.Відомо також, як сам Шафарик, прочитавши цю поему, був зворушений до сліз. Заслужену оцінку Шевченковій творчості дають і поляки. Польський поет Леонард Севінський ще в 1861 році написав працю про Шевченка, додавши до книжки й переклад «Гайдамаків». У своїй праці він підкреслював; «Велика це людина — Тарас Шевченко, велика вже сама собою, ще вища величчю дум мільйонів, що знайшли свій вияв у натхненній його пісні...» А польський перекладач А. Гожалчинський у передмові до своїх перекладів творів Шевченка, що вийшли в 1862-1873 роках, називає Шевченка «пророком, що тримає лютню і співає народові його власну рідну пісню». Про світове значення творчості Шевченка добре сказав народний поет Узбекистану, академік Гафур Ґулям: «Вірний і геніальний син українського народу — безсмертний, він належить усім народам, незалежно від того, якою мовою вони говорять і в якій частині земної кулі вони живуть, бо він оспівував і боровся за такі високі, благородні, справді людські ідеали, які безсмертні і які виражають кращі думи, мрії й прагнення всіх народів».
Герой, чиє ім'я стоїть в назві твору, займає в ньому особливе місце, серед інших героїв «Слова ...» його образ особливо яскравий і виразний. Мені здається, що саме князь Ігор, особистість складна і суперечлива, найбільш близький сучасній людині, а тому викликає щирий інтерес, хоча він відділений від нас величезної тимчасової дистанцією.
Ставлення автора «Слова ...» до руських князів, зображеним в ньому двоїста, що позначилося і в образі князя Ігоря. З одного боку, автор бачить в князів представників Русі, він їм співчуває, пишається їх успіхами і переживає за невдачі. З іншого боку, він засуджує їх егоїзм, розбрат і місницькі політику, їх небажання відстоювати общерусские інтереси .. На прикладі походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича автор показує, до чого призводить відсутність єднання, а тому для вираження головної ідеї «Слова. .. »образ князя Ігоря має дуже велике значення.
Ігор діє за формулою: «ми собе, а ти собе». Він йде в похід на половців один, а тому і терпить поразку. Святослав Київський, з яким солідарний автор, говорить Ігорю, що він самостійно відправляється в похід тому, що шукає собі славу, яку не бажає ні з ким ділити, крім кількох вірних йому князів:
Русичі великі поля червленими щитами перегородили,
Шукаючи собі честі, а князю - слави.
Хоробрий, але недалекоглядний Ігор йде в похід, не дивлячись на те, що з самого початку його попереджають про поразку численні «знамення»:
Сонце йому тьмою путь заступало;
Ніч стогонами грози птахів пробудила;
Свист звіриний встав,
Збив див -
Кличе з верху дерева,
Велить прислухатись ...
Але Ігор не бажає нічого і нікого слухати, він вірить в свою зірку і з невеликим загоном соратників йде в похід. Він, безумовно, любить батьківщину, але бажання особистої слави «заступає йому знамення». Перед походом він звертається до своєї дружини:
Краще адже убитим бути,
Чим полоненим бути;
Сядемо ж, брати,
На бистрі коні
Так подивимося хоч
На синій Дон.
Фінал оповідання дає дещо інший поворот в трактуванні образу князя Ігоря. Переломним моментом служить центральний епізод третій частині -плач Ярославни, юної дружини Ігоря, яка представляє собою образ ідеальної російської жінки. Вона оплакує не тільки полон чоловіка, але сумує про всіх полеглих російських воїнів. У народно-пісенних традиціях вона кличе на до сили природи: «вітер, вітрило», Дніпро Словутич, «світле і Трисвітлого сонце». Її плач - це дивовижне по красі і виразності символічне уособлення плачу всій землі Руській про загиблих і полонених своїх захисників.
Але плач Ярославни має і ще одну дуже важливу функцію: він покликаний освятити втеча Ігоря з полону, що вважалося вчинком, що завдає шкоди честі князя. Тут його втеча як би освячено космічними, природними силами, які покликані плачем Ярославни.
Перші відгуки про Шевченкові твори з’являються в польській і чеській критиці вже в 40-х роках XIX століття. Але широкий і цілеспрямований інтерес до його поезії формується серед слов’ян у кінці 50-60-х років, свідченням цьому є значна кількість присвячених йому статей (переважно польських) і перші переклади його творів польською, чеською і болгарською мовами (Л. Совінського, А.Гожалчинського, І. В. Фріча, Р. Жинзифова тощо). У 1863 році вийшов збірник поезій Шевченка польською мовою в перекладах В. Сирокомлі, а в 1865 — книга
Г. Баттальї, яка стала першим монографічним дослідженням його творчості. У другій половині XIX століття переклад його творів захопив Чехію (Р. Єсенська, Р. Покорний та інші), Болгарію (Л. С. Каравелов, П. Р. Славейков та інші), Сербію (В. Николич та інші), Хорватію (А.Харамбашич). Значний внесок у справу інтерпретації Шевченка іноземними мовами зробили відомі прозаїки і поети Л. Стоянов і Д. Методієв, А. Гідаш і Ш. Береш, Е.Вайнерт і А. Курелла, І. Буздугану і В. Тулбуре, Д. Максимович і И.Хорвачанин та інші.
Видатний шведський славіст, референт Нобелівського інституту Шведської академії наук Альфред Єнсен, який добре знав українську мову, написав дві книжки про творчість Тараса Шевченка, де зазначав: «Велика сила прийшла з Правобережної України, справжній обновитель української літератури... В історії світової літератури він поставив собі пам’ятник, сильніший від бронзи». Австрійський письменник, дослідник: творчості Шевченка Карл Еміль Францоз у своїй праці про нашого поета в 1878 році писав: «В особі Шевченка замучено найбільшого співця українського народу, геніального поета. Його талант не міг повністю розвинутись, та вже одне те, що він зміг написати, забезпечує йому безсмертну славу». Багато користі для ознайомлення й популяризації творчості Шевченка на Заході зробила німецька поетеса Юлія Віргінія, що переклала вибрані твори поета німецькою мовою. У своїй статті вона зазначає, що успіх Шевченка не мав рівних в історії літератури і що він «має право займати у світовій літературі визначне місце». У Франції перші статті про Шевченка з’явилися в пресі в 1847 році. Французький культурний діяч Еміль Дюран опублікував 1876 року в одному журналі статтю, де писав: «Поет, є народним, у найширшому розумінні цього слова. Слава його перейшла кордони батьківщини і поширилась по Європі». В Англії популяризатором творчості Шевченка був професор Оксфордського університету Вільям Річард Морфіл. В Америці — проф. Кларенс Маннінг з Колумбійського університету. Цікаво й те, що в усіх працях у кожній країні автори розвідок чи праць про Шевченка намагаються знайти щось близьке зі своїм Каравеловим чи Ботевим, мадяри — з Петефі, інші — з Пушкіним, Б. Беранже чи Бернсом, Гомером, поляки — з Міцкевичем, але всі вони на перше місце ставлять нашого Шевченка. Чеський письменник і перекладач поем Шевченка Мілан Яріш у передмові до вибраних творів Шевченка каже: «Чехи особливо вдячні Шевченкові за твір «Єретик», де він змалював героїчну постать Яна Гуса, присвятивши поему видатному чеському діячеві – проф. Празького університету Павлові Шафарикові.Відомо також, як сам Шафарик, прочитавши цю поему, був зворушений до сліз. Заслужену оцінку Шевченковій творчості дають і поляки. Польський поет Леонард Севінський ще в 1861 році написав працю про Шевченка, додавши до книжки й переклад «Гайдамаків». У своїй праці він підкреслював; «Велика це людина — Тарас Шевченко, велика вже сама собою, ще вища величчю дум мільйонів, що знайшли свій вияв у натхненній його пісні...» А польський перекладач А. Гожалчинський у передмові до своїх перекладів творів Шевченка, що вийшли в 1862-1873 роках, називає Шевченка «пророком, що тримає лютню і співає народові його власну рідну пісню».
Про світове значення творчості Шевченка добре сказав народний поет Узбекистану, академік Гафур Ґулям: «Вірний і геніальний син українського народу — безсмертний, він належить усім народам, незалежно від того, якою мовою вони говорять і в якій частині земної кулі вони живуть, бо він оспівував і боровся за такі високі, благородні, справді людські ідеали, які безсмертні і які виражають кращі думи, мрії й прагнення всіх народів».
Герой, чиє ім'я стоїть в назві твору, займає в ньому особливе місце, серед інших героїв «Слова ...» його образ особливо яскравий і виразний. Мені здається, що саме князь Ігор, особистість складна і суперечлива, найбільш близький сучасній людині, а тому викликає щирий інтерес, хоча він відділений від нас величезної тимчасової дистанцією.
Ставлення автора «Слова ...» до руських князів, зображеним в ньому двоїста, що позначилося і в образі князя Ігоря. З одного боку, автор бачить в князів представників Русі, він їм співчуває, пишається їх успіхами і переживає за невдачі. З іншого боку, він засуджує їх егоїзм, розбрат і місницькі політику, їх небажання відстоювати общерусские інтереси .. На прикладі походу на половців Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича автор показує, до чого призводить відсутність єднання, а тому для вираження головної ідеї «Слова. .. »образ князя Ігоря має дуже велике значення.
Ігор діє за формулою: «ми собе, а ти собе». Він йде в похід на половців один, а тому і терпить поразку. Святослав Київський, з яким солідарний автор, говорить Ігорю, що він самостійно відправляється в похід тому, що шукає собі славу, яку не бажає ні з ким ділити, крім кількох вірних йому князів:
Русичі великі поля червленими щитами перегородили,
Шукаючи собі честі, а князю - слави.
Хоробрий, але недалекоглядний Ігор йде в похід, не дивлячись на те, що з самого початку його попереджають про поразку численні «знамення»:
Сонце йому тьмою путь заступало;
Ніч стогонами грози птахів пробудила;
Свист звіриний встав,
Збив див -
Кличе з верху дерева,
Велить прислухатись ...
Але Ігор не бажає нічого і нікого слухати, він вірить в свою зірку і з невеликим загоном соратників йде в похід. Він, безумовно, любить батьківщину, але бажання особистої слави «заступає йому знамення». Перед походом він звертається до своєї дружини:
Краще адже убитим бути,
Чим полоненим бути;
Сядемо ж, брати,
На бистрі коні
Так подивимося хоч
На синій Дон.
Фінал оповідання дає дещо інший поворот в трактуванні образу князя Ігоря. Переломним моментом служить центральний епізод третій частині -плач Ярославни, юної дружини Ігоря, яка представляє собою образ ідеальної російської жінки. Вона оплакує не тільки полон чоловіка, але сумує про всіх полеглих російських воїнів. У народно-пісенних традиціях вона кличе на до сили природи: «вітер, вітрило», Дніпро Словутич, «світле і Трисвітлого сонце». Її плач - це дивовижне по красі і виразності символічне уособлення плачу всій землі Руській про загиблих і полонених своїх захисників.
Але плач Ярославни має і ще одну дуже важливу функцію: він покликаний освятити втеча Ігоря з полону, що вважалося вчинком, що завдає шкоди честі князя. Тут його втеча як би освячено космічними, природними силами, які покликані плачем Ярославни.