Оксана Забужко: После 1991 года Украина не того пути, который Польша. Впрочем, польский опыт коммунизма в сравнении с украинским намного короче, коммунизм в Польше не оказался столь разрушителен для национальной ткани. Украинцам еще 30 лет назад приходилось доказывать, что они народ. Кажется, в 1984 году Милан Кундера дал на Западе интервью, в котором он говорил о том, как после 1968 года в Чехословакии в результате сильной русификации начался процесс размывания национальной идентичности. Кундера опасался, что чехи могут вскоре прекратить свое существование как народ и что никто в Европе этого не заметит. Он ссылался на более раннее, по его мнению, «исчезновение 40 миллионов украинцев». Я помню, какой болью отозвались во мне его слова, потому что мы, украинцы, никуда не исчезли, хотя и должны были бы, учитывая историю ХХ века. До сих пор на Украине нет исторической матрицы, которая смогла бы заменить советскую. После 1991 года некому было этим заняться. На момент провозглашения декларации независимости Украина была не готова к этому ни институционально, ни кадрово, ни интеллектуально. По этой причине был выбран самый простой путь: переформатирование прежних коммунистических элит в постколониальные. Для Украины Союз не закончился в 1991 году, а оставленных советской системой авгиевых конюшен никто не расчистил. Из всех незавершенных дел отсутствие общественной памяти — настоящее проклятие. Это относится как к конкретным людям, так и к нациям. Большевики это прекрасно понимали, поэтому прервали связь между поколениями и объявили войну «проклятому ». Чем короче у общества память, тем проще им манипулировать, а у нашего общества хроническая амнезия.
Украинцам все время приходилось бороться за собственную историю, за чтение книг о ней. Еще поколение моих родителей помнит, как за это сажали в тюрьму. Кроме того, с 1991 года идет война за память. Этот процесс фрагментарен, до цельного повествования еще далеко.
Вплоть до середины 2000-х годов, до оранжевой революции, украинские архивы были закрыты, борьба за их открытие началась при президенте Викторе Ющенко. Сегодня во главе государственной архивной службы Украины стоит коммунистка, член Коммунистической партии Украины Ольга Гинзбург. В 2008 году отчаянные письма украинской интеллигенции к тогдашнему премьеру Юлии Тимошенко с снять Гинзбург с этого поста ни к чему не привели. Речь прежде всего о символическом значении этого факта. Представьте на секунду, что во главе польского Института национальной памяти стоит кто-то из бывшей команды генерала Войцеха Ярузельского. Гинзбург занимала эту должность и при «оранжевом» правительстве, и при Януковиче. Когда историк Владимир Вятрович возглавил архив Службы безопасности Украины во время правления Виктора Ющенко, он думал, что там появится группа молодых украинских историков, которые рьяно примутся заполнять белые пятна в украинской истории. Но довольно скоро стало понятно, что этого не произошло. Причиной тому отсутствие реформ в украинском образовании.
Ее реформа вряд ли возможна в ситуации, когда во многих академических центрах по-прежнему работают те же люди, что и при СССР, люди, которые в 90-е годы века быстрый путь от «научного коммунизма» к «научному национализму».
Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.
Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя.
Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.
Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя.
Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці.
Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.
Оксана Забужко: После 1991 года Украина не того пути, который Польша. Впрочем, польский опыт коммунизма в сравнении с украинским намного короче, коммунизм в Польше не оказался столь разрушителен для национальной ткани. Украинцам еще 30 лет назад приходилось доказывать, что они народ. Кажется, в 1984 году Милан Кундера дал на Западе интервью, в котором он говорил о том, как после 1968 года в Чехословакии в результате сильной русификации начался процесс размывания национальной идентичности. Кундера опасался, что чехи могут вскоре прекратить свое существование как народ и что никто в Европе этого не заметит. Он ссылался на более раннее, по его мнению, «исчезновение 40 миллионов украинцев». Я помню, какой болью отозвались во мне его слова, потому что мы, украинцы, никуда не исчезли, хотя и должны были бы, учитывая историю ХХ века. До сих пор на Украине нет исторической матрицы, которая смогла бы заменить советскую. После 1991 года некому было этим заняться. На момент провозглашения декларации независимости Украина была не готова к этому ни институционально, ни кадрово, ни интеллектуально. По этой причине был выбран самый простой путь: переформатирование прежних коммунистических элит в постколониальные. Для Украины Союз не закончился в 1991 году, а оставленных советской системой авгиевых конюшен никто не расчистил. Из всех незавершенных дел отсутствие общественной памяти — настоящее проклятие. Это относится как к конкретным людям, так и к нациям. Большевики это прекрасно понимали, поэтому прервали связь между поколениями и объявили войну «проклятому ». Чем короче у общества память, тем проще им манипулировать, а у нашего общества хроническая амнезия.
Украинцам все время приходилось бороться за собственную историю, за чтение книг о ней. Еще поколение моих родителей помнит, как за это сажали в тюрьму. Кроме того, с 1991 года идет война за память. Этот процесс фрагментарен, до цельного повествования еще далеко.
Вплоть до середины 2000-х годов, до оранжевой революции, украинские архивы были закрыты, борьба за их открытие началась при президенте Викторе Ющенко. Сегодня во главе государственной архивной службы Украины стоит коммунистка, член Коммунистической партии Украины Ольга Гинзбург. В 2008 году отчаянные письма украинской интеллигенции к тогдашнему премьеру Юлии Тимошенко с снять Гинзбург с этого поста ни к чему не привели. Речь прежде всего о символическом значении этого факта. Представьте на секунду, что во главе польского Института национальной памяти стоит кто-то из бывшей команды генерала Войцеха Ярузельского. Гинзбург занимала эту должность и при «оранжевом» правительстве, и при Януковиче. Когда историк Владимир Вятрович возглавил архив Службы безопасности Украины во время правления Виктора Ющенко, он думал, что там появится группа молодых украинских историков, которые рьяно примутся заполнять белые пятна в украинской истории. Но довольно скоро стало понятно, что этого не произошло. Причиной тому отсутствие реформ в украинском образовании.
Ее реформа вряд ли возможна в ситуации, когда во многих академических центрах по-прежнему работают те же люди, что и при СССР, люди, которые в 90-е годы века быстрый путь от «научного коммунизма» к «научному национализму».
Сучасну українську культуру важко уявити без творчої спадщини Кобзаря — великого українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Саме він перетворив українську літературу на явище всесвітньої літератури. У його творчості найвиразніше проявилося те, що потім стало важливим, провідним для передових українських письменників другої половини XIX — початку XX століть — народність і реалізм. Творчий геній дозволив Кобзареві залишити нащадкам не тільки літературні твори найвищого ґатунку, а й значний доробок живописних і графічних робіт.
Через усю творчість Тараса Григоровича червоною ниткою пролягла любов до України та її багатостраждального народу. Та однією з центральних тем його поетичних і художніх творів є тема трагічної долі жінки — сестри, матері — у тогочасному суспільстві. І коли цей найчистіший образ, ця своєрідна ікона весь час плюндрується, весь час терпить знущання, поет не може залишатися осторонь. Жіноча доля для Шевченка — не просто одна з тем його творчості. Це справді незагоєна рана поетової душі. Образ жінки-кріпачки нерозривно поєднаний у нього з образом власної матері, яку "ще молодою — у могилу нужда та праця положила", та рідних сестер — Катрі, Ярини, Марії, які "у наймах виросли", та в яких "у наймах коси побіліли". Доля жінки у кріпосницькому суспільстві була просто нестерпною, і Шевченко був одним із перших, хто зібрав воєдино всі страждання закріпачених жінок і вголос заговорив про них, виступив на захист жіночих прав. Навіть назви творів, присвячених жінкам, — "Сова", "Наймичка", "Відьма", "Слепая" — свідчать про невеселе, трагічне їх життя.
Одним із кращих творів Шевченка, присвячених жіночій долі, можна вважати поему "Катерина". У поемі відтворено одну з характерних проблем тогочасного суспільства — долю збезчещеної дівчини. Уже з перших рядків поет звертається до дівчат: "Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями..." Далі Шевченко розповідає про трагічну долю дівчини-покритки, майбутньої матері. Катерина виросла в селянській родині, змалку звикла працювати, а тепер їй доводиться просити милостиню, щоб хоч якось вижити. Природний сором, гордість відступають перед любов'ю до дитини. Доля зводить Катерину з коханим — батьком її дитини. Вона, боса, вибігає йому назустріч, прагне викликати почуття якщо не любові, то принаймні жалю — не до себе, до сина. Та байдуже москалеві й до Катерини, і до сина. Бідолашна ладна навіть пожертвувати власним життям, аби врятувати дитину від ганьби.
Самопожертва — це риса, яка притаманна багатьом жінкам-матерям у творчості Кобзаря. Згадаймо хоча б поему "Наймичка". Ганна, мати-одиначка, розуміючи, що з нею син буде приречений на злиденне життя, сповнене приниження й страждань, вирішує підкинути його бездітним літнім людям, а сама наймається до них служницею, аби хоч так бути ближчою до сина, нехай навіть не маючи права назвати його власною дитиною й не чути від нього найсолодшого слова — "мамо"... Мати-вдова тяжко працює, аби її дитина не залишалася неписьменною, як вона сама (поема "Сова"): "І день, і ніч працювала, Подушне платила, Щоб і воно, удовине, До школи ходило". Та, на жаль, матері не судилося побачити щасливої долі своєї дитини: син виріс, і його забирають у солдати. Нещасна жінка, залишившись сама, божеволіє з горя, голосить, мов сова, образ якої стає тут синонімом горя.
Жіночі образи, жіночі долі яскраво зображені не тільки в поемах. Вірш "Сон" ("На панщині пшеницю жала...") розповідає всього лише про один день із життя жінки-матері: кріпачка з немовлям на руках змушена ходити працювати на панське поле, намагаючись хоч трошки часу приділити дитині. Уві сні стомлена мати бачить свого сина дорослим, щасливим; бачить у своїх снах-мріях, що син працює не на панському лані, а на власному полі. Та дійсність не залишає місця мріям, і мати-кріпачка знову повертається до своєї тяжкої праці.
Долі дівчат, які потерпали від нещасного кохання, болем відгукувалися в серці Кобзаря й знайшли відображення у віршах і баладах "Причинна", "Тополя", "Лілея", "Утоплена", "Русалка"... Образи жінок і дівчат у творчості поета не тільки трагічні, їм притаманні найкращі риси людського характеру: чуйність, щирість, самопожертва, доброта. І заслуга Шевченка в тому, що він підняв образ жінки-матері, жінки-кріпачки на п'єдестал чистоти почуттів, моральної краси й материнської величі. Жінка з дитиною на руках завжди була для Шевченка уособленням мадонни, світлим і щирим образом, символом чистоти й святості:
Нічого кращого немає,
Як тая мати молодая
З своїм дитяточком малим.
Невмирущі Шевченкові рядки: "І на оновленій землі Врага не буде супостата, А буде син, і буде мати, І будуть люде на землі" стали своєрідним символом віри для багатьох поколінь справжніх, щирих українців. І дай Боже, щоб вони стали дійсно пророчими.