Доброта, любов, чуйнiсть, поряднiсть, самопожертва Ї в наш час цi слова стали майже анахронiзмами. Iснує така думка, що суспiльство деградує через соцiально-економiчнi чинники. Але ж за часiв вiйни були не кращi умови життя: людина вмить могла втратити все: рiдних, дiм i попри те залишалася Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой однойменноï повiстi Григора Тютюнника. Хлопець, залишившись сиротою, рiс в свого дядька Кирила, який любив його i балував як мiг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася неабияка роль (слiдкував за навчанням у школi, привчав до самостiйностi). Напевне, саме любов i виховання дядька витворили з Климка тi людськi риси, якi цiняться понад усе: здатнiсть любити i турбуватися про ближнього вiд усього серця, аж до самопожертви. Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Пiсля смертi дядька його за до себе жити чужi люди, однак вiн вiдмовився, щоб не обтяжувати ïх. Але це дрiбниця в порiвняннi з тим, що зумовило його подорож (а отже i загибель) восени босонiж за 200 км без харчiв. Хлопець пiшов по сiль у Славянськ з Донбасу, щоб потiм вимiняти сiль на ïжу для друга i його дiдуся, а найголовнiше, Ї на молочко для маленькоï донечки своєï вчительки. Тобто вiн вирушив у небезпечну мандрiвку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю близьких могли змусити його до цього? Або потiм, у Славянську, що заважало йому залишитись у тiтки Марини, яка так вмовляла його стати ïï названим сином? I не саме почуття обов’язку i вiдповiдальностi за долю ближнiх штовхало його у зворотнiй шлях, але любов i турбота про тих, якi чекають на нього i на те, що вiн принесе, як порятунку. I тому хлопець навiть не дочекався повного одужанняЇ вирушив у дорогу. I останнiй момент, коли Климко бачить рiдне мiсто i поспiшає додому, на шляху йому трапляється солдат, переслiдуваний нiмцем з кулеметом. I в цей час, як i ранiш, хлопець не думає про небезпеку для свого життя, вiн вказує напрямок, де солдат може заховатися. Мало кому пiд силу взяти на себе той хрест, який з гiднiстю пронiс герой повiстi.
Ї в наш час цi слова стали майже анахронiзмами. Iснує така думка, що суспiльство
деградує через соцiально-економiчнi чинники. Але ж за часiв вiйни були не кращi
умови життя: людина вмить могла втратити все: рiдних, дiм i попри те залишалася
Людиною. Яскравим прикладом цьому може послужити Климко, головний герой
однойменноï повiстi Григора Тютюнника.
Хлопець, залишившись сиротою, рiс в свого дядька Кирила, який любив його i балував
як мiг (привозив гостинець з рейсу), хоча в той же час вихованню надавалася
неабияка роль (слiдкував за навчанням у школi, привчав до самостiйностi). Напевне,
саме любов i виховання дядька витворили з Климка тi людськi риси, якi цiняться
понад усе: здатнiсть любити i турбуватися про ближнього вiд усього серця, аж до
самопожертви.
Але у чому ж виявляється та безмежна любов Климка до людей? Пiсля смертi дядька
його за до себе жити чужi люди, однак вiн вiдмовився, щоб не обтяжувати
ïх. Але це дрiбниця в порiвняннi з тим, що зумовило його подорож (а отже i
загибель) восени босонiж за 200 км без харчiв. Хлопець пiшов по сiль у Славянськ з
Донбасу, щоб потiм вимiняти сiль на ïжу для друга i його дiдуся, а
найголовнiше,
Ї на молочко для маленькоï донечки своєï вчительки. Тобто вiн вирушив у
небезпечну мандрiвку заради чужих людей! Що ж, як не любов та турбота про долю
близьких могли змусити його до цього? Або потiм, у Славянську, що заважало йому
залишитись у тiтки Марини, яка так вмовляла його стати ïï названим
сином? I не саме почуття обов’язку i вiдповiдальностi за долю ближнiх штовхало
його у зворотнiй шлях, але любов i турбота про тих, якi чекають на нього i на те,
що вiн принесе, як порятунку. I тому хлопець навiть не дочекався повного одужанняЇ вирушив у дорогу.
I останнiй момент, коли Климко бачить рiдне мiсто i поспiшає додому, на шляху йому
трапляється солдат, переслiдуваний нiмцем з кулеметом. I в цей час, як i ранiш,
хлопець не думає про небезпеку для свого життя, вiн вказує напрямок, де солдат
може заховатися.
Мало кому пiд силу взяти на себе той хрест, який з гiднiстю пронiс герой повiстi.