Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.
Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.
Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.
Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.
Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.
По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».
Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.
Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.
Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.
Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.
Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.
По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».
Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.
Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.
Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.
Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.
Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.
По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».
Винничук і його тексти є великим курйозом у нинішній українській літературі. Дуже ймовірно, що більшість із нас уперше почула ім’я Ю. Винничука разом із такими його «канонізованими титулами», як еротоман, фантаст, «батько» чорного гумору, містифікатор ще й, попри все (чи то – перш за все), скандаліст. Справді, часто Винничукові твори завершуються не епілогом, а гучною суспільною реакцією (неважливо: позитивною чи негативною). І це, перш за все, стосується тих текстів, що їх письменник називає «фокусами». Нам же вони відомі як містифікації.
Ю. Винничук, без сумніву, майстерний містифікатор. Варто тільки згадати «Плач над градом Кия» Ріангабара і «Пісню світову» Анни Любовичівни, що їх він опублікував як знайдені тексти XIII та XVII століть відповідно. Ці вигадки були настільки успішними, що розкрив їх, врешті-решт, сам Ю. Винничук, а не якийсь інший дослідник чи науковець. Більше того, як достовірні, вони увійшли в науковий світ. Ми й тепер можемо взяти перший том Української літературної енциклопедії (1988 р.) і в словниковій статті «Ірландська література» почитати про поему XIII ст. «Плач над градом Кия», що належить ірландському ченцеві Ріангабару. Або ж у третій книзі «Слова многоцінного», хрестоматії української літератури, ознайомитися з акровіршем XVII ст. «Пісня світова» невідомої (чи краще – майже невідомої?) авторки Анни Любовичівни. Про пристрасть Ю. Винничука до містифікацій свідчать навіть його щоденник «Житіє гаремноє» і роман «Мальва Ланда». Безумовно, їх не можна назвати серйозними вигадками, проте «гра в містифікацію» — чи навіть «гра з реальністю» — тут є.
Автор не тільки обрав ім’я героїні Мальва Ланда, яке насправді належить радянській правозахисниці й учасниці Гельсінської групи в Росії XX ст. Мальві Ноєвні Ланді, він ще й приписав своїй героїні дві поетичні збірки, редактором яких у романі був Остап Грицай – справді український літератор, редактор, перекладач. А «Житіє гаремноє» Ю. Винничук почав друкувати як знайдений щоденник Роксолани! Проте він не так хотів нас переконати у справжності цього «знайденого тексту», як спричинити бурхливий читацький резонанс і розвінчати патріотично-обожнюваний нами образ Роксолани. А ще своїми вигадками він намагався витворити «повну літературу», повправлятися у стилізації, поглумитися з читачів і з читачами, руйнуючи наші стереотипи й горизонти сподівань. Він почав свій «культуротворчий проект» із невидимим грифом «Юрій Винничук презентує», і цей проект триває далі, адже список Винничукових містифікацій не закінчився.
Ми залюбки вірили Ю. Винничуку: і тоді, коли він сказав, що «Плач над градом Кия» – знайдений текст XIII ст., а «Пісня світова» – акровірш XVII ст. , і тоді, коли зізнався, що це обидві його вигадки. Відповідно, сумніву не викликали й інші його слова: «<…> я ще не до всіх містифікацій признався. А до деяких, бачу, що й не варто признаватися, бо воно вже живе незалежно від мене». З’явилося непереборне бажання якось підтвердити це чесне зізнання автора. І аргументи на користь письменника ми намагалися знайти в книгах «Потойбічне», «Огняний змій», «Нічний привид». Це три антології української готичної прози XIX-XX ст., упорядником яких був саме Ю. Винничук. Здебільшого він подавав тексти маловідомих авторів, яких вибирав з української періодики чи іншої літератури XIX-XX ст. Утім, як з’ясувалося, обов’язки його не були обмежені тільки упорядкуванням, перекладом і редакцією вибраних оповідань.
Перевіряючи джерела (ті, з яких Ю. Винничук узяв певні тексти), я змушена була визнати, що знову маю справу з містифікаціями.
По-перше, оповідання «Історія черепа» Ореста Авдиковського. Ю. Винничук подав його за часописом «Галицкая Русь» 1892 року. Проте насправді в цьому виданні вказаний текст відсутній. У даному випадку йдеться про містифікацію твору, адже Орест Авдиковський – особа реальна. Інформацію про нього можна знайти ще в «Енциклопедії українознавства» за редакцією В. Кубійовича 1955 року, а також в Українській літературній енциклопедії і книзі Костя Левицького «Iсторiя полiтичної думки галицьких українців 1848-1914». Навіть у рукописах є збірка його ліричних віршів та новел. Таким чином, Ю. Винничук приписав іншому маловідомому письменникові XIX ст. свій текст! Оповідання «Історія черепа» вже навіть функціонує як твір XIX ст. Ореста Авдиковського: зокрема, на інтернет-сторінках «Архиву фантастики» і, звичайно, «Поступу».