Можливо, я колись прощу,
Але забути це не вдасться;
Біда забрала в мене щастя
Радіти теплому дощу.
Можливо, я колись втомлюсь,
Але забути – не забуду:
Бездомний пес по місту блудить,
І я , як всі, його боюсь.
І двір наш зовсім опустів.
Дітей із Києва вивозять.
У матерів – болючі сльози,
І їм не треба втішних слів.
Можливо, я колись навчусь
Міняти гнів на тиху милість.
А нин : ваша гнилість,
Зійдіть з дороги, бо зірвусь!
Не можу більше біль таїть,
Не тішусь ранньою весною.
Мій світ, як хмара над Десною:
Як зупинилась, так стоїть.
Посеред мирних, добрих днів
Така печаль! Така пекучість!
Не «жить», не «буть», а «брати участь» –
Хтось зручно вигадать зумів.
І замість правди напівправда,
Вриває ниточку добра.
І воду п’ємо із Дніпра,
Яку ніхто вже пить не радить.
І бджоли з вуликів летять
На цвіт чорнобильського саду.
Извини я не знаю