А. Малишко будує твори цього жанру як певну послідовність у розвитку почуттів ліричного героя. Звернемось до "Пісні про рушник”. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги, на якому “росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї”, на якому оживає "і дитинство, й розлука, й ... материнська любов”. Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері - її серце сповнене безмежної любові до дитини. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: "незрадлива ласкава усмішка”, бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; "засмучені очі”, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий і бентежний світ, “в дорогу далеку”, на якій будуть і радість, і смуток, і печаль.
У цьому творі вдало поєдналися задушевність інтонації, загальнолюдська тема материнської любові, традиційний народнопоетичний мотив чекання сина, який автор майстерно втілив в образі рушника, цього неньчиного подарунка, своєрідного спогаду про рідну домівку, матір, отчий край із зеленими лугами та солов’їними гаями:
Я візьму той рушник наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, він відтворює і тему розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.
У багатьох піснях А. Малишка саме якийсь один образ визначає їхній композиційний лад, емоційну тональність і зміст. Цікавим є те, що цей обрав виконує подвійну функцію — конкретну і реальну, тобто розгортається від окремої деталі до вражаючої сили емоційного символу. Хрестоматійними у цьому плані є вже згадуваний образ рушника і білих каштанів — і як окраси Києва, і як спогадів ліричного героя про молодість, кохання, буяння весняних почуттів, стежини в ріднім краї — і як до болю знайомої доріжки біля батьківської хати, і як широкого та складного життєвого шляху.
У "Пісні про вчительку” А. Малишко використовує фольклорний символ зорі, переосмислюючи його, наповнюючи новим змістом — сучасним. Поет із щемом згадує людину, яка багато в чому замінила матір:
Вчителько моя, зоре світова.
Де тебе питать?
Де тебе зустріти?
Пісня пронизана елегійним настроєм, побудована як спогад про дуже світлу і добру людину. Вона звичайна і незвичайна водночас. Звичайна, бо одна в багатьох непримітних людей, чесних, сумлінних, щирих. Незвичайна, бо залюблена у свою справу, в дітей, бо, втративши на війні двох синів, усю себе присвятила учням. І в тому, що змінюються роки, як у калейдоскопі, а ця жінка щороку відкриває двері в клас, щоб потім діти відкрили для себе цілий світ, є природна закономірність:
Знов щебече юнь і цвіте трава.
Пізнаю тебе в постаті несхилій.
Вчителько моя, зоре світова.
Раднице моя На Вкраїні милій!
Неперевершена краса природи і повінь людських почуттів, освячених коханням, ліричні спогади про минуле і філософічні міркування про сенс людського життя — такий тематичний діапазон пісень А. Малишка. їхня чарівність у й довершеності. Внутрішній світ ліричного героя часто розкривається за до окремих пейзажних деталей (стежина “дощами мита перемита, дощами знесена у даль", “сонечко встає, і в росі трава, біля школи в нас зацвітають віти”). Важливу роль відіграє деталь у піснях про кохання:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
Постійні епітети «карії», «білі» наповнюють твір ніжністю, інтимністю.
Найчастіше пісня поета починається а яскравого емоційного образу — білих каштанів, ранній солов’їних. Від нього відштовхується ліричний герой у своїх одкровеннях.
Тонкий ліризм, широта людських почуттів у піснях А. Малишка розкриваються за до довершеної форми. Емоційно наснажені, щирі, місткі за змістом, вони є окрасою духовної скарбниці нашого народу.
Завдання. Висловіть свої міркування: "Боягуз, котрий переміг свій страх - найсильніша людина в світі".
Нещодавно на уроці української літератури я познайомилась із твором "Таємне Товариство Боязгузів", ценральний персонаж якого, хлопчик Клим, з переляканого школяра перетворився на справжнього героя. Клим Джура боявся усього, дозволяв себе ображати. Але в один день він переміг свій страх і став людиною сильною, мужньою та відважною.
Кожен з нас має страхи, які нівечать наше життя. І ми знаємо, як складно перемогти себе. "Боягуз, котрий переміг свій страх - найсильніша людина в світі". Це дійсно так. Якщо ти повірив у себе, у свої сили, впевнено дійшов мети, то ти заслуговуєш поваги. Це означає, що перед нами духовно сильна, незламна та вольова людина, яка завжди отримає те, чого хоче.
P.S если что это не моё решение, но я его нашел и оно было проверенно экспертом
А. Малишко будує твори цього жанру як певну послідовність у розвитку почуттів ліричного героя. Звернемось до "Пісні про рушник”. Ліричний герой з великою теплотою згадує рідну матір, її безсонні ночі над колискою сина, її намагання прилучити дитину до всього прекрасного, людяного, її сокровенне бажання бачити свою дитину щасливою, не обійденою долею. Ненька дарує синові рушник, вишиваний як символ життєвої дороги, на якому “росяниста доріжка, і зелені луги, й солов'їні гаї”, на якому оживає "і дитинство, й розлука, й ... материнська любов”. Так А. Малишко поглиблює образ рушника, запозичений із народної творчості. Проте головним у поезії є образ найближчої і найсвятішої людини — образ матері - її серце сповнене безмежної любові до дитини. І цю рису душі поет передає економними, але надзвичайно місткими деталями: "незрадлива ласкава усмішка”, бо мати вміє і прощати, і наставляти, і жаліти; "засмучені очі”, бо рідна ненька відриває від свого серця дитину, посилає її у широкий і бентежний світ, “в дорогу далеку”, на якій будуть і радість, і смуток, і печаль.
У цьому творі вдало поєдналися задушевність інтонації, загальнолюдська тема материнської любові, традиційний народнопоетичний мотив чекання сина, який автор майстерно втілив в образі рушника, цього неньчиного подарунка, своєрідного спогаду про рідну домівку, матір, отчий край із зеленими лугами та солов’їними гаями:
Я візьму той рушник наче долю,
В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.
І на тім рушникові оживе все знайоме до болю:
І дитинство, й розлука, і вірна любов.
Поет змушує кожного згадати своє дитинство, молоді літа, прощання з отчим порогом і матір’ю, він відтворює і тему розлуки, і передчуття майбутніх незвіданих доріг, і материнську тривогу за долю дитини.
У багатьох піснях А. Малишка саме якийсь один образ визначає їхній композиційний лад, емоційну тональність і зміст. Цікавим є те, що цей обрав виконує подвійну функцію — конкретну і реальну, тобто розгортається від окремої деталі до вражаючої сили емоційного символу. Хрестоматійними у цьому плані є вже згадуваний образ рушника і білих каштанів — і як окраси Києва, і як спогадів ліричного героя про молодість, кохання, буяння весняних почуттів, стежини в ріднім краї — і як до болю знайомої доріжки біля батьківської хати, і як широкого та складного життєвого шляху.
У "Пісні про вчительку” А. Малишко використовує фольклорний символ зорі, переосмислюючи його, наповнюючи новим змістом — сучасним. Поет із щемом згадує людину, яка багато в чому замінила матір:
Вчителько моя, зоре світова.
Де тебе питать?
Де тебе зустріти?
Пісня пронизана елегійним настроєм, побудована як спогад про дуже світлу і добру людину. Вона звичайна і незвичайна водночас. Звичайна, бо одна в багатьох непримітних людей, чесних, сумлінних, щирих. Незвичайна, бо залюблена у свою справу, в дітей, бо, втративши на війні двох синів, усю себе присвятила учням. І в тому, що змінюються роки, як у калейдоскопі, а ця жінка щороку відкриває двері в клас, щоб потім діти відкрили для себе цілий світ, є природна закономірність:
Знов щебече юнь і цвіте трава.
Пізнаю тебе в постаті несхилій.
Вчителько моя, зоре світова.
Раднице моя На Вкраїні милій!
Неперевершена краса природи і повінь людських почуттів, освячених коханням, ліричні спогади про минуле і філософічні міркування про сенс людського життя — такий тематичний діапазон пісень А. Малишка. їхня чарівність у й довершеності. Внутрішній світ ліричного героя часто розкривається за до окремих пейзажних деталей (стежина “дощами мита перемита, дощами знесена у даль", “сонечко встає, і в росі трава, біля школи в нас зацвітають віти”). Важливу роль відіграє деталь у піснях про кохання:
Ми підем, де трави похилі,
Де зорі в ясній далині,
І карії очі, і рученьки білі
Ночами насняться мені.
Постійні епітети «карії», «білі» наповнюють твір ніжністю, інтимністю.
Найчастіше пісня поета починається а яскравого емоційного образу — білих каштанів, ранній солов’їних. Від нього відштовхується ліричний герой у своїх одкровеннях.
Тонкий ліризм, широта людських почуттів у піснях А. Малишка розкриваються за до довершеної форми. Емоційно наснажені, щирі, місткі за змістом, вони є окрасою духовної скарбниці нашого народу.
Объяснение:
Завдання. Висловіть свої міркування: "Боягуз, котрий переміг свій страх - найсильніша людина в світі".
Нещодавно на уроці української літератури я познайомилась із твором "Таємне Товариство Боязгузів", ценральний персонаж якого, хлопчик Клим, з переляканого школяра перетворився на справжнього героя. Клим Джура боявся усього, дозволяв себе ображати. Але в один день він переміг свій страх і став людиною сильною, мужньою та відважною.
Кожен з нас має страхи, які нівечать наше життя. І ми знаємо, як складно перемогти себе. "Боягуз, котрий переміг свій страх - найсильніша людина в світі". Це дійсно так. Якщо ти повірив у себе, у свої сили, впевнено дійшов мети, то ти заслуговуєш поваги. Це означає, що перед нами духовно сильна, незламна та вольова людина, яка завжди отримає те, чого хоче.
P.S если что это не моё решение, но я его нашел и оно было проверенно экспертом