Мої роздуми над твором В. Дрозда «Білий кінь Шептало». «Супроти вітру довго не пробіжиш і розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись в душі вільнім, аніж бути скореним насправжки». З точки зору композиції, логічніше було почати твір якимось вступом, можливо, розповіддю про біографію письменника чи про літературний процес того часу. Але я відразу виніс на початок свого твору тезу, яка не дає мені спокою. Перш ніж ми почали обговорювати цей твір у класі, ми встигли обмінятися враженнями з іншими учнями. Я зі здивуванням дізнався, що більшість з них сприймає новелу про коня Шептала як новелу про життя тварини, тобто буквально, прямолінійно, якщо не сказати — надто буквально. Але мені здалося, що цей твір символічний і зовсім не про тварину в ньому йдеться. Я вважаю, що за образом Шептала стоїть глибока алегорія. Шептало — уособлення людської душі, її вагань та поневірянь: прагнення волі чи підкорення силі обставин? Протест чи конформізм? Цитата, винесена мною на початок твору, спричинила глибокі й серйозні роздуми. Але, чи не вперше, я не маю категоричного судження, впевненої власної позиції. Тож я нічого не стверджуватиму, але спробую подумати просто в цьому творі. Є проблеми, про які ти б ніколи й не замислився: якісь конкретні реальні речі до часу видаються важливішими. Але отак, майже випадково, зіткнувшись із цим, я не можу лишитись осторонь... Головний герой новели (дивно говорити так про тварину, але його непроста душа, сповнена цілком людських переживань та вагань, дає нам таке право) наприкінці твору таки повертається до свого хазяїна Степана. Втеча на волю видається нібито стихійною дією, він радий ткнутися мордою в руки Степана, не боїться й майбутніх сварок чи навіть ударів. Мені було боляче це читати. Це не історія про безмежну довіру тварини до людини чи щось таке, а історія про викривлення, приручення гордої красивої душі. Принаймні така моя думка. Це історія підкорення, навіть поневолення. 1 якщо спочатку це поневолення було тільки формальним, то наприкінці воно стало остаточним, бо неволя — не жердини, з яких складається загорожа, неволя — всередині... Те саме з людиною. Не в змозі надалі чинити опір, людина думає, що «розумніше до часу прикинутися скореною, лишившись в душі вільною, аніж бути скореною насправжки». Але де ж гарантія, що роль, маска не стане сутністю, шо дух волі не загубиться, не вивітриться? То як? Краще удати з себе скореного? Чи треба бігти проти вітру проти течії? Це не питання відірваної від життя філософії, це питання світогляду, життєвої позиції, питання нагальне, якщо можна так сказати... Скільки разів ми ставимо його собі, але ніколи не доходимо до широкого узагальнення. Таке узагальнення підказав мені твір Володимира Дрозда. Поки що я не маю повної, остаточної відповіді на це питання, але шукатиму її і не полишу своїх роздумів на півдорозі... Вийшло так, що в моєму творі значно більше питань, аніж відповідей. На жаль чи на щастя, в житті теж значно більше питань, аніж відповідей. Я схиляюсь до позиції опору, протесту, боротьби. І тут ховається небезпека: чи не виллється це все у звичайний максималізм, загальне заперечення, боротьбу всіх проти всіх? От... І знов питання. Важко дати відповідь за такий короткий проміжок часу, у такому короткому творі. Нелегко й взагалі знайти ці відповіді. Твір В. Дрозда незвичайний, він вражає своєю глибиною і не залишає байдужим. Я сподіваюсь, шо, перечитавши його ще раз, я осягну більше, відкрию, можливо, приховані підтексти. Сподіваюсь, що хоча мої роздуми й не принесли поки що бажаного результату, але її думки та почуття, що їх викликав у мене твір «Білий кінь Шептало» Володимира Дрозда, до мені колись краще зрозуміти себе, розібратися в певних життєвих ситуаціях.
Как часто мы задумываемся о нашей жизни? В коротких передышках между бесконечным марафоном в погоне за тем, что нам на самом деле не нужно? Или же и вовсе забываем о простых человеческих истинах, подменяя их фальшивыми стереотипами, активно насаждающимися извне. Мы становимся сухими, черствыми, пустыми… Эту печальную тенденцию подметил Антуан де Сент-Экзюпери. Его стремление заставить людей вновь задуматься о том, что на самом деле важно в человеческой жизни нашло отражение в великолепной философской сказке «Маленький принц». Главный герой глазами ребенка, порой гораздо более мудрого, нежели взрослый, в очередной раз напоминает о том, что должно быть в приоритете у человека: понимание, гармония с окружающим миром радоваться таким простым вещам, которые не купишь ни за какие деньги: рассвет, аромат цветка, сияние звезд. И главное – любовь и дружба. Именно эти простые истины дают возможность душе стать чище, взять ответственность за жизнь и заботу о другом человеке: «Ты навсегда в ответе за всех, кого приручил». Примечательно, что эти слова принадлежат Лису, с которым подружился Маленький принц и который символизирует саму дружбу в самом прекрасном ее проявлении. Автор в очередной раз подчеркивает, насколько важно иметь настоящего друга, так как именно он открыть человеку глаза и принять правду. А правда состоит в том, что «Зорко одно лишь сердце. Самого главного глазами не увидишь...» Трогательная, легкая для восприятия и удивительно глубокая по смыслу, эта сказка вновь и вновь заставляет читателя посмотреть на себя со стороны, прислушаться к своему сердцу и понять, насколько уникальна человеческая душа и как важно сохранить ее чистой и светлой, как у ребенка.
