Ще перебуваючи на засланні, Шевченко рвався всіма помислами на «сердешну Україну», до рідного народу. «О моя бедная, моя прекрасная, моя милая родина! Скоро ли я вздохну твоим живительным, сладким воздухом?» — писав він в останній рік заслання в Новопетровському укріпленні (V, 68).
Мрія про подорож на Україну з новою силою ожила після повернення із заслання. Це не тільки бажання поглянути на Дніпро, на мальовничі степи, на стародавні могили, милуватися красою рідної природи. Поїздка стимулювалася головним чином прагненням зустрітися з народом, глибше пізнати його життя, думи, настрої, збагнути, що можна й треба зробити для визволення уярмленого народу. Але поки йшла тяжба з цензурою, поет не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати на Україну. Тільки 5 травня 1859 р. він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців для «поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури». Чому саме 5 травня? Очевидно, тому, що саме в цей день Петербурзький цензурний комітет передав у Головне цензурне управління доброзичливий відзив С. Палаузова на твори Шевченка.
С. Палаузов був людиною прогресивних поглядів, щиро співчував піднесенню демократичного руху, підтримував дружні контакти з передовими письменниками й громадськими діячами, зокрема із співробітниками журналу «Современник». Згодом, коли заарештували М. Михайлова, він разом з М. Некрасовим, М. Добролюбовим, братами В. і М. Курочкіними підписав петицію на захист заарештованого. Промовистим є і той факт, що С. Палаузов прийняв від Шевченка на рецензування не друковані примірники «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Гамалії», а рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Учень О. Бодянського, щирий прихильник ідеї слов’янської єдності, він, без сумніву, добре знав українського поета і, як видно з відзиву, високо цінував його твори. Дружні, ділові зв’язки С. Палаузов підтримував і з Д. Кожанчиковим, якого, /438/ очевидно, інформував про цензурні справи з творами Шевченка. Ще 25 березня 1859 р. у листі до М. В. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде на Україну.
В Академії мистецтв прохання Шевченка не залежалося. Того ж таки 5 травня 1859 р. віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу, де зазначалося: «Не удовлетворяя Шевченко сам собою, имею честь испрашивать по содержанию оной разрешения вашего сиятельства» 1. Але канцелярія міністра імператорського двору, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Згідно з резолюцією В. Адлерберга від 6 травня 1859 р. через деякий час вона надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні. 12 травня на ньому з’явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 р. Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу про дозвіл опальному поету виїхати на Україну. Справа затягувалася. У листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 р. Шевченко скаржився: «...заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать» (VI, 230).
Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?
У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.
Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за до слів і тільки слів.
Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи гати збоку?
Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.
Я ненавиджу слово «успіх»
У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?
Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.
Мрія про подорож на Україну з новою силою ожила після повернення із заслання. Це не тільки бажання поглянути на Дніпро, на мальовничі степи, на стародавні могили, милуватися красою рідної природи. Поїздка стимулювалася головним чином прагненням зустрітися з народом, глибше пізнати його життя, думи, настрої, збагнути, що можна й треба зробити для визволення уярмленого народу. Але поки йшла тяжба з цензурою, поет не зважувався починати клопотання про дозвіл поїхати на Україну. Тільки 5 травня 1859 р. він подав заяву в Академію мистецтв з проханням дати йому «вид» на проїзд у Київську, Чернігівську і Полтавську губернії строком на п’ять місяців для «поліпшення здоров’я і малювання етюдів з натури». Чому саме 5 травня? Очевидно, тому, що саме в цей день Петербурзький цензурний комітет передав у Головне цензурне управління доброзичливий відзив С. Палаузова на твори Шевченка.
С. Палаузов був людиною прогресивних поглядів, щиро співчував піднесенню демократичного руху, підтримував дружні контакти з передовими письменниками й громадськими діячами, зокрема із співробітниками журналу «Современник». Згодом, коли заарештували М. Михайлова, він разом з М. Некрасовим, М. Добролюбовим, братами В. і М. Курочкіними підписав петицію на захист заарештованого. Промовистим є і той факт, що С. Палаузов прийняв від Шевченка на рецензування не друковані примірники «Кобзаря», «Гайдамаків» і «Гамалії», а рукописний збірник «Поезія Т. Шевченка. Том первий». Учень О. Бодянського, щирий прихильник ідеї слов’янської єдності, він, без сумніву, добре знав українського поета і, як видно з відзиву, високо цінував його твори. Дружні, ділові зв’язки С. Палаузов підтримував і з Д. Кожанчиковим, якого, /438/ очевидно, інформував про цензурні справи з творами Шевченка. Ще 25 березня 1859 р. у листі до М. В. Максимович Тарас Григорович висловлював сподівання, що до травня закінчить справи з цензурою і тоді поїде на Україну.
В Академії мистецтв прохання Шевченка не залежалося. Того ж таки 5 травня 1859 р. віце-президент Академії Ф. Толстой надіслав листа міністру імператорського двору В. Адлербергу, де зазначалося: «Не удовлетворяя Шевченко сам собою, имею честь испрашивать по содержанию оной разрешения вашего сиятельства» 1. Але канцелярія міністра імператорського двору, у віданні якого перебувала Академія мистецтв, не поспішала. Згідно з резолюцією В. Адлерберга від 6 травня 1859 р. через деякий час вона надіслала подання президенту Академії мистецтв великій княгині Марії Миколаївні. 12 травня на ньому з’явився запис: «Згодна. Марія». Однак коли подання повернулося з резолюцією президента Академії, канцелярія імператорського двору раптом згадала, що 1847 р. Шевченко притягався до слідства у справі кирило-мефодіївців, і запропонувала послати запит до III відділу про дозвіл опальному поету виїхати на Україну. Справа затягувалася. У листі до М. В. Максимович від 10 травня 1859 р. Шевченко скаржився: «...заходився клопотать о паспорті, та й досі ще не знаю, чи дадуть мені його, чи ні. Перше в столицю не пускали, а тепер з ції смердячої столиці не випускають. Доки вони будуть згнущатись надо мною? Я не знаю, що мені робить і що почать» (VI, 230).
Книга – своєрідний міст між читачем і письменником. У читача формується образ автора. А яким Ви бачите свого читача?
У мене небагато читачів, як і в кожного письменника, оскільки читач – це не покупець і не споживач, а книга – не товар. Книги пишуть для споріднених душ, шукають співрозмовника, з яким цікаво, шукають друга. Мені дуже подобаються слова Марселя Пруста: «Книга – дитя самотності і мовчання». Щоб знайти справжніх друзів, треба вміти винести і самотність і мовчання, і не ввести себе й інших у спокусу. Письменник повинний розуміти, що створює не тільки власну репутацію, але і відповідає за душевний стан своїх друзів-читачів.
Коли я починала писати, мене попереджали, як це важко – писати книги. Через багато років я зрозуміла, що саме важко: підтримувати дружбу зі старими читачами і знаходити нових за до слів і тільки слів.
Письменник у суспільстві повинний йти переду, бути в епіцентрі подій чи гати збоку?
Як сказано в Біблії, «немає пророка у своїй батьківщині». Художника, філософа терплять у суспільстві, але він ніколи не повинний усвідомлювати себе його частиною. Він – частина Всесвіту, він – творець, чарівник. І в суспільстві користувачів завжди буде в опозиції. Звідки він буде брати ідеї, думки й образи – неважливо. Він може сидіти біля вікна і бачити більше, ніж інші. І він повинний пам'ятати, що любов до нього може бути пеклом, а ненависть – раєм. Суспільство завжди непередбачуване і небезпечне. Без сильного характеру неможливо стати художником. Поетеса Емілі Діккінсон усе життя прожила в маленькому містечку, де до неї ставилися з легким презирством. Вона писала про квіти, дерева, птахів, анітрошки не задумуючись про те, що це кому-небудь потрібне чи актуальне. А зараз виявляється, що без її віршів світ був би набагато гіршим.
Я ненавиджу слово «успіх»
У якому напрямку зараз іде українська література? Чи почувають сучасні письменники відповідальність за Слово сказане, написане?
Мені здається, наша література схожа на хворого, що розучився рухатися і вирішувати самостійно. Багато молодих письменників упевнені, що тільки та книга добра, котра швидко продається. У них немає друзів серед читачів, є тільки покупці. У них немає друзів серед письменників, є тільки конкуренти. Вони не одержимі духом творчості, а демоном успіху. Вони – частина суспільства, а не частина Всесвіту. Це проблема всієї сучасної світової літератури. У нинішньому суспільстві споживачів книги нав'язують, як предмет розкоші чи наркотик. Мені здається, у книг треба чомусь учитися. Коли книга разом з її автором – голий король, це тільки погіршує людство. Залишається класика. Для читання, осмислення і як еталон. Мені наплювати, що пишуть про наших класиків критики-постмодерністи, я волію пити з джерела, а не зі струмка. Чим більше ми жахаємося провінціалізму, тим більше занурюємося в нього. Але найголовніша проблема – низький художній рівень, глухота і сліпота нашої літератури. Вона не відає про істинні потреби тих, для кого нібито пишуться всі ці книги.