Фантастичний твір Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля» сталв моєю улюбленою книгою після того, як я занурився в його атмосферу. У творі одна незвичайна подія слідує за іншою, ще більш дивною. Неймовірні експерименти, які проводяться вченим, описані так, що стаєш переконаним в можливості їх реального втілення. Саме тому Бєляєв для мене є найкращим російським письменником-фантастом. Я читав багато його творів, але саме цей все одно залишається улюбленим.
Дивно, що головним героєм роману є не людина, а тільки її частина – голова, як це і заявлено в назві твору. Професор Доуель – великий вчений, який ставить наукові експерименти. У нього був помічник, Керн, який не побоявся обернути смерть Доуеля собі на руку. Керн зробив операцію і відділив голову професора від тіла.
З цього моменту голова була поміщена в прозору колбу і опинилася в повній владі злого вченого. Професор був змушений допомагати своєму колишньому союзнику, а тепер ворогові, в його нових експериментах по відділенню голів і пристрої їх життя без тіла.
Керн бажав прославитися, присвоївши собі досягнення іншої людини, але за щасливим збігом обставин йому це не вдалося. Знайшлися люди, готові викрити брехуна і відкрити істину, незважаючи на всі труднощі. Так Керн був виведений на чисту воду, і правда восторжествувала, хоча це призвело до великої жертви. Позбавляючись від доказів, Керн, за до препаратів, змінив до невпізнанності голову професора Доуеля, від цього вона загинула.
Мені здається, що цей, з одного боку, розважальний роман з фантастичним сюжетом можна читати, щоб відпочити і розслабитися, але, з іншого боку, він ненав’язливо вчить однієї простої істини: правда завжди переможе.
Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші "Садок вишневий коло хати". Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії "Хіба самому написать..." він ставить такі проблеми:
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?
Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч "крихітку землі із-за Дніпра". Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:
Може, ще я подивлюся
На мою Україну... —
писав Т. Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі..."
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:
Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії "Заповіт" автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії "Тим неситим очам" Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
Фантастичний твір Олександра Бєляєва «Голова професора Доуеля» сталв моєю улюбленою книгою після того, як я занурився в його атмосферу. У творі одна незвичайна подія слідує за іншою, ще більш дивною. Неймовірні експерименти, які проводяться вченим, описані так, що стаєш переконаним в можливості їх реального втілення. Саме тому Бєляєв для мене є найкращим російським письменником-фантастом. Я читав багато його творів, але саме цей все одно залишається улюбленим.
Дивно, що головним героєм роману є не людина, а тільки її частина – голова, як це і заявлено в назві твору. Професор Доуель – великий вчений, який ставить наукові експерименти. У нього був помічник, Керн, який не побоявся обернути смерть Доуеля собі на руку. Керн зробив операцію і відділив голову професора від тіла.
З цього моменту голова була поміщена в прозору колбу і опинилася в повній владі злого вченого. Професор був змушений допомагати своєму колишньому союзнику, а тепер ворогові, в його нових експериментах по відділенню голів і пристрої їх життя без тіла.
Керн бажав прославитися, присвоївши собі досягнення іншої людини, але за щасливим збігом обставин йому це не вдалося. Знайшлися люди, готові викрити брехуна і відкрити істину, незважаючи на всі труднощі. Так Керн був виведений на чисту воду, і правда восторжествувала, хоча це призвело до великої жертви. Позбавляючись від доказів, Керн, за до препаратів, змінив до невпізнанності голову професора Доуеля, від цього вона загинула.
Мені здається, що цей, з одного боку, розважальний роман з фантастичним сюжетом можна читати, щоб відпочити і розслабитися, але, з іншого боку, він ненав’язливо вчить однієї простої істини: правда завжди переможе.
Відповідь:
Образ України у творчості Т. Шевченка
Тарас Шевченко — вірний син України. Він любив свою Батьківщину, мріяв про її свободу й незалежність. Де б він не був, куди б не закидала його доля, Шевченко завжди згадував рідні місця, прагнув швидше полинути в Україну, зустрітися з однодумцями. Його роздуми над долею народу, любов до Вітчизни, туга й печаль за нею на чужині висловлені в багатьох творах.
У далекому від України Петербурзі, в казематі в уяві Шевченка виникали картини рідного краю, він згадував вишневі садки, облиті білим цвітом, наповнені піснями дівчат. І все це відтворив у невеличкому вірші "Садок вишневий коло хати". Я вражена глибиною любові автора до народу, до природи свого краю. Не сподіваючись більше побачити Україну, він намалював чудову картину:
Садок вишневий коло хати,
Хрущі над вишнями гудуть.
Плугатарі з плугами йдуть,
Співають ідучи дівчата,
А матері вечерять ждуть.
На засланні всі помисли поета були звернені до поневоленого народу України. Поезія Шевченка сповнена роздумами про те, як його твори допомагають рідному краєві, як їх сприймають українці. У поезії "Хіба самому написать..." він ставить такі проблеми:
Для кого я пишу? для чого?
За що я Вкраїну люблю?
Чи варт вона огня святого?
Поет постійно відчуває зв'язок із рідним краєм, виявляє до України синівську любов. Перебуваючи в далеких степах, він прагнув, щоб вітер приніс хоч "крихітку землі із-за Дніпра". Шевченко мріє ще повернутися в Україну, подивитися на її чарівну природу:
Може, ще я подивлюся
На мою Україну... —
писав Т. Шевченко в поезії "Лічу в неволі дні і ночі..."
Кожним рядочком своїх творів великий Кобзар засвідчував любов до України, непереможне бажання бачити її вільною й незалежною. З якою силою і впевненістю було сказано:
Я так люблю
мою Україну убогу,
Що проклену святого Бога,
За неї душу погублю.
Поет був упевнений, що поневолені люди скоро звільняться, настане страшний суд над панами, і на оновленій землі щасливо житимуть українці. Шевченко висловлював бажання бути похованим на могилі серед степу рідної України. У поезії "Заповіт" автор, ніби забувши про особистий мотив, яким розпочав вірш, мріє про те, щоб Дніпро поніс ворожу кров у синє море. Про свою смерть говорить тільки одним словом: поховайте, після чого йде заклик до повстання. У поезії "Тим неситим очам" Шевченко проголошує гімн вільній і щасливій людині.
Любов і віра у світле майбуття українського народу допомагали Шевченкові вистояти, перенести злигодні й поневіряння. Минуло багато часу, але поезії великого Кобзаря й зараз дивують, зачаровують сучасників, вчать відданості країні й безмірної синівської любові до матері-України.
Пояснення: