НАПИСАТИ ПЛАН ДО ЦІЄЇ БІОГРАФІЇ ДАЮ 50Б 10 ПУНКТІВ ЗА 2 ГОДИНИ Василь Дмитрович Герасим’юк народився 18 серпня
1956 року
в місті Караганді в Казахстані, де відбували заслання його батьки.
Дідуся по материнській лінії Василя, чотового1 УПА, й дядька Михайла, рідного
татового брата, який пізніше стане хрещеним батьком майбутнього поета, сталінські
посіпаки запроторили в концтабори. У чужому краю батько, Дмитро Іванович,
який влаштувався водієм, і мати, Марія Василівна, яка тяжко працювала на цементному
заводі, мріяли про повернення до рідної Гуцульщини, яка батькам Василя
здалеку здавалася раєм на землі. На чужині галичанам жилося тяжко, бо умови
існування були просто нестерпними. У поезії «Сімейна хроніка. Початок» поетові
вдалося передати незламність духу багатьох українських родин, що опинилися на
засланні навіть із немовлятами:
Хіба не вигідно
дві давні гуцульські родини
(трохи в неповному складі)
поселити
на одних двоповерхових нарах
у бараці в Караганді? –
холодна зима сорок сьомого
буде для них теплішою.
Хоч за ними залишено
єдине право – на тиф,
зате мудро враховано психологію:
у горах теж так живуть –
на горі і на долині…
Одне слово, жити можна,
тільки б дитя на горі
не замерзало уві сні,
бо остання грудка захованого цукру
розмокне на долині.
«Довічне поселення», як кара за націоналізм і збройне обстоювання інтересів самостійної
України, було скасоване тільки після смерті Сталіна. Спочатку додому
відпустили діда, потім дядька, а вже після них молода сім’я з двомісячною дитиною
на руках рушила до рідної Прокурави, що на Косівщині. Краса навколишнього світу,
дивовижні гуцульські легенди й вірування ставали підвалинами світогляду майбутнього
поета. Шкільні роки, які минули в рідному селі й у столиці Гуцульщини – місті
Коломиї, лише увиразнили вічні мелодії гір, які пізніше заговорили з поетом мовою
дивовижних віршів. Уже найперші його поезії, опубліковані в районній Косівській
газеті, за філософським осмисленням видавалися творами зрілого автора.
У 1978 році Василь Герасим’юк закінчив філологічний факультет Київського
університету імені Тараса Шевченка. Працював редактором у видавництвах «Молодь
» і «Дніпро», ведучим надзвичайно цікавих програм редакції літератури Національної
радіокомпанії України, ведучим програми «Діалог» на телеканалі
«Культура», редактором журналу «Світовид», довгі роки був незмінним головою
журі Міжнародного конкурсу молодих літераторів «Гранослов».
Уже збіркою «Смереки» (1982), до якої від початку своєї творчості Василь Герасим’
юк ішов десять років, заявив про себе як цілком сформований самобутній поет.
З його віршів Гуцульщина поставала вічною у своїй красі й нескореності Україною.
Магія вірувань і звичаїв гуцулів зачаровувала, утаємничувала, заворожувала елементами
прекрасного й вічного. Навіть назви населених пунктів, гір та урочищ для
людини, яка ніколи не бувала в Карпатах, звучали казково. Герасим’
юкові
Карпати –
це суцільні почуття, відчуття й емоції, а ліричний герой цього поета – сучасний
інтелектуал із душею опришка й унікальною пам’яттю найкращих представників
свого роду. Тож письменнику, нині киянинові, й досі важко позбутися прапрадідівських
уявлень про те, що гравітаційний центр світу – таки в Карпатах:
Космач іноді видається мені
древнішим від Києва…
Коли вже визнаного поета кореспондент «Літературної України» запитав,
чому ж він вибрав із усіх мелодій «мотив отав у Космачі», Василь Герасим’юк відповів:
«Космач – одне з найгарніших сіл України, де збережені ще дохристиянські
традиції». А космацька писанка й космацький узір на вишивках, на думку поета, –
це непроминальний століттями «символ непокори й гідності». Сучасна літературознавиця
Вікторія Копиця зазначила, що Василь Герасим’юк «ревно боронить
від зникнення… первісно-буттєвий світ карпатського краю, виплеканий ним з дитячих
літ».
Водночас поет не може забути, що й у найвіддаленіших гірських селах більшовицька
влада по собі залишала тільки кривди й здирства:
Якщо колгосп імені Лесі Українки
платив твоїй матері...

Ще в радянські часи поетові боліло, що спокушені прибутковим заробітчанством
народні умільці марнували свої таланти, стараючись виготовити якнайбільше
сувенірів, які через такий поспіх, звісно, зі справжнім мистецтвом не мали нічого
спільного:
Я напишу такі вірші,
від яких всохнуть руки гуцулові,
якщо він робитиме
50 сувенірів щодня.
Василь Герасим’юк – автор поетичних збірок «Смереки» (1982), «Потоки» (1986),
«Космацький узір» (1989), «Діти трепети» (1991), «Осінні пси Карпат» (1999),
«Серпень за старим стилем» (2000), «Поет у повітрі» (2002), «Була така земля»
(2003), «Папороть» (2006), «Смертні в музиці» (2007), «Кров і легіт» (2014). Кожна
з цих книжок ставала подією в українській літературі. Поет удостоєний багатьох
літературних нагород: премії «Благовіст» (1993), премії імені Павла Тичини (1998),
премії «Князь роси» імені Тараса Мельничука (2006), премій імені Леоніда Вишеславського

Така вже доля української землі, що впродовж століть вона не знала спокою від численних ворогів, які шматували і нівечили її, руйнуючи міста і села, поневолюючи людей. Ці трагічні сторінки історії розгортаються перед нами у народних думах та піснях. Зокрема, значну частину фольклорних творів присвячено героїчній боротьбі славетних українських лицарів за волю, оборонців рідного краю — запорозьких козаків.

Україна довго чекала на них, бо не мала жодного захисту для своїх кордонів. Це дозволяло нападникам безкарно грабувати те, що добувалося тяжкою працею. Турки і татари не тільки спустошували землі, але й нищили та гнали у неволю український люд, а насамперед — молодь.

Зажурилась Україна,

Бо нічим прожити,

Витоптала орда кіньми

Маленькії діти, Котрі молодії —

У полон забрато;

Як заняли, той погнали

До пана, до пана.

І гинули невільники по в'язницях "царгородів" та "трапезондів", вмирали від надлюдських мук на галерах, а чорноброві українські красуні ставали наложницями в чужинських гаремах.

І переповнилася чаша народного болю та гніву. На захист рідного краю стало запорозьке козацтво. Цій славній сторінці української історії присвячено багато народних дум та пісень: "Пісня про Байду", "Дума про козака Голоту", "Дума про Самійла Кішку" та інші. У них козак замальовується як мужній воїн, який "не боїться ні огня, ні меча, ні третього болота" і завжди готовий прийти на до рідній землі. Проте народному оборонцеві всюди загрожує небезпека. У "Думі про козака Голоту" його хоче захопити в полон і продати у неволю татарин:

Я те бачу: в чистім полі не орел літає —

То козак Голота добрим конем гуляє.

Я його хочу живцем у руки взяти

Да в город Килію запродати.

Козаки виявляють у цій боротьбі шляхетність, "ні города, ні села не займають", а нападникам дають рішучу відсіч, бо так велить справедливість. Та буває, що герої потрапляють у полон, і тоді женуть їх у турецьку неволю разом із земляками, яких вони не змогли визволити. Трагічну долю невільників також оспівано в думах та піснях:

Тяжка неволя добре далась знати:

Кайдани руки та ноги повривали,

Сирая сириця тіло козацьке-молодецьке

До жовтої кості проїдала...

Але й у турецькій неволі лицарі пам'ятають свою батьківщину і всім серцем прагнуть до неї. Вороги сподіваються, що змусять козаків схилитися перед ними, зректися християнської віри, але герої вважають за краще прийняти муки, вибрати смерть, але не скоритися. Так загинув оспіваний у думі Байда.

Ті, що залишалися живими, докладали всіх зусиль, аби утекти, повернутися додому, як це вдалося зробити героям "Думи про втечу трьох братів з Азова, з турецької неволі". Самійло Кішка, гетьман запорозький, захопив з побратимами галеру, на якій вони були невільниками. Воїни прагнуть помститися ворогам, тому після звільнення не повертаються додому, а, переодягнувшись у турецький одяг, нападають на ворожі кораблі.

Минав час, а ворогів не меншало. Над Батьківщиною нависла небезпека польського поневолення. Оборонці рідного краю знову протиставили загарбницьким намірам чужинців свою гідність і відвагу.

У думах та піснях, присвячених часам Хмельниччини ("Ой Богдане, батьку Хмелю", "Дума про Івана Богуна", "Чи не той то хміль" та інших), бачимо образи гетьмана Богдана Хмельницького та його військових соратників. Цих народних улюбленців, які очолили рух за волю та незалежність України, змальовано як мудрих ватажків, завзятих воїнів, полум'яних патріотів та надійних оборонців українських свобод:

Чи не той то хміль,

Що коло тичин в'ється?..

Ой той то Хмельницький,

Що з ляхами б'ється.

…

— А я ляхів не боюся

І гадки не маю

За собою великую

Потугу я знаю...

Історія України написана слізьми народними, проте багато в ній і героїчних подій. Народна творчість розповідає про них прийдешнім поколінням, плекаючи в них любов до рідного краю та гордість за наших славних предків, які наклали головами в нерівній борні, відстоюючи свою волю та незалежність.

Образ української жінки в історичних піснях, думах та піснях Марусі Чурай 

У народних історичних піснях, баладах і думах, що є унікальним жанром української народної творчості, народ відобразив безліч яскравих людських образів. Багато з них були воїнами, що захищали рідну землю від ворогів; є у цих творах і жіночі образи, бо ж не можна уявити воїна без матері, дружини або коханої. 

Образи жінок у українській пісенній спадщині дуже різні. Це і дівчина, що чекає свого коханого з походу, і мати, що сумує за загиблим сином, і дружина, що проводжає чоловіка у похід. Дуже яскравий жіночий образ ми бачимо у думі про Марусю Богуславку, полонянку, яка до своїм братам втекти з неволі, а сама лишилася сумувати за втраченою вітчизною.   

Багато виразних, живих, образів українських жінок ми бачимо у піснях Марусі Чурай - напівлегендарної співачки і поетеси часів Хмельниччини. У іі піснях «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки», «Віють вітри, віють буйні» майстерно змальовані образи різних жінок. Вона описує і нелегку долю жінки-матері воїна, що іде у похід («Засвіт встали козаченьки»), і страждання дівчини, яку зрадив коханий («Ой не ходи, Грицю»). Всі ці пісенні образи на диво живі, бо їхні почуття дуже щирі та відверті.