Твір за романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не тільки широко охопив соціальні явища дійсності, а й дав справжню галерею образів селян і панів-кріпосників, що сприяло багатогранному розкриттю своєрідності характерів та поведінки головних персонажів. Спробуємо розглянути образи цих персонажів — Чіпки та Грицька — і порівняти їх. Почили своє життя Чіпка і Грицько однаково: обидва з бідної сім’ї, де вже дуже давно не бачили достатків; обидва однакових років, але Грицько — сирота. Разом жартують, разом сумують, разом нівці пасуть, разом їдять «сухарі — чорні, як земля».
Але настав час, коли треба було кожному з них вибирати свій шлях. Пише Панас Мирний: «Грицько — не промах». Зрозумів, що «годі за вівцями ганяти — бо невеличка з них користь…» Пішов на заробітки, проходячи повз магазини, роззявляв рота, дивуючись на багатство. Заворушилась у Грицька заздрість у серці отруйною змією: «Ач, як люди живуть!» Вже тоді зароджуються скнарість, крутійство, що зроблять згодом з цієї людини інди-відуа-ліста-власника. Але вмів працювати Грицько, умів і любив: «працює, як хазяїн, завжди веселий, спокійний». І тут вони однакові з Чіпкою — обидва хазяйнують, обидва працьовиті. Проте не однакова у них мета в житті. У Грицька мета — одружитися з багачкою, щоб «до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно, та велике», — а в Чіпки — мета знайти правду, вірно служити громаді.
З того часу розходяться їхні шляхи: правдошукач Чіпка не погоджується з психологією «вола», який завжди робить те, що скаже хазяїн, і потроху, не знайшовши відповіді на свої питання, скочується на слизький шлях. А Грицько тихо й мирно живе у своїй «теплій та ясній, тихій та щасній хаті», ростить діточок, не «суне» носа куди не треба, бо «своя сорочка ближче до тіла». Та й Чіпці радить: «А нема правди, то живи так, як і всі живуть». Ось тут найкраще і виявляється дрібновласницька психологія Грицька. Навіть його дружина Христя засумувала після Чіпчиної сповіді, після його гарячих слів про неправду, що зараз панує на землі; та тільки не Грицько. Казав Чіпка: «А якби була правда, то цього б не було.., я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите…» Та нічого не казав цей «хазяїн», хоч і відчував у глибині душі, що правду говорить Чіпка. Зробився Грицько перевертнем, сидів тихо, нікого не чіпав, щоб і його ніхто не займав.
Не така доля судилася Чіпці: не могла мовчати ця горда, непокірна людина, але пішла не тим шляхом, щоб згодом стати вбивцею. Багато жорстокої ненависті в його словах: «А все люди, все люди. Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи». Гнів свій топить у чарці; там, у шинку, і знаходить Чіпка собі «друзів»: Луш-ню, Матню і Пацюка. Починається «красиве» життя. Чіпка бешкетує, пиячить, «кожнісінький день ґуля та й ґуля». Так починається моральна деградація особистості. Людина стає більш подібною до звіра.
Але згадаємо «голодну волю» та повстання селян. Як героїчно поводить себе Чіпка, і як поводить себе Грицько. Чіпка, як справжній захисник ідей селянства, підтримує односельців, особливо турбується за діда Уласа, у якого був підпасичем разом з Грицьком, бо «підняли москалі» його. Тому й гукає він Грицькові: «Ти бачиш? Кров безвинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли на вітер. Не даймо!..» Що ж робить Грицько? Грицько «не одказав на це ні слова — та мерщій від Чіпки, та в чужий город, та й присів за тином». Чіпку ж було так вибито, що він «устав — наче з хреста знятий», зате Грицько прийшов живісінький додому, та ще й почав вихвалятися перед Хри-стею своїм боягузтвом та підлістю. Кому ж у цьому випадку ми віддамо перевагу: чуйному «волоцюзі» чи хазяїнові, що зрадив найкращі почуття людини? Звичайно ж, правдошукачеві Чіпці, у якого в серці живе поряд з ненавистю до людей і щира любов.
Добре хазяйнують Грицько та Чіпка на своїх полях, мають добрі хати і добрих жінок. Але заздрить цей невсипущий хазяїн колишньому гультіпаці за те, що взяв Чіпка за Галею добрий посаг. Тому і завжди скаржився перед ним на свої нестатки, хоч завжди значно перебільшував, щоб розчулити Чіпку, щоб отримати до Непотрібні Грицькові ні громада («та й на громаду плюнь», — каже він Чіпці), ні правда — ніщо. Він прагне бути осторонь будь-яких суспільних подій, «люто» працює, керуючись егоїстичними мотивами індивідуаліста-власника, внаслідок чого стає тим нагромаджувачем, який скнарістю, крутійством, а то й пограбуванням свого біднішого ближнього згодом досягне становища глитая. Тому він позбавлений позитивного начала і не стільки протистоїть Чіпці, скільки відтіняє його образ.
Мова — це душа народу. Немовля з перших днів свого існування чує рідну мову від матері, а потім, підростаючи, повторює перші пестливі слова. Це, звичайно, саме ті слова, які промовляла ще за сивої давнини над колискою молода жінка, чимось схожа на матусю. Ці слова сповнені почуттям, ніби квітка нектаром. Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною. Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що “малоросійського язика” взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак… XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного. XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося. Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.
Твір за романом Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?». Роман Панаса Мирного «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» не тільки широко охопив соціальні явища дійсності, а й дав справжню галерею образів селян і панів-кріпосників, що сприяло багатогранному розкриттю своєрідності характерів та поведінки головних персонажів. Спробуємо розглянути образи цих персонажів — Чіпки та Грицька — і порівняти їх. Почили своє життя Чіпка і Грицько однаково: обидва з бідної сім’ї, де вже дуже давно не бачили достатків; обидва однакових років, але Грицько — сирота. Разом жартують, разом сумують, разом нівці пасуть, разом їдять «сухарі — чорні, як земля».
Але настав час, коли треба було кожному з них вибирати свій шлях. Пише Панас Мирний: «Грицько — не промах». Зрозумів, що «годі за вівцями ганяти — бо невеличка з них користь…» Пішов на заробітки, проходячи повз магазини, роззявляв рота, дивуючись на багатство. Заворушилась у Грицька заздрість у серці отруйною змією: «Ач, як люди живуть!» Вже тоді зароджуються скнарість, крутійство, що зроблять згодом з цієї людини інди-відуа-ліста-власника. Але вмів працювати Грицько, умів і любив: «працює, як хазяїн, завжди веселий, спокійний». І тут вони однакові з Чіпкою — обидва хазяйнують, обидва працьовиті. Проте не однакова у них мета в житті. У Грицька мета — одружитися з багачкою, щоб «до свого добра приточити ще й жінчине, щоб вийшло одно, та велике», — а в Чіпки — мета знайти правду, вірно служити громаді.
З того часу розходяться їхні шляхи: правдошукач Чіпка не погоджується з психологією «вола», який завжди робить те, що скаже хазяїн, і потроху, не знайшовши відповіді на свої питання, скочується на слизький шлях. А Грицько тихо й мирно живе у своїй «теплій та ясній, тихій та щасній хаті», ростить діточок, не «суне» носа куди не треба, бо «своя сорочка ближче до тіла». Та й Чіпці радить: «А нема правди, то живи так, як і всі живуть». Ось тут найкраще і виявляється дрібновласницька психологія Грицька. Навіть його дружина Христя засумувала після Чіпчиної сповіді, після його гарячих слів про неправду, що зараз панує на землі; та тільки не Грицько. Казав Чіпка: «А якби була правда, то цього б не було.., я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите…» Та нічого не казав цей «хазяїн», хоч і відчував у глибині душі, що правду говорить Чіпка. Зробився Грицько перевертнем, сидів тихо, нікого не чіпав, щоб і його ніхто не займав.
Не така доля судилася Чіпці: не могла мовчати ця горда, непокірна людина, але пішла не тим шляхом, щоб згодом стати вбивцею. Багато жорстокої ненависті в його словах: «А все люди, все люди. Вони в мене й батька одняли, людоїди; вони мене ще змалечку ненавиділи». Гнів свій топить у чарці; там, у шинку, і знаходить Чіпка собі «друзів»: Луш-ню, Матню і Пацюка. Починається «красиве» життя. Чіпка бешкетує, пиячить, «кожнісінький день ґуля та й ґуля». Так починається моральна деградація особистості. Людина стає більш подібною до звіра.
Але згадаємо «голодну волю» та повстання селян. Як героїчно поводить себе Чіпка, і як поводить себе Грицько. Чіпка, як справжній захисник ідей селянства, підтримує односельців, особливо турбується за діда Уласа, у якого був підпасичем разом з Грицьком, бо «підняли москалі» його. Тому й гукає він Грицькові: «Ти бачиш? Кров безвинно ллється… Діда Уласа ледве живого підняли на вітер. Не даймо!..» Що ж робить Грицько? Грицько «не одказав на це ні слова — та мерщій від Чіпки, та в чужий город, та й присів за тином». Чіпку ж було так вибито, що він «устав — наче з хреста знятий», зате Грицько прийшов живісінький додому, та ще й почав вихвалятися перед Хри-стею своїм боягузтвом та підлістю. Кому ж у цьому випадку ми віддамо перевагу: чуйному «волоцюзі» чи хазяїнові, що зрадив найкращі почуття людини? Звичайно ж, правдошукачеві Чіпці, у якого в серці живе поряд з ненавистю до людей і щира любов.
Добре хазяйнують Грицько та Чіпка на своїх полях, мають добрі хати і добрих жінок. Але заздрить цей невсипущий хазяїн колишньому гультіпаці за те, що взяв Чіпка за Галею добрий посаг. Тому і завжди скаржився перед ним на свої нестатки, хоч завжди значно перебільшував, щоб розчулити Чіпку, щоб отримати до Непотрібні Грицькові ні громада («та й на громаду плюнь», — каже він Чіпці), ні правда — ніщо. Він прагне бути осторонь будь-яких суспільних подій, «люто» працює, керуючись егоїстичними мотивами індивідуаліста-власника, внаслідок чого стає тим нагромаджувачем, який скнарістю, крутійством, а то й пограбуванням свого біднішого ближнього згодом досягне становища глитая. Тому він позбавлений позитивного начала і не стільки протистоїть Чіпці, скільки відтіняє його образ.
Мелодійна та неповторна українська мова ввібрала в себе гомін лісів, полів, рік і морів землі нашої. Слова нашої мови переткані вишневим цвітом, барвінком, калиною.
Українська мовна традиція сягає до княжих далеких часів. За часів Київської Русі наше слово повновладно зазвучало на державному рівні. Потім виникли школи, друкарні, які видавали не лише духовні твори, а й підручники, наукові трактати. Але шлях нашої мови був тернистим. Скільки заборон прийшлося зазнати українській мові, починаючи з часів Петра Першого! У 1863 році один із петербурзьких циркулярів переконував, що “малоросійського язика” взагалі не існує. З ужитку виганялися рідні до болю слова. Російський цар хотів, щоб люди забули, що таке Запорозька Січ, Україна, козак…
XIX століття, означене в історії Європи як століття гуманізму, весни народів, виявилося для українців лютою зимою. Мова вмирала. Діялося це тоді, коли на сторожі духовності народу стояло могутнє слово Тараса Шевченка. Але від народу приховувалися найвищі прояви його духу. До розряду заборонених потрапили твори Івана Франка, Лесі Українки, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного.
XX століття виявилося ще страшнішим. Українське слово бідувало, вмирало з голоду, плакало над страченим, але відроджувалося. І доки народ мав свою мову, його серце завжди оживало, гоїлося, сміялося.
Сьогодні нашій державній мові потрібні не тільки відповідні законодавчі акти, але й наша духовна міць, любов до знань, справедливість, інтелігентність, наша національна самосвідомість.