Написати спільне і відмінне в пісні "місяць на небі зіроньки сяють ", "цвіте терен " Цвіте терен
Цвіте терен, терен цвіте,
Листя опадає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
Хто в любові не знається,
Той горя не знає.
А я, молода дівчина,
Та й горя зазнала,
Вечероньки недоїла,
Нічки недоспала.
Вечероньки недоїла,
Нічки недоспала.
Візьму срібне кріселечко,
Сяду край віконця,
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.
Іще очі не дрімали,
А вже сходить сонце.
Хоч дрімайте — не дрімайте,
Не будете спати:
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.
Десь поїхав мій миленький
Іншої шукати.
Очі мої, очі мої.
Що ви наробили?
Кого люди обминали,
Того полюбили.
Кого люди обминали,
Того полюбили.
Місяць на небі, зіроньки сяють
Місяць на небі, зіроньки сяють,
Тихо по морю човен пливе,
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
В човні дівчина пісню співає,
А козак чує, серденько мре.
Пісня та мила, пісня та люба,
Все про кохання, все про любов,
Як ми любились та й розійшлися,
Тепер ми зійшлися навіки знов.
Як ми любились та й розійшлися,
Тепер ми зійшлися навіки знов.
Ой, очі, очі, очі дівочі,
Темні, як нічка, ясні, як день.
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Де ж ви навчились зводить людей?
Ви ж мені, очі, вік вкоротили,
Де ж ви навчились зводить людей?
Тико і Волохан
Вони познайомилися, коли одному було три роки, а другому три місяці.
Три роки було маленькому Тико.
Він жив із своєю мамою і старшим братом на березі холодного моря.
Маму його звали Панай, а брата — Умк.
Навколо їхньої хатини розляглася тундра. В тундрі не ростуть дерева. Там лише мох, болото та каміння. В тундрі дуже мало людей.
Одного дня до берега підійшов пароплав. Люди з пароплава привезли на берег великі бочки, залишили їх тут і повернулись назад. Пароплав рушив далі і зник вдалині.
Маленький Тико прийшов подивитись на ті бочки. Ніхто не бачив, як він туди пішов.
Умк саме тоді лагодив сани.
Коли чує Умк — хтось дзявкає біля нього: дзяв-дзяв! дзяв-дзяв! Дивиться — аж то маленьке цуценя, якому було не більше як три місяці.
— Цюця... — каже Умк. — Волохатий який, — гладить його.
Досі він цього цуценяти не бачив. Мабуть, люди з пароплава привезли його на берег і забули.
Поведінка цуценяти була чудна. Воно то ухопить Умка за ногу, то потягне, відбіжить, загавкає і замотає головою, наче за кудись. Умк зрозумів, — цуценя кличе його за собою. Він пішов за ним. Цуценя біжить, а Умк за ним. Побігло цуценя на берег. Прибіг туди й Умк. Дивиться цуценя на бочку, гавкає, а бочка догори дном стоїть. Прислухається Умк — у бочці щось гуде. Підняв він ту бочку, а з-під неї Тико заплаканий визирає. Хлопчик підліз під ту бочку, а вона його й накрила. Налякався бідолашний. Міг би загинути. Цуценя його врятувало.
Того песика дуже полюбив Тико. Песик теж полюбив хлопчика. Песик був волохатий, і прозвали його Волохан.
Хвиля-напасниця
Минув рік, як вони познайомилися та потоваришували. Ніколи Тико не ходив гуляти без Волохана.
Волохан ріс швидко, і тепер це був молодий дужий собака.
Якось Тико разом з Умком пішли до моря. Волохан біг попереду.
Вітру на морі не було, проте клекотів сильний прибій. Висока хвиля підіймалася на поверхні моря, котилась до берега, тут розсипалась і далеко заливала узбережжя. Хвиля котила багато камінців і піску. Вона то викидала їх на берег, то тягла знов у море.
Умк і Тико кидали камінці — пробували, хто далі кине. Дорослий Умк, звичайно, кидав далі.
Тико забруднив руки і хотів їх помити, присівши біля води. В цей час набігла хвиля. Від удару Тико впав, хвиля відкотилася від берега і забрала хлопця з собою. Умк не бачив цього, бо стояв спиною до моря. Повернувшись на голосне гавкання Волохана, він побачив спочатку Тико, якого хвилею несло від берега, а далі й Волохана, що кинувсь услід за ним у море. Хлопчик незабаром зник під водою. Волохан теж.
Умк кинувся, щоб рятувати брата, але не встиг добігти до берега, як побачив Волохана, що випірнув з-під води. В зубах він держав Тико. Перемагаючи прибійну хвилю, собака наближався до берега. Хвиля кидала його разом із Тико на пісок, а потім хапала і несла назад у море. Умк поспішив їм на до витягнув обох на берег. З радісним гавканням плигав. Волохан навколо нерухомого Тико.
Волохан сміливий і прудкий
Літо минуло. Випав сніг, пухкий і білий. Почалась холодна зима. А зима в тім краю, де жив Тико, тягнеться довше, ніж весна, літо та осінь разом. То холодний край.
Як почалась зима, Умк зробив меншому братові малі нарти. Це такі саночки, що в них запрягають собак. Собаки возять на тих нартах людей і всякий вантаж.
Тико запряг Волохана в свої нарти. Волохан швидко побіг, тягнучи за собою нарти.
На нартах сидів Тико. Приємно й хороше було кататись. Кілька разів Волохан оббіг кругом хати.
Тико захотілось поїхати далі, і він закричав:
— Волохане! Волохане! Біжи в тундру!
Волохан повернув від хати. Скоро він вивіз Тико на високий горбок у тундру.
А з другого боку горба лежав на снігу білий ведмідь. Побачивши хлопця і собаку, він схопився на ноги і кинувся до них.
— Волохане! — загукав Тико. — Тікай! Ай-ай!
Мов вихор, зірвався Волохан. Нарти помчали назад. Швидко біг ведмідь, та не догнати йому Волохана. Раптом нарти набігли на