Написати твір-роздум за однією з тем: 1. гроші: зло чи порятунок? ( за повістю "гобсек"); 2. чи варто співчувати акакію акакійовичу башмачкіну? (за повістю гоголя "шинель"); 3. комедія гоголя "шинель" - актуальність для сьогодення. твір буде перевірятися на плагіат. без зайвої води. все
чітко, можливе використання цитат. відповісти до 18.02.2019 включно

Наша краiна славиться своiми письменника, але найбiльший внесок в украiнську лiтературу зроби Великий Кобзар - Тарас Шевченко. Голос i думки видатного поета проносяться через вiки завдяки його творам.У тi роки, коли жив Шевченко, до мистецтва вiдносились скептично i тому бiльшiсть робiт не проходили цензуру. Але чи зупинило це Кобзаря? Нi! Вiн продовжував писати вкладуючи у своi твори всю тугу i смуток. Як вiдомо, Тарас почав писати ще будучi дитиною. Вже тодi вiн описував нелегку долю бiдного украiнського народу,що усе свое життя працювали на панських землях. Не зважаючи на це  Шевенко залишався патрiотом своеi Батькiвщини: «Я так її, я так люблю мою Україну убогу,  що проклену святого бога, За неї душу погублю» - так вiн пише у рядках одного iз своiх вiршiв.ЩТарас Григорович Шевченко не тільки видатний поет, а й прозаїк, художник, драматург, історик, мислитель, фольклорист і етнограф, який після себе залишив надзвичайно велику творчу спадщину – понад тисячу найрізноманітніших творів. Геній Великого Кобзаря незвичайно багатогранний. Завдяки йому Т. Г. Шевченко створив дев’ять повістей, багату кількість драматичних творів і відомий кожному українцю «Кобзар».ож саме хотiв нам сказати Тарас Григорович? Що хотiв донести до сучасного читача? Вiн хотiв навчити нас любовi до Батькiвщини, хотiв, щоб ми не дивлячись нi на що любили батькiвський дiм. I до ти буде слово Великого Кобзаря невмиручим, доки ми будемо шанувати Украiну. 

Свого приятеля Олежка я називаю маленьким другом. А він мене — великим другом. Зустрічаємось ми лише влітку, коли приїздимо в село.      Олежко любить ходити зі мною до озера. Ми сидимо в траві и мовчки дивимося на сріблястих заичиків. Вони весело скачуть по воді. А в тиху погоду стежимо за хмарами. І за тими, що глибоко-глибоко в озері, і за тими, що високо-високо в небі.      Якось ми сиділи на березі й дивилися на воду. Просто так дивилися.      Сонце вже не пекло. День стояв такий прозорий, що здавалося:      загукай — і повітря задзвенить, як трамвай на рейках.      — Наближається осінь,— сказав я.      — І ми знову розлучимося? — запитав Олежко. Запитав так, що я зрозумів: йому не хочеться зі мною розлучатися.      — Так. До наступного літа.      Білі хмари поволі пливли по голубому небі. Ми дивилися на них і сумували. З ними в далекі невідомі краї відпливає тепле літо, а натомість приходить осінь. І вона розлучить нас з Олежком. Раптом з-за високих осокорів гордовито випливла така чудернацька хмара, що я з моїм маленьким другом так і втупилися в неї очима. Освітлений сонцем бік хмари був біліший за сніг.      А другий бік — темний та похмурий. Мабуть, там ховалася осінь.      Великі сині очі Олежка також мінилися, ніби ота хмара. То світлішали, то смутнішали.      — Я хочу на хмару,— несподівано сказав Олежко і з надією глянув на мене.— Я знаю: там ховається літо.      Я теж хочу,— відповів я. Бо й мені хотілося побачити, куди хмара забирає літо.      Але ж як дістатися до хмари?      Олежко зітхнув. Зітхнув і я.      Ми посиділи мовчки, сумуючи, що хмара забирає від нас літо.      Потім Олежко ще раз глянув на мене і сказав:      — Давай підемо до неї в гості.