Шановний, Дон Кіхоте!Нещодавно я прочитав один із найвидатніших у світі літературних творів – роман М.Сервантеса «Премудрий гідальго Дон Кіхот Ламанський». Мене вразив твій образ – головного героя роману.Збіднілий гідальго з Ламанії, начитавшись романів, уявив себе доблесним лицарем, назвав себе Дон Кіхотом, а свою шкапу благородним і милозвучним йменням Росинант, обрав дамою серця просту дівчину з сусіднього села Альдонсу Лоренсо, вигадавши їй милозвучне ім’я Дульсінея Тобоська. І як личить доблесному лицарю, ти «приладив на голові свого латаного шолома, настромив на руку щит, схопив списа» та й «поїхав блукати світами кінно й оружно», «поборювати всілякого роду кривди».На перший погляд, ти здаєшся диваком, прагнеш нищити несправедливість у світі, але майже всі твої справи, всупереч добрим намірам, обертаються проти тебе або проти тих людей, яких захищаєш. Перша ж подорож новоспеченого лицаря закінчилась тим, що його побили. Каторжники, яких звільнив благородний гідальго, опинившись на свободі, побили тебе камінням та обібрали. Та ти Дон Кіхоте, не переймаєшся через те, що у тебе забрали речі, – журишся, «що люди, яким стільки добра робив, такого накоїли лиха». У тебе добре серце, завжди залишається вірним своїм ідеалам.Дон Кіхоте не може навіть уявити собі, що хтось може не дотримуватись свого слова. Ти – лицар Сумного Образу прагнеш зробити життя кращим, фантазуєш, навколишній світ бачиш крізь призму поезії. Мені дуже симпатичний твій образ доблесного лицаря, Дон Кіхоте. Якби не було на світі таких людей, наше життя було б набагато біднішим. Поза сумнівом ти і Санчо Панса викликаєте щиру симпатію. Твій образ почав символізувати прояв кращих і благородних намірів при повному відриві від дійсності. Утвердився новий термін «донкіхотство», який має реальне значення і прояв цього явища у реальному житті.Людям варто час від часу замислюватись над тим, чи немає розбіжностей між їх бажаннями та можливостями, між реальним та ідеальним. Тому популярність роману переживає сторіччя.
Для Планетника главным в жизни являются: любовь к человеку труда, сам он «никогда не имел свободной минуты: гнали на барщину, и он шел, как с косой, то с цепом, - косил, молотил. Осенью сажал деревья. Выкапывал в лесу дубки, кленочкы, Яворки и тыкал их, где было место: вокруг дома, край улицы, у колодца. Зимой возился с навозом, разносил его в огород и на поле.Когда уставший, растирал снегом руки и лицо - они горели как жар. Еще не пахло почками, готовил черенки, пряча их в погребе. А с теплом ощипывал дички. Кто просил, никому не отказывал ». С этого образа Борису Харчуку удается воспитывать чувство уважения, любви к природе, ее красоты, стремление делать людям добро, оказывать бескорыстную
