Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки у свіжих журналах. З хати вийшла бабуся і запитала: — А листа від дядька Михайла нема? — Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла. Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила: — Що там у білому світі робиться? Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна. Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!" — Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети. — Не знаю, — відповів я і озирнувся. Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно. Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи. — Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро. Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують. Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене: — Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"? І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам. Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його. — Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.
Відокремленість від оточуючих: "Якого не прийнято, то й той сидить тут, осторонь, і з цікавістю стежить за грою" доброта: "за великим Павликовим горбом діти ще не вміють побачити чудового серця його, тому боявся, що пустуни зобидять хлопця"(Дід Антип про хлопця) самотність: "Через його страшний горб товариші цурались його, й він звик бути здебільшого самотнім, на самоті з своїми думками, жив ними, тішився, розважався ними" лагідність: "гарний світ нениних казок зробив і ті думки його лагідними, а серце чулим до всяких пригод, що траплялися створінням малим та беззахисним" любов до природи: "любив звірят, любив пташок, навіть зомлівав, коли при нім хто з хлопців розбивав пташині яєчка або скручував голови горобеняткам"
— А листа від дядька Михайла нема?
— Нема, бабусю, — відповів я. — Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.
Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла очі, взяла газету і промовила:
— Що там у білому світі робиться?
Я любив гати за старенькою, Коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть на чолі і навколо очей розгладжувалися глибокі зморшки. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.
Несподівано до нас звідкись долинуло: "Пі-пі-пі! Ш-пі-пі!"
— Що це? — запитала бабуся, не відриваючи очей від газети.
— Не знаю, — відповів я і озирнувся.
Коли це знову: "Пі-пі-пі! Пі-пі-пі!" так жалібно.
Бабуся зняла окуляри і подивилася вгору, туди, де над хатою висіли електричні проводи.
— Глянь-но, — показала вона на дріт. А там, вишикувавшись рядочком, сиділи молоденькі ластівочки. Аж семеро.
Сидять собі, крилечками махають, а як побачать батька-матір, то дзьобики розкривають. А ті підлітають до них і дзьоб до дзьоба — годують.
Довго ми любувалися пташками. Раптом бабуся до мене:
— Придивись-но, в тебе очі зіркіші, чи не горобчик коло ластів'ят примостився? Отой крайній, сьомий? Це він так кричить: "Пі-пі-пі"?
І справді, то був горобчик, молоденький. Він, як і ластів'ята, то махав крильми, то широко розкривав дзьоба, то безутішно верещав, то кидався назустріч чужим батькам.
Але, мабуть, старі ластівки швидко розпізнали непроханого гостя, бо весь час обминали його.
— Бач, таке мале, а вже хитре, — промовила бабуся. — Видно, голод — не пан, як скрутить, ще й соловейком заспіваєш.