Ця казка оповідає про те, як дерева служать людині. Про те, яку користь вони приносять і чому ніхто не повинен їх ламати і псувати.
В тіні високих, красивих дерев було два джерела — великий і маленький. З великого джерела дідусь брав воду. Брала воду бабуся. Брав воду і маленький Петя.
А з маленького? З нього пив горобчик. Пила курочка з курчатами. Пила козочка з козеням.
Квітам було роздолля. Сюди зліталися метелики і бобочки. Тут снували верткі жучки і гуділи товсті джмелі. Квіти дуже добре пахли і давали солодкий, запашний сік.
Але декому дерева не подобалися і заважали. Це був вітер. Коли прилітав вітер з грозовою хмарою,—знаєте, той вітер, що приносить дощ? — як він злився! Як він налітав ня дерева! Йому було важко перетягнути через дерева важкі хмари, повні води. І він завжди проливав цю воду. Вода дощем падала на землю, і води вистачало всім.
Але ось одного разу прийшов поміщик, господар всіх дерев в окрузі. Він був дуже багатий і дуже жадібний. —Зрубайте ці дерева і розпиляєте на дрова,— наказав він працівникам. — Я продам дрова і отримаю за них дуже багато грошей!
Ось тепер вітру було роздолля! Як він носився! Дерева більше не заважали йому, не стояли у нього на шляху. А як зрадів суховій! Знаєте, той вітер, який все кругом висушує? Він побачив, що дерева більше не захищають джерела, прилетів і забрав всю воду.
І в джерелах не стало води. Ні крапельки! Петя прийшов з відерцем, а води немає! Ніде стало пити горобчика. І курочці з курчатами. І козеняті з козеням. Квіти, які так добре пахли і давали бджолам і метеликам солодкий сік, зів'яли. Вони вже не були такі красиві і запашні, і навіть комарі не хотіли на них сідати.
А всьому виною був жадібний поміщик, який наказав зрубати дерева. Він ні про що не дбав. Він думав тільки про те, щоб у нього було багато-багато грошей — ціла гора! — Ні, — сказали тоді люди. — Так більше не буде! І вони прогнали поміщика. Прогнали назавжди і стали господарювати самі.
Потрібно було знову посадити дерева. Діти допомагали дорослим. Рівними рядами все садили маленькі деревця. Це були саджанці тополі. Потім діти поливали їх водою, яку приносили здалеку.
І ось з маленьких саджанців виросли високі, красиві дерева. Ще вище і красивіше, ніж старі. Тепер вітер може скільки завгодно злитися. Але йому не пройти! Він буде розгойдувати дерева, але вони не зігнуться. А коли прилетить вітер з грозовою хмаринкою, - пам'ятаєте, той вітер, що приносить дощ? - ось його - то і чекатимуть дерева! Вони його не пропустять і змусять вилити всю воду на землю.
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно гати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
В тіні високих, красивих дерев було два джерела — великий і маленький. З великого
джерела дідусь брав воду. Брала воду бабуся. Брав воду і маленький Петя.
А з маленького?
З нього пив горобчик. Пила курочка з курчатами. Пила козочка з козеням.
Квітам було роздолля. Сюди зліталися метелики і бобочки. Тут снували верткі жучки і гуділи
товсті джмелі. Квіти дуже добре пахли і давали солодкий, запашний сік.
Але декому дерева не подобалися і заважали.
Це був вітер. Коли прилітав вітер з грозовою хмарою,—знаєте, той вітер, що приносить дощ? — як
він злився! Як він налітав ня дерева! Йому було важко перетягнути через дерева важкі хмари,
повні води. І він завжди проливав цю воду. Вода дощем падала на землю, і води вистачало всім.
Але ось одного разу прийшов поміщик, господар всіх дерев в окрузі. Він був дуже багатий і дуже жадібний.
—Зрубайте ці дерева і розпиляєте на дрова,— наказав він працівникам. — Я продам дрова і отримаю за них дуже багато грошей!
Ось тепер вітру було роздолля! Як він носився! Дерева більше не заважали йому, не стояли у нього на шляху.
А як зрадів суховій! Знаєте, той вітер, який все кругом висушує? Він побачив, що дерева більше не захищають джерела, прилетів і забрав всю воду.
І в джерелах не стало води. Ні крапельки!
Петя прийшов з відерцем, а води немає! Ніде стало пити горобчика. І курочці з курчатами. І козеняті з козеням. Квіти, які так добре пахли і давали бджолам і метеликам солодкий сік, зів'яли.
Вони вже не були такі красиві і запашні, і навіть комарі не хотіли на них сідати.
А всьому виною був жадібний поміщик, який наказав зрубати дерева. Він ні про що не дбав. Він думав тільки про те, щоб у нього було багато-багато грошей — ціла гора!
— Ні, — сказали тоді люди. — Так більше не буде!
І вони прогнали поміщика. Прогнали назавжди і стали господарювати самі.
Потрібно було знову посадити дерева. Діти допомагали дорослим. Рівними рядами все садили маленькі деревця. Це були саджанці тополі. Потім діти поливали їх водою, яку приносили здалеку.
І ось з маленьких саджанців виросли високі, красиві дерева. Ще вище і красивіше, ніж старі. Тепер вітер може скільки завгодно злитися.
Але йому не пройти! Він буде розгойдувати дерева, але вони не зігнуться. А коли прилетить вітер з грозовою хмаринкою, - пам'ятаєте, той вітер, що приносить дощ? - ось його - то і чекатимуть дерева!
Вони його не пропустять і змусять вилити всю воду на землю.
Саме така думка прийшла й до голови головного героя твору, багатого шляхтича, чиновника земського суду Мартина Борулі. У нього є заповітна мрія – зробити свій рід дворянським, поставити все на «дворянську лінію». Після того, як пан Красовський назвав Мартина «бидлом», а його сина – телям, доведення «дворянської лінії» стало для нього справою честі.
Не звертаючи уваги на те, що він викидає гроші «на вітер», Боруля наполегливо і навіть із завзяттям судиться, не бачачи і не розуміючи , що повірений Трандалєв просто дурить його. А найголовніше, сам герой не зумів би пояснити, для чого він так прагне дворянства, адже в його житті і так все гаразд. Він має дружину, сина і доньку, веде чимале господарство.
Смішно дивитися, коли Боруля, який звик прокидатися спозаранку, щоб бути схожим на дворянина, намагається по-панські довго лежати у ліжку, хоч й нього й болять всі боки від того лежання. Своїх дітей Мартин Боруля змушує називати його «папінька», а дружину – «мамонька». Дочці він не дає працювати, щоб вона звикала до дворянського життя.
Скільки грошей даремно витрачається на дворянський антураж! Не можливо серйозно гати за спробами героя п’єси бути благородним: очікуючи «кофій», який повинні привезти з міста, Боруля просить дружину дізнатися, що ж з ним робити: «Чай я пив і знаю, як його настановлять, то сам тобі розкажу; а кофію не знаю, як роблять. Піди ти зараз до Сидоровички – вона зна – і повчися у неї. І розпитай гарненько, як його роблять і коли його подають: чи до борщу, чи на ніч?».
Хоча Мартин Боруля і гарний батько, але засліплений дворянством, він ледь не зламав життя своєї доньки Марисі. Він відмовив сватам Миколи, коханого парубка Марисі, пояснюючи це тим, що «Не приходиться дворянці йти за простого хлібороба, я тепер на такій лінії…». Боруля в чоловіки доньці готовий взяти навіть регістратора Націєвського – несерйозного міського франта, балагура, який ще й любить випити за чужий кошт. Марисю дуже дивує така зміна в батькові, адже вона була вихована зовсім по-іншому.
Объяснение: