У своєму романі «Місто» через розкриття образу Степана Радченка – вихідця з села, який прагне «закріпитися» у міському житті – В.Підмогильний намагається розв’язати одвічну проблему неоднозначності людської душі, знайти рішення, не моралізуючи та не кидаючись у крайності. Основна тема твору – доля селянської молоді, у якої після радянської революції з’явилася неймовірна до того можливість отримувати якісну освіту, «вийти в люди», досягти чогось більшого у житті, а також внести у закостеніле сільське життя живий подих прогресу, культури, творчого прагнення та натхнення. Проте багато з них, і Степан також, стикнулися з тим, чого не чекали. Місто давно живе за своїми правилами, яких не під силу змінити наївним «здобувачам» з села, скоріше їхня доля – пристосування, в кращому випадку таке, що дозволить їм розкритися та реалізувати свої амбіції. Степан Радченко, енергійний, здібний, рішучий, впевнений юнак, що приїжджає з села до Києва, щоб отримати освіту та направити її на благо рідного села, сприяти переходу сільського життя на новий, вищий рівень у всіх сферах. Спочатку його лякає місто – велике, шумне, вороже, сповнене незнайомих людей та незвичних дійств. При цьому село здається йому тихим пристанищем, чимось ідеальним, теплим, рідним. Проте місто знайшло гачок, на який впіймало Степанову душу, та поступово змінило і його прагнення, і світогляд. Степана захопила література, він відчуває в собі разом і здібність до неї, і жагучу потребу визнання свого таланту. Він кидає навчання, стає відомим письменником, але разом із цим пристосовується до міського життя, починає поділяти і мрії міських жителів х здійснення, і моделі поведінки. Степан Радченко більше не ідеаліст, сповнений світлих сподівань, а прагматичний молодий чоловік, здібний, ерудований, іронічний, який здатний на жорсткість задля досягнення своєї мети. Та й мета в Степана вже не така благородна, як по приїзді. Він уже не може знов хотіти того, чого хотів раніше, і повертатися до села не збирається. Тепер його мета – міське життя, це бажання визнання, а також супутніх атрибутів успіху – хорошого житла, престижної роботи, слави. Досягнувши цього, Степан не отримав лише душевного спокою, бо став ніби розірваний надвоє між собою минулим та теперішнім, міським. Це яскраво проявляється в його стосунках з жінками. Його ставлення до них міняється, спочатку йому миліша за усіх «нештучна», близька душею Надійка, дівчина з його села. А далі він уже обирає собі жінок за іншими критеріями – він хоче новизни, пригод. Вдвічі старша за нього дружина господаря квартири, мила, жвава корінна жителька міста Зоська, що вчинить через нього самогубство, потім Рита – красивий образ ,картинка, маска, за якою лише пустота… Кожну жінку в своєму житті Степан використовує як сходинку в просуванні «нагору», потім швидко розчаровується й кидає. Нарешті Степан, досягнувши визнання та матеріального комфорту, зруйнувавши стосунки з багатьма людьми ,а головне – втративши самого себе ідеалістичного, благородного, впевненого, втративши непохитні орієнтири в житті, залишається на самоті з роздвоєністю у власній душі. Він намагається знайти порятунок зовні – кидається знов до Надійки, проте вона також змінилася під впливом міста й викликає у Степана майже відразу. І навіть його раптове натхнення, викликане зустріччю з Ритою, його намір писати «повість про людей» здаються швидкоминучими, бо йдуть зовні, а всередині його – роздвоєність, розгубленість і пустота, з яких людина не може творити мистецтво. Отже, у глибоко психологічному образі Степана Радченка В. Підмогильний розкрив особисту трагедію втрати себе, неспроможності, неготовності багатогранної, обдарованої та прагнучої визнання особистості зорієнтуватися у великому, сповненому суперечливих можливостей та спокус, міському житті.
Її тільки й звали — каторжна. Мачуха примушувала виконувати всю хатню роботу, кричав п'яний батько, знущалися мачушині діти й хлопці та дівчата на вулиці.
Мала Докія тільки мовчала, дивилася спідлоба вовчим поглядом. Ніколи не плакала й не просилася, як не били, чим ще більше (гнівала мачуху. Одного разу підгледіла мачуха, як Докія гралася з її маленьким сином, просила поцілувати її, бо ніхто тут до неї добре не ставиться, не любить і не жаліє. Вона її висміяла й звеліла півторарічній дитині вдарити дівчинку. Та вдарила. Більше каторжна не підходила до дітей. На вулиці на образи відповідала кулаками. Ховалася од людей у гущавині садка, біля калини, виповідала тій своє горе. Мачушині діти підслухали й розповіли своїй матері. Та (побігла із сокирою й зрубала кущ — щоб мовляв, од роботи тут не ховалася, хоч Докія просила та молила її, не робити цього. Потім потягла дівчинку за волосся до хати.
Минули роки, стала Докія дівчиною, але життя її не змінилося. Як і раніше, била її мачуха, пригнічувала, зневажав п'яний батько. (Подруг не мала — соромно вийти в дранті на вулицю. Так зачерствіла, що відіпхнула Христю, котра хотіла з нею потоваришувати. Почала замислюватися над тим, навіщо живе, за що їй така кара. Мучилася, журилася й захотіла помститися.
Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати. А там у хаті вечорниці були. Парубки-шахтарі в червоних сорочках, у гарних чоботах, одержавши на шахті гроші, пригощають дівчат. Співають пісень шахтарських, один на гармонії грає. Докія зайшла, парубок, що грав, кинувся до неї, обняв. А вона його відпихнула та й утекла.
Але його чорні брови запали в душу, ніч не спала. Потім усе у вікно його видивлялася. Якось зустрів дівчину той парубок на леваді увечері. Схопив за руку, не дав утекти. Потім обійняв, поцілував.
І Докія покохала Семена всім серцем. Виходила до нього в садок обнімалися-милувалися. Пройшла весна, літо, минулося й щастя Якось Семен попрощався — і зник зовсім. А зустріла на вулиці вилаяв каторжною, відвернувся. Дівчата побачили — регочуть. Сказали, що він уже давно до Пріськи ходить.
Серце Докії запалало жагою помсти. На вечорницях Семен знову від неї відвернувся. І вона вирішила спалити хату з усіма, хто над нею сміявся. Побігла додому по сірники, зайшла з боку повітки, знайшла віхоть сухої соломи й, не тямлячи себе, запалила. Потім згадала, що в хаті дочка господині вечорниць, Санька, яка так прихильно до неї ставилася. То це й вона згорить? Не думаючи, Докія кинулася на вогонь і стала тілом своїм гасити. На крик вибігли дівчата й хлопці, врятували її.
Але вона, обгоріла, довго не прожила. Поховали її, ніхто й не по жалкував за нею, не поплакав, хіба що дівчина Санька.
Мала Докія тільки мовчала, дивилася спідлоба вовчим поглядом. Ніколи не плакала й не просилася, як не били, чим ще більше (гнівала мачуху. Одного разу підгледіла мачуха, як Докія гралася з її маленьким сином, просила поцілувати її, бо ніхто тут до неї добре не ставиться, не любить і не жаліє. Вона її висміяла й звеліла півторарічній дитині вдарити дівчинку. Та вдарила. Більше каторжна не підходила до дітей. На вулиці на образи відповідала кулаками. Ховалася од людей у гущавині садка, біля калини, виповідала тій своє горе. Мачушині діти підслухали й розповіли своїй матері. Та (побігла із сокирою й зрубала кущ — щоб мовляв, од роботи тут не ховалася, хоч Докія просила та молила її, не робити цього. Потім потягла дівчинку за волосся до хати.
Минули роки, стала Докія дівчиною, але життя її не змінилося. Як і раніше, била її мачуха, пригнічувала, зневажав п'яний батько. (Подруг не мала — соромно вийти в дранті на вулицю. Так зачерствіла, що відіпхнула Христю, котра хотіла з нею потоваришувати. Почала замислюватися над тим, навіщо живе, за що їй така кара. Мучилася, журилася й захотіла помститися.
Одного разу мачуха послала її до тітки Одарки глечика попрохати. А там у хаті вечорниці були. Парубки-шахтарі в червоних сорочках, у гарних чоботах, одержавши на шахті гроші, пригощають дівчат. Співають пісень шахтарських, один на гармонії грає. Докія зайшла, парубок, що грав, кинувся до неї, обняв. А вона його відпихнула та й утекла.
Але його чорні брови запали в душу, ніч не спала. Потім усе у вікно його видивлялася. Якось зустрів дівчину той парубок на леваді увечері. Схопив за руку, не дав утекти. Потім обійняв, поцілував.
І Докія покохала Семена всім серцем. Виходила до нього в садок обнімалися-милувалися. Пройшла весна, літо, минулося й щастя Якось Семен попрощався — і зник зовсім. А зустріла на вулиці вилаяв каторжною, відвернувся. Дівчата побачили — регочуть. Сказали, що він уже давно до Пріськи ходить.
Серце Докії запалало жагою помсти. На вечорницях Семен знову від неї відвернувся. І вона вирішила спалити хату з усіма, хто над нею сміявся. Побігла додому по сірники, зайшла з боку повітки, знайшла віхоть сухої соломи й, не тямлячи себе, запалила. Потім згадала, що в хаті дочка господині вечорниць, Санька, яка так прихильно до неї ставилася. То це й вона згорить? Не думаючи, Докія кинулася на вогонь і стала тілом своїм гасити. На крик вибігли дівчата й хлопці, врятували її.
Але вона, обгоріла, довго не прожила. Поховали її, ніхто й не по жалкував за нею, не поплакав, хіба що дівчина Санька.