З нещадною правдою він показав нові зміни на селі, зобразив позитивні і негативні риси своїх персонажів, висміяв прагнення до наживи і швидкого збагачення
як жадібність головного героя, його нестримне прагнення до збагачення навіть нечесним шляхом, призводять до комічних, а часом і драматичних ситуацій. Отримавши від жида-шахрая папірці замість фальшивих грошей, Герасим Калитка мало не вкоротив собі віку.)
1. "...і все то гроші, гроші, гроші...". (Калитка добре розуміє, що вся його земля — то є гроші, але прагнення якнайшвидше здобути гроші штовхають його на сумнівні шахрайські угоди. Жадібність настільки затьмарила йому очі, що він як заможний хазяїн, не прорахував усі ризики майбутньої афери. У дрібницях він хитрий і обережний: послав свого кума Савку поміняти в казначействі нібито фальшиві гроші, отримані від єврея. Проте в головному — довірливий і обмежений. До того ж він не хазяїн свого слова. Видаючи доньку заміж, він одурив сватів, пообіцявши п'ять тисяч карбованців, а відбувшись худобою. Зятеві нахабно зауважив: "Обіцянка — ця-цянка, а дурневі радість".)
Объяснение:180 років тому 22 квітня 1838 р. за с. ст. Карл Брюллов викупив за 2,5 тис. рублів асигнаціями Тараса Шевченка з кріпацтва. Ця сума на той час була еквівалентна 45 кг чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, який розіграли в лотереї. Імпреза відбулася у палаці польського графа – віолончеліста та композитора Михайла Вієльгорського (Вєльгурського).
В автобіографії Тарас Шевченко про свій викуп оповідає так: «1837 року Сошенко представив мене конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з проханням – звільнити мене од лихої моєї долі, Григорович передав це прохання В. А. Жуковському. Той попередньо сторгувався з моїм поміщиком і просив К. П. Брюллова намалювати з нього, Жуковського, портрет, щоби розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов відразу погодився, і незабаром портрет Жуковського був у нього готовий. Жуковський при участі графа М. Ю. Вієльгорського улаштував лотерею на 2500 карбованців асигнаціями, і цією ціною була куплена моя воля року 1838-го, квітня 22-го».
Більшу частину коштів внесли К. Брюллов, В. Жуковський, М. Вільєгорський та інші. Загалом у справі звільнення Шевченка з кріпацтва брали участь понад 20 осіб, частина з яких побажали залишитися невідомими. 22 квітня 1838 р. поміщик П. Енгельгардт, одержавши гроші, підписав відпускну Т. Шевченкові; її засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов і М. Вієльгорський. 25 квітня цей документ було вручено Тарасові В. Жуковським у присутності К. Брюллова, M. Biєльгорського, А. Мокрицького
Започаткували звільнення Тараса саме українські митці. 1831 р. першим із цих доброчинців став художник Іван Сошенко, який проживав тоді в Петербурзі і залучив до цієї справи своїх українських колег. Вони й звернулися по до до впливового діяча-українця, вихідця з козацького міста Пирятина – Василя Григоровича, який упродовж 25 років був ученим секретарем Петербурзького Товариства заохочення художників і, водночас, конференц-секретарем Академії мистецтв. Вдячний Тарас Шевченко присвятив йому видатний твір – поему «Гайдамаки». До них приєдналися відомий художник Олексій Венеціанов, рід якого пов'язаний з м. Ніжином, та популярний тоді поет-пісняр, також козацького роду, Євген Гребінка. Він перший надрукував поезії Шевченка у своєму журналі «Ластовка». Євген Павлович брав діяльну участь у літературному житті Петербурга, співпрацював у багатьох журналах і збірниках, створив гурток, який об'єднував українську мистецьку й літературну інтелігенцію. Гребінка був першим літературним учителем Шевченка ще до визволення з кріпацтва, знайомив його з творами Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Бодянського. «Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка», – скаже Олександр Кониський, автор хроніки, присвяченої життєвому та творчому шляху поета.
Завдяки своїм землякам-українцям Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, який брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Надзвичайно наполегливо і послідовно займався справою звільнення Тараса композитор, оперний актор і співак Семен Гулак-Артемовський – уродженець козацького містечка Городища, що на Київщині. Він також є автором опери-трагедії «Запорожець за Дунаєм», лібрето до якої писав, радячись із Шевченком.
Наступного ж дня після звільнення, 23 квітня 1838 р., Шевченко почав відвідувати класи Академії мистецтв та майстерню К. Брюллова, і незабаром став улюбленим учнем прославленого живописця.
Тільки тепер зміг Тарас з усією пристрастю і захопленням віддатися улюбленій праці, зазнати радощів повної свободи і незалежності: «…Учуся, нікому не кланяюсь…Велике щастя бути вільною людиною».
Згадуючи про роки занять у майстерні К. Брюллова, Т. Шевченко у «Щоденнику» писав: «Чим займався я в цьому святилищі? Дивно подумати, я займався тоді творенням малоросійських віршів, які згодом впали таким страшним тягарем на мою бідну душу. Перед його (Брюллова) чудовими творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У тіні його вишукано-розкішної майстерні, як у пекучому дикому степу наддніпровському, переді мною маячили мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, усіяний могилами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принадності. Покликання і нічого більше. Дивно, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що малярство – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці, і ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я творив вірші, за які мені ніхто ні гроша не заплатив і які, нарешті, позбавили мене волі і які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки крадькома базграю».
З нещадною правдою він показав нові зміни на селі, зобразив позитивні і негативні риси своїх персонажів, висміяв прагнення до наживи і швидкого збагачення
як жадібність головного героя, його нестримне прагнення до збагачення навіть нечесним шляхом, призводять до комічних, а часом і драматичних ситуацій. Отримавши від жида-шахрая папірці замість фальшивих грошей, Герасим Калитка мало не вкоротив собі віку.)
1. "...і все то гроші, гроші, гроші...". (Калитка добре розуміє, що вся його земля — то є гроші, але прагнення якнайшвидше здобути гроші штовхають його на сумнівні шахрайські угоди. Жадібність настільки затьмарила йому очі, що він як заможний хазяїн, не прорахував усі ризики майбутньої афери. У дрібницях він хитрий і обережний: послав свого кума Савку поміняти в казначействі нібито фальшиві гроші, отримані від єврея. Проте в головному — довірливий і обмежений. До того ж він не хазяїн свого слова. Видаючи доньку заміж, він одурив сватів, пообіцявши п'ять тисяч карбованців, а відбувшись худобою. Зятеві нахабно зауважив: "Обіцянка — ця-цянка, а дурневі радість".)
ответ:вот
Объяснение:180 років тому 22 квітня 1838 р. за с. ст. Карл Брюллов викупив за 2,5 тис. рублів асигнаціями Тараса Шевченка з кріпацтва. Ця сума на той час була еквівалентна 45 кг чистого срібла. Щоб здобути такі гроші, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського – вихователя спадкоємця престолу, який розіграли в лотереї. Імпреза відбулася у палаці польського графа – віолончеліста та композитора Михайла Вієльгорського (Вєльгурського).
В автобіографії Тарас Шевченко про свій викуп оповідає так: «1837 року Сошенко представив мене конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з проханням – звільнити мене од лихої моєї долі, Григорович передав це прохання В. А. Жуковському. Той попередньо сторгувався з моїм поміщиком і просив К. П. Брюллова намалювати з нього, Жуковського, портрет, щоби розіграти його в приватній лотереї. Великий Брюллов відразу погодився, і незабаром портрет Жуковського був у нього готовий. Жуковський при участі графа М. Ю. Вієльгорського улаштував лотерею на 2500 карбованців асигнаціями, і цією ціною була куплена моя воля року 1838-го, квітня 22-го».
Більшу частину коштів внесли К. Брюллов, В. Жуковський, М. Вільєгорський та інші. Загалом у справі звільнення Шевченка з кріпацтва брали участь понад 20 осіб, частина з яких побажали залишитися невідомими. 22 квітня 1838 р. поміщик П. Енгельгардт, одержавши гроші, підписав відпускну Т. Шевченкові; її засвідчили В. Жуковський, К. Брюллов і М. Вієльгорський. 25 квітня цей документ було вручено Тарасові В. Жуковським у присутності К. Брюллова, M. Biєльгорського, А. Мокрицького
Започаткували звільнення Тараса саме українські митці. 1831 р. першим із цих доброчинців став художник Іван Сошенко, який проживав тоді в Петербурзі і залучив до цієї справи своїх українських колег. Вони й звернулися по до до впливового діяча-українця, вихідця з козацького міста Пирятина – Василя Григоровича, який упродовж 25 років був ученим секретарем Петербурзького Товариства заохочення художників і, водночас, конференц-секретарем Академії мистецтв. Вдячний Тарас Шевченко присвятив йому видатний твір – поему «Гайдамаки». До них приєдналися відомий художник Олексій Венеціанов, рід якого пов'язаний з м. Ніжином, та популярний тоді поет-пісняр, також козацького роду, Євген Гребінка. Він перший надрукував поезії Шевченка у своєму журналі «Ластовка». Євген Павлович брав діяльну участь у літературному житті Петербурга, співпрацював у багатьох журналах і збірниках, створив гурток, який об'єднував українську мистецьку й літературну інтелігенцію. Гребінка був першим літературним учителем Шевченка ще до визволення з кріпацтва, знайомив його з творами Котляревського, Гулака-Артемовського, Квітки-Основ'яненка, Бодянського. «Все оте годувало і ростило поетичний талант Шевченка», – скаже Олександр Кониський, автор хроніки, присвяченої життєвому та творчому шляху поета.
Завдяки своїм землякам-українцям Шевченко познайомився ще з одним пирятинцем, художником Аполлоном Мокрицьким, який брав активну участь в організації викупу його з кріпацтва. Надзвичайно наполегливо і послідовно займався справою звільнення Тараса композитор, оперний актор і співак Семен Гулак-Артемовський – уродженець козацького містечка Городища, що на Київщині. Він також є автором опери-трагедії «Запорожець за Дунаєм», лібрето до якої писав, радячись із Шевченком.
Наступного ж дня після звільнення, 23 квітня 1838 р., Шевченко почав відвідувати класи Академії мистецтв та майстерню К. Брюллова, і незабаром став улюбленим учнем прославленого живописця.
Тільки тепер зміг Тарас з усією пристрастю і захопленням віддатися улюбленій праці, зазнати радощів повної свободи і незалежності: «…Учуся, нікому не кланяюсь…Велике щастя бути вільною людиною».
Згадуючи про роки занять у майстерні К. Брюллова, Т. Шевченко у «Щоденнику» писав: «Чим займався я в цьому святилищі? Дивно подумати, я займався тоді творенням малоросійських віршів, які згодом впали таким страшним тягарем на мою бідну душу. Перед його (Брюллова) чудовими творами я задумувався і леліяв у своєму серці свого сліпця Кобзаря і своїх кровожерних гайдамаків. У тіні його вишукано-розкішної майстерні, як у пекучому дикому степу наддніпровському, переді мною маячили мученицькі тіні наших бідних гетьманів. Переді мною стелився степ, усіяний могилами. Переді мною красувалася моя прекрасна, моя бідна Україна, у всій непорочній меланхолійній красі своїй. І я задумувався, я не міг відвести своїх духовних очей від цієї рідної чарівної принадності. Покликання і нічого більше. Дивно, одначе, це всемогутнє покликання. Я добре знав, що малярство – моя майбутня професія, мій насущний хліб. І замість того, щоб вивчати його глибокі таємниці, і ще під керівництвом такого вчителя, яким був безсмертний Брюллов, я творив вірші, за які мені ніхто ні гроша не заплатив і які, нарешті, позбавили мене волі і які, незважаючи на всемогутню нелюдську заборону, я все-таки крадькома базграю».