1) До Марусі на весіллі підійшов парубок Василь і спитав у неї: "Чи чiт, чи лишка?" Так і назівається ця гра. 2) Для світогляду, як і для творчості Г.Квітки-Основяненка характерні різкі контрасти і суперечності. Він мав монархічні погляди, але ці погляди не перешкоджали йому виступати проти глашатаїв самодержавства й реакції, він, хоча і належав до знаті, хотів спілкуватися лише з трудовими низами, відмовився від майже всієї спадщини, а що залишилося - використав на користь громаді. Хоча Квітка-Основяненко служив у суді, тих самих суддів зображував насмішкувато, як і з приводу всього начальства, нижче губернатора, також у ньому був присутній і просвітительський гуманізм. 3) Найбільше в цьому творі синтементалізму, всі події дуже розчюлюють. Ось, як це зображує письменник: "Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила... Тепер засну вже... Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись... А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть... бо, мабуть, i весiлля швидко буде... То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?.." Реалізм в "Марусі" присутний у описі національної української одежі і в обрядах, а саме весілля, звичаї, ігри. А класицизм - це втылення прекрасного, ідеального, цим гармонічним переплетена весь твір: "От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом.." 4) Змальовано, як я вже помічала, український національний одяг: "Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий — пофарбований у червоне.), ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять.", весілля по українським звичаям з дружкою і танцями, гра "Чи чiт, чи лишка?", яка теж є національним атрибутом. 5) Спочатку батько выдповів сватам так: " Але чому не вiддаю? — сказав Наум, здохнувши. — Бо жаль свого рожденiя." Але наодинці з дочкою він аргументував це такими словами:"... не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав'язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам." 6) За до епітетів ("румяненький", "моторний"), порівнянь ("очі веселенькі, як зірочки"), метафори ("уси козацькі" (тобто як у козака).
У цій сильній фразі могутнього Воланда , героя роману « Майстер і Маргарита» , зосереджено вся безмірна і неймовірно емоційна повага до талановитого й справжнього авторства . « Рукописи не горять » , – в цій короткій сентенції присутня ціла гама страждань і пристрастей , до яких схильні по-справжньому творчі люди , і , безумовно , переживання самого автора , неодноразово гнаного й переслідуваного за свої неоднозначні й настільки прекрасні твори .Цією фразою автор хоче загострити увагу читача на тому , що справжнє мистецтво вічне , і що б не трапилося , творець знайде своє визнання , нехай навіть через сотні , тисячі років. Адже як свідчить історія , так мало талановитих людей було по -справжньому оцінено своїми сучасниками. Незалежні , геніальні розуми набагато випереджали свій вік , і лише далеким нащадкам судилося усвідомити всю силу і велич їх дару. І нехай їх книги публічно спалювали на площах , нехай їх імена віддавалися анафемі , лише мудрий час здатний дати рукописам справжню цінність для майбутніх поколінь і мистецтв.Так повставали з попелу твори видатних авторів , несправедливо обмовлених і забутих за часів інквізиції , терору , тотальноюбезграмотності і мракобісся . Адже кожен , хто намагається вирватися з тісних уз загальної сірості , в усі часи представляв собою загрозу. Знищити такого ворога , звернути на порох його твори – це прагнення темних і недалекоглядних людей завдало чимало непоправних втрат історії та мистецтва . Але « рукописи не горять » , і прозріння , світло і справжній геній , незважаючи ні на що , восторжествують .Ніщо не може бути забуте на цій землі , і кожне кинуте в благодатний грунт зерно звернеться незабаром хорошим , щедрим урожаєм. Так кожне талановитий твір , правдиве слово або просто хороший вчинок ніколи не кануть в буття , а залишать свій слід в пам’яті і душах багатьох людей.
2) Для світогляду, як і для творчості Г.Квітки-Основяненка характерні різкі контрасти і суперечності. Він мав монархічні погляди, але ці погляди не перешкоджали йому виступати проти глашатаїв самодержавства й реакції, він, хоча і належав до знаті, хотів спілкуватися лише з трудовими низами, відмовився від майже всієї спадщини, а що залишилося - використав на користь громаді. Хоча Квітка-Основяненко служив у суді, тих самих суддів зображував насмішкувато, як і з приводу всього начальства, нижче губернатора, також у ньому був присутній і просвітительський гуманізм.
3) Найбільше в цьому творі синтементалізму, всі події дуже розчюлюють. Ось, як це зображує письменник: "Та чого ж я усе плачу?.. От того й туга така, що зачим я на те весiлля ходила... Тепер засну вже... Завтра чим свiт устану, пiду на торг та й розiб'ю свою тугу. Коли ж з ним зострiнусь на мiстi, то буцiм його i не знаю, i не буду на нього дивитись... А вже вiн, вiрно, з нею ходитиме по базару та дещо купуватимуть... бо, мабуть, i весiлля швидко буде... То-то вже вiн буде рад, як ожениться!.. А вона?.. Чого ж я заливаюсь слiзоньками?.. Ох, бiдонька моя!. Ох, горечко моє! Чого-таки я на весiлля ходила?.."
Реалізм в "Марусі" присутний у описі національної української одежі і в обрядах, а саме весілля, звичаї, ігри.
А класицизм - це втылення прекрасного, ідеального, цим гармонічним переплетена весь твір: "От на березах i листя зашупотiли промеж себе, що й вони, по ласцi божiй, будуть красуватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; пiднялись стеблинки, розпукались цвiточки i, порозiвавши рiточки свої, надихали на усю долину таким запахом.."
4) Змальовано, як я вже помічала, український національний одяг: "Сорочка на нiй бiленька, тоненька, сама пряла i пишнiї рукава сама вишивала червоними нитками. Плахта на нiй картацька, черчата* (*Черчатий — пофарбований у червоне.), ще материнська — придана; тепер вже таких не роблять.", весілля по українським звичаям з дружкою і танцями, гра "Чи чiт, чи лишка?", яка теж є національним атрибутом.
5) Спочатку батько выдповів сватам так: " Але чому не вiддаю? — сказав Наум, здохнувши. — Бо жаль свого рожденiя."
Але наодинці з дочкою він аргументував це такими словами:"... не раз тобi казав, що дiвкою тобi зоставатись не можна, треба замiж iти. Приказував тобi, що тiльки кого полюбиш, зараз менi скажи прямо, а я, побачивши, що воно таке є, так би дiло i кiнчав; коли б менi не годивсь, то я б тобi сказав: не треба, не знай його; а коли ж би годився, то б йому поперед усього сказав би, щоб i ти не знала: присилай, козаче, за рушниками; затим, що поки до сватання, так щоб не було у вас нiякого женихання, бо воно до добра не доводить. Щастя i твоє, i наше з Настею, що Василь такий чесний i богобоязний, а другий i незчулася б, як би нав'язав тобi камiнь на шию, що й повiк би його не зняла, хiба б з мосту та у воду. Якби я знав з самого першу об Василевi, то я б тобi сказав, зачим не вiддам за нього; i ти б так не пристала до нього, i тобi легше було б його забувати. А тепер як хоч, так i терпи, бо не вiддам."
6) За до епітетів ("румяненький", "моторний"), порівнянь ("очі веселенькі, як зірочки"), метафори ("уси козацькі" (тобто як у козака).